Втручання

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (50)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ВТРУЧАННЯ

Не вельми приємне, з трьома початковими приголосними, те слово. Але вони, ті приголосні, й творять його звуковий образ, «немилозвучність» цього слова. Самé ж воно, втручання, буває не лише корисним, а й рятівним, як і ліки: хай не солодкі, а помічні.

Перше, що спадає тут на думку, – це хірург зі скальпелем у руці. Він, за посередництвом «заліза» (ferrum), втручається у щось надскладне – в людський організм. Хто ж лікує словом, той в іще тонше й складніше – в людську душу втручається: невидимим – у невидиме.

«Primum non nocére» (насамперед – не нашкодити) – чи не в кожного, хто лікує, передусім хірурга, майне в думці засторога античних. Не один хірург ще й перехреститься, а вже певно – зітхне до Бога: у таїну ж, у не-руко-твор-не – рука втручається.

Й тут ловимо себе на думці, радше на образі: так і рільник, перше ніж торкнути лемешем тіло матері-землі, осіняє себе знаком хреста. Бо теж у глибинне втручається, в живе: «Земля ж дихає, хіба не чуєш?..» – Ґете в бесідах з Еккерманом...

Та ба!.. Ще Вергілій, поет майбутнього, у філософській «Поемі про рільництво», прозираючи прийдешнє, наділив працю – не взагалі працю, а ту, що є кривдною для природи, – епітетом ímprobus (labor improbus). І цей акцентований віршем епітет розкриває дедалі похмуріший свій негатив: праця непорядна, нечесна, негідна, ненаситна...

Праця, якій не передує те, що стосується людини, мікрокосму, – «найперше – не нашкодь». Порядний господар на землі – теж наче лікар: грец. «therapéuein», як і лат. «curare», – не лише лікувати, а й передусім дбати, піклуватися, турбуватися, обходити щось (свою господарку, свої поля; у лікаря – обхід хворих)...

Пішли б ми й далі стежками «втручання», то, певно, загубилися б, як у лісі серед дерев, життя ж бо – низка безперервних втручань. Тому-то лише торкнемося цієї теми, а хай і втрутимось у неї, то вибірково, по-бесідному.

Скільки, подумаймо, тих щоденних, найчастіше телефонних, вибачень чи перепрошень за втручання в чиїсь заняття, думки чи просто в чиєсь нічогонероблення (та які очікувані вони, ті втручання, коли телефон починає звикати до мовчанки!). Скільки тих начебто дрібничкових, у транспорті, в побуті, вибачень, що засвідчують повагу до особистого простору іншої людини і взагалі є знаком цивілізованого життя!..

Та бувають і геть не дрібничкові втручання, за які й вибачення не просять. Це, якщо одним французько-українським словом, – без-пардон-ні втручання, про що так часто говорили античні. Втручання у чиєсь життя, чиюсь душу, чиїсь справи, головно – у чийсь час, про що Сенека у своєму першому листі до Луцілія. Ось тут, при дієслові «втручатися», «Словник української мови» підібрав дуже підхожі слова (з оповідання Михайла Коцюбинського): «Тут я почуваюся вільним, незалежним, не знаю над собою жодного контролю, ніхто не втручається в моє приватне життя»...

Мимоволі сприймаємо цю фразу поза контекстом, така вона, ні додати, ні відняти. Вчитуємось у неї, входимо в те ледь не казкове «тут». У кожного воно своє, з чимось іншим асоціюється, а в усіх загалом – ген аж із золотим віком, коли людина не втручалась у природу, а зовнішній світ – у неї: жили собі люди. Саме так: жили собі...

Та повернімося в реальне, яким воно є, людське життя. Для кожного це «тут» – то якийсь свій куточок (ángulus), який, словами Горація, йому всміхається – ridet (скільки, однак, таких, кого не гріє та усмішка!). А якщо з особистого простору податись у літературний, то це всміхнене «тут» поведе кожного теж своїми стежками.

Мене, відколи я «зазнайомився» з Плінієм Молодшим, веде в його заміську, серед природи, віллу. Він, письменник і суспільний діяч, у зразкових щодо стилю й тонкої спостережливості «Листах» пише про своє – звісно ж, із книгою і стилосом – літнє дозвілля, коли він «...відсторонений від усього, що відволікає, вільний, сам собі належний...»

Зіставляємо слова Плінія із фразою, що з-під пера Михайла Коцюбинського, – й дивуємось: як це, через тисячоліття, можемо ступати в цей же стан душі, в це ж, таке невгасне, прагнення особистої свободи, незалежності... Радіємо з Плінієм, подумки причаївшись у його віллі, а співчуваємо – коли він болісно, як зі своєю опікункою і захисницею, прощається з нею...

«Відсторонений», «вільний», «собі належний»... Все це – сфера життя приватної людини (homo privatus). Людини, яка, сказати б, живе особняком, принаймні намагається так жити. Ось тут і починається той «ліс», у якому губимося: добре це, що ніхто не втручається, чи зле? добре, що ми не втручаємося не у свої справи, чи зле?.. де те «своє», а де «не своє»? та й що таке «сам собі належний»? хто господар тієї належності?..

А далі: щасливий той чоловік, що вже «не належить собі» (публічна особа), чи нещасливий?.. Жив Сковорода для себе, порвавши зі «світським» світом, а чи жив і для нас, нинішніх?.. Сенека щодо цього залишив нам для роздумів своє, парадоксальне: «Живи для інших, якщо хочеш для себе жити». От і будь тут, як кажуть, мудрий...

«Не знаю над собою жодного контролю»... Але ж говоримо й про самоконтроль, і це теж уже внутрішнє втручання, суперечка одного «я» з іншим «я». Одне хоче щось своє робити, інше – втручається, впирається, заперечує, поки з остаточним рішенням не втрутиться та керівна сила в розумі, точніше керівне, що у греків має назву hegemonikón (у нерішучих, виходить, і те керівне не надто рішуче).

Стосунки людини, цього «я», із зовнішнім світом, з погляду давніх атомістів, – це теж суцільні втручання. Що ж бо «враження», «чуття», «почуття», як не втручання (разить очі, ріже слух... крає серце...)?.. Що ж самé слово, як не «вдарене повітря»?.. «Слова, якими володію, – це лиш повітря, а все ж тішу ними слухачів», – зауважила Сапфо. «Тішу», тобто «зворушую», «втручаюся» в їхню душу; тут це втручання – цілющий напій для душі... Слово, мовчанка, погляд, усмішка, ба й думка (телепатія) – хіба не втручання?..

І такі безперервні, повсюдні ті втручання, що вже й не зауважуємо їх, не відчуваємо, звикаємо до них. Просто кажемо: «Життя – то життя», або, як у Сенеки: «Жити – мов у війську служити». А військо – то суцільні зусібіч, і то неабиякі, втручання... Врешті, й вагаємося, де є ті втручання, а де їх немає, де спокій, а де неспокій. Таж можемо сказати й так: для творчого неспокою – спокій потрібний...

І ще одне, чи не найскладніше: нелегко буває сказати про якесь те чи те втручання – на добро воно чи на зло. Якби не потягли Одіссея-«ухилянта» на не потрібну йому (та й нікому) війну – не було б «Одіссеї», а в ній – Навсікаї, що впродовж віків світить такою ясною усмішкою самої Мрії, її найтонше, серпанкове втілення... Якби не втрутивсь Агамемнон у життя Ахілла, не скривдив його – не було б «Іліади». Якби Август жорстко не втрутивсь у щасливе життя Овідія, що став вигнанцем, – однокрилою, без «Скорбот», була б його творчість... А далі – й Шевченко, як і всі ті, в чию долю втрутилася важка рука самовладця...

Так – і в повсякденному житті, на кожному кроці. Не втрутився б, скажімо, в роздуми Горація, що йшов собі головною вулицею Рима, верткий, слизький, звиклий працювати ліктями нахаба – не мали б ми гумористичної перлини поетових сатир (дев’ятої з першої книги)... Не зрахувати безлічі тих «якби»... То щó тут?.. Нема злого, щоб на добре не вийшло?.. Розраджує себе тим людина чи й справді так воно є?..

До речі, щодо «праці ліктями» й тих, які не лише втручаються, а й тручають (дієслово «тручати», отже й «втручатися», пов’язують з іменником «натовп») тих, які задля власних амбіцій зухвало пропихаються «вгору». Майдан, згадаймо, не знав таких «ліктів», бо то не натовп, а протилежна йому громада. Майдан – плече в плече, а пройти крізь ту щільність у будь-якому напрямку все ж було на диво легко.

Коли ступимо східцями тієї дії – втручання, влізання, вторгнення, вломлення, вдертя, інвазія, агресія, напад... – то вони приведуть у наше вогненне сьогодні. Слово «вторгнення», до речі, пов’язують із грецьким «trogo», гризти, поїдати (бачимо криваву пащу хижака).

Ось тут і відпадають усі ті головоломки й сумніви – де спокій, а де неспокій, втручатись чи не втручатись у те найбільше з усіх лих; відпадають, бо то – спільна справа, бо то – наша, своя хата: «Де общеє добро в упадку, / Забудь отця, забудь і матку, / Лети повинность ісправлять», – що так виразно відлунює у Франка: «Бо коли в робочу пору, / В нашу хату і комору / Закрадаєсь лиходій, / Щоб здобуток наш розкрасти, / Ще й на нас кайдани вкласти, – / Чи й тоді святий спокій?»...

Загалом же, якщо не про війну мова, – то «хто до чого вроджений» (бійцями в житті, як і поетами в літературі не стають, а народжуються). Хтось – весь у своїй праці. І то так уже, з головою, поринув у неї, що відторгає будь-які зовнішні втручання. Згадаймо Архімеда: «Не руш моїх кругів!» («Noli tángere círculos meos»). Весь він був у своїх дослідах, поки воїн-дикун, недовго думаючи, мечем не втрутився в окреслене тими «кругами» життя славетного вченого...

Інші, навпаки, не мислять себе без життєвих торгань, товкотнечі й шарпанин. Як про це Юліан Тувім: «Хочу, щоб било життя і товкло мене, / Щоб не жаліло ударів драпіжних, / Брало за горло, неначе грабіжник, / Громом разило, періщило пломенем. / А як конатиму, дико волаючи: / "Сотень віків не доживши, я гину!" – / Хай мене шарпа в останню годину / Вітер мій вірний з жалю завиваючи!» – дві протилежні життєві позиції, крайнощі.

Врешті – й середина. Тут, щоправда, не золота: людина ж (таких більшість) розриває себе між тими крайнощами. Мова, здогадуємося, про Горація. Мучила його, співця золотої середини й рівноваги духу, ця неврівноваженість, це хитання: між гамірним, де що не крок, то втручання, Римом – і тихим селом (мав поет свою заміську, дарунок Мецената, оселю серед Сабінських гір). В одному зі своїх поетичних листів він зізнається у тому хитанні, в тій прикрій неврівноваженості своєму приятелеві, любителю міста (urbis amatori; сам поет – ruris amator): «В місті тужу за селом, у селі, непосида, – за містом»...

А все ж до кого більше хилимося душею? До того, хто «визначився», чи до поета з його постійними хитаннями?.. При нагоді додаймо: тим і близький Горацій всім часам, тим він і «на всі випадки життя», що жив неспокоєм, отже душею; що все життя шукав людини, яка відчувала б однією з ним душею; що мріяв про той куток (у Шевченка – «садок-райочок»), де із рідною душею могли б, одаль від усяких втручань, пожити собі...

Шукав, та не знайшов такої людини й такого куточка, в житті ж зазнав чимало прикрощів. Тому й маємо його глибоку лірику, а з нею – й заклик: «Sápere aude» – зважся на мудрість!..

А з-під Шевченкового пера – маємо сповнений глибоких дум і пройнятий голосом серця «Кобзар» і його, Шевченкове, не стихаюче в нашій історії: «Борітеся – поборете...»

Ступаючи подумки схилами залісених Сабінських гір, де Горацієва оселя, входячи в настрої поета, хочеться пригадати й собі притихле з літами хитання між містом і селом. Бо ж саме воно, те хитання, втручання села, – це саме те, хай болісне, але рятівне втручання: доки воно триватиме, доти й буде тим порухом, від якого серце б’ється – ожива, і тим, серед буряного світу, тихим, усміхненим куточком, де серце відпочине.

За цим – ще один порух (motivus): хочеться, пригадавши, й своє щось написати за мотивом Горацієвого листа, тим паче, що й Сенека схвалює те бажання: «Усе, гарно сказане, – стає моїм».

А й справді, хіба кожен, хто щось гарно робить, виготовляє, пише, хіба не прагне того, щоб його твір – в іншу, близьку чиюсь душу з користю втрутився, став якоюсь мірою і його надбанням?.. Хіба ж, читаючи й натрапивши на щось, нам особливо близьке, не прохоплюємося, подумки чи вголос, окликом: «О, це – моє!»... Тож працюємо для себе – і водночас для інших.

Тут і починаємо розуміти наведений вище парадоксальний вислів Сенеки: «Живи для інших, якщо хочеш для себе жити». Як і цей, не менше важливий: «Поспішай до мене, але до себе – насамперед»... Поспішай, щоб себе – в собі знайти. Щоб зустрітися, врешті, – з собою...

Я знову, друже, тут, де давній храм Вакуни,

Де тиша, де ліси, де грані вічних гір.

Лиш тут іще звучать душі моєї струни.

Лиш тут себе, в собі, відшукую, повір.

Поки пишу тобі, захíдний сонця промінь

На вересневих буках стиха догоря,

Скельних дубів по схилах гасне пломінь,

Ось-ось та й забринить вечірниця-зоря.

Чи я щасливий тут, запитуєш, мій друже...

Ну що тобі скажу?.. Ти знаєш ті слова:

І так, і ні... Душа за чимось тужить,

Щасливим зусібіч нічого ж не бува...