На перший погляд історика, у другій повісті циклу «Відділ 32» авторка (Катерина Пекур) поєднала дві «тіні» української історії. Перша з них, цілком виразно видима тема – зрадників серед своїх. Інша – непокірних і водночас поривчастих «низів», які знають лише власну правду і не бажають бачити загальної картини, хоч контрагенти, ніде правди діти, недобачають їхніх сильних сторін, акцентуючи тільки на недостатній лояльності. Принаймні таке враження створюється, якщо простежити взаємні позиції й фактично герць протягом усієї книжки двох основних антагоністів – Олени Мазурець та керівника надтаємного підрозділу СБУ полковника Петруся в ході інтриги, яка розгортається у перші дні повномасштабної агресії. На тлі цього конфлікту всі інші виглядають радше статистами – навіть сама головна героїня, яка більше спостерігає і намагається збагнути, про що йдеться, ніж діє.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Зразу варто зауважити, що обидва амплуа мають довгу історію присутності в національній культурі саме в тому місці, де йдеться про історичну пам’ять. Перший узагалі ввійшов в історію під терміном, який остаточно, здається, сформулював Юрій Шевельов: «кочубеїзм», хоча в цьому випадку малося на увазі не власне зраду, а радше втягання чужинців у внутрішньоукраїнські проблеми в лукавій надії на їхню необізнаність в українських справах. Символом цього явища став, зрозуміло, Василь Кочубей зі своїм доносом на гетьмана Мазепу, хоча не був у цьому жанрі ані першим, ані оригінальним, – взаємні доноси літали до Москви і Петербурга як до, так і після того. Символом уже таки більш відвертої і, до того ж, кривавої зради став Іван Ніс, через якого загинула гетьманська столиця Батурин.
Друга іпостась промовляє радше до прихильників явища, відомого як «державницька школа історіографії», позаяк ідеться про дещо руйнівний для інституцій (а в найгіршому разі – і для державності як такої) потенціал явища, відомий в історії передусім як Руїна та «отаманщина». На самому початку група Олени Мазурець виглядає чимось подібним до класичних акторів Руїни на середньому і низовому щаблях – високомотивовані, патріотичні, енергійні, але сповнені недовіри до державних інституцій та схильні до швидких дій, не надто переймаючись наслідками. І тільки через кільканадцять сторінок стає зрозуміло, що справа насправді складніша. Значно складніша.
А щоб оцінити всю «красу гри», яку пропонує авторка, варто крізь події та людей зазирнути на рівень взаємного позиціонування героїв та їхніх мотивацій. На самому початку в атмосфері частково передчуття, частково розуміння того, що насувається повномасштабне вторгнення Росії, головну героїню відправляють стежити на несанкціонованим мітингом. Там вона випадково натикається на людей з сильними магічними здібностями, які, проте, настроєні різко негативно щодо Відділу 32, де вона працює. З часом з’ясовується і причина – колись керівницю групи відсторонили та віддали під слідство через використання того, що в контексті Відділу 32 та їхніх противників з російського боку називається «стихійною магією». Поступово стає зрозуміло, що під «стихійною магією» маються на увазі народні магічні практики, які виросли на місцевому ґрунті й на думку «наукових магів» є малопродуктивними, а навіть небезпечними. Крім того, представники офіційної структури вважають прихильників «стихійної магії» просто-на-просто неконтрольованими і здатними завалити систему в інституційному сенсі.
Головна героїня, розуміючи завдяки своєму дару, що перед нею як мінімум не вороги, намагається розібратися в ситуації. Але тут усе змішує початок повномасштабного вторгнення. До повноти клопоту стає зрозуміло, що серед працівників Відділу 32 є зрадник. Але нікому не спадає на думку, що цим зрадником є, власне, його керівник, на якого всі покладаються.
Врешті всі – і «офіційний» Відділ 32, і «бунтівники» – збираються на свого роду мирні переговори у тій самій квартирі, де в попередньому розділі розігралася драма з відкриттям чорного минулого сім’ї, яка там жила. Утім, те, що спочатку виглядало як спроба домовитися, хоч і наскрізь пронизана взаємною недовірою, поламалося після наказу полковника заарештувати того з учасників групи Мазурець, який відповідав за безпеку всіх. Після того як розвідник «бунтівників» був усунутий з авансцени подій, полковник негайно атакував групу Олени – і все закінчилося взаємним знищенням.
Утім, цікаво не це. Справді цікаві мотивації, які повністю проявляються у момент найвищого протистояння. Тут і з’ясовується, що полковником у його зраді рухає не русофілія чи бажання якихось матеріальних або статусних бонусів. Все простіше – йдеться про переконання у могутності Росії й бажання зберегти хоч щось до наступного раунду. А мотивація Олени та її товариства – не образа на колишніх колег (зрештою, цілком обґрунтована, логічна і природна), а бажання відродити питому українську магічну традицію – позаяк саме це і треба берегти. Заодно проявляється, що в обох випадках мотивація, так чи інакше зав’язана на збереження в тій чи іншій формі «свого», ніби виводить обидві сторони протистояння поза межі, в яких перебуває решта. Принаймні, протягом усього тексту не покидає відчуття певної дистанції між полковником та Оленою і всіма іншими. Це відчуття ще підкреслюється постійними намаганнями героїні знайти для себе і своїх людей окрему локацію і віддаленістю полковника від решти дійових осіб, в результаті чого його шукають чи не пів книги.
На перший погляд, перед нами чергова едиція старого конфлікту, який переслідує українців чи не з часів козацьких: раціонально-інституційної та «волі нації», базованої на уявленнях про емоційно-вольову колективну сферу, проявлену певним чином через культуру та поведінку. Гетьмани проти Запорожжя, Директорія проти отаманщини…
Утім, з точки зору того, яким чином і в який спосіб проявляється історична травма, перед нами постає інерція двох моделей виживання в умовах, які нам цю травму і сформували. А їх антагонізм з цієї точки зору пояснюється не тільки темпераментами та амбіціями дійових осіб, а й тим простим фактом, що в умовах життя під контролем тоталітарної імперії, що становить основну частину колективного досвіду ХХ століття, засвоєну кожним зокрема через родинний та особистий досвід, «неправильна» поведінка могла коштувати життя – чи то в сенсі буквальному, чи то в сенсі життя хай фізично збереженого, але позбавленого сенсу і зведеного до погоні хоч за якимись матеріальними благами.
У цьому місці важливо зробити ремарку: «магічний» елемент у сюжеті цілком можна і навіть варто сприймати не стільки буквально, скільки як своєрідну алегорію до менш помітного аспекту буття людини в її культурі та способу взаємодії з цією самою культурою, що виявляється в зазвичай непомічених у процесі способі мислення, сприйняття світу і, відповідно, способі дій, а також чогось подібного на інтуїцію, яка дозволяє зчитувати «своє» і «чуже» за тими ж маловловними на щодень ознаками.
І от власне на тлі цього ж таки комплексу проступають дві різні – до взаємної конфліктності – моделі реагування на тривалий травматичний досвід. Першу з них представляє власне полковник Петрусь, і основне тут – звичка прораховувати дії ворога, яка виросла з розуміння того, що в умовах повної його домінації та силової переваги одною з найбільш раціональних з точки зору фізичного самозбереження є прораховування логіки та подальших дій і їхніх шансів на успіх. Це фактично перший ступінь асоціації з насильником – що в даному разі змушує згадати, що чимало людей старшого покоління як військових, так і цивільних професій якщо не починали кар’єри «за совка», то точно росли і формувалися при ньому, а отже внаслідок обставин завчили цю модель ще змалку. Утім, цю раціональність визначає один принципово ірраціональний елемент – а саме досвід насилля, яке незмінно завершувалося перемогою насильника. Це переконання, що Росія сильніша, виростає не стільки з особистих переконань на свідомому рівні, скільки з колективного досвіду військових поразок і хвиль репресій, які відбувалися опісля. Власне, добре видно, що полковник іде на зраду не з переконань, а з раціонального розрахунку, базованого на повторюваному досвіді репресій, і бажання хоч щось зберегти. А на цьому етапі включається цікава взаємозалежність – що вища в людини позиція, то більше вона знає і розуміє й тим сильніший тягар відповідальності. Фактично, образ зрадливого начальника відділу – це ще й демонстрація того, як ламає відповідальність на тлі важкого досвіду.
Зовсім іншу модель пропонує Олена зі своїми учнями. Її можна назвати моделлю «внутрішньої еміграції», позаяк вона передбачає певну зацикленість на своєму і помітну недовіру до світу. Власне, ця модель виростає з розуміння, що причиною всіх нещасть і кривд є самість жертви – а вже з цього виростає висновок, що найефективнішим стратегічно способом протистояти є робити все, щоб зберегти ідентичність у всій її повноті. З цим розумінням зазвичай з’являється і гостре почуття кривди, перемішане з природним бажанням колись таки розплатитися з кривдником. Одночасно виростає недовіра до світу загалом і «своїх», які не допомогли, зокрема. Врешті все переростає у своєрідне «внутрішнє підпілля». Вагомим недоліком цього стану є те, що при тривалому застряганню в ньому спільнота, первісно об’єднана бажанням зберегти самість та її маркери, може почати варитися у власному соку і без підтримки та регулярного підкріплення ззовні зосередитися передусім на формі, випускаючи з уваги суть.
І в контексті потреби підкріплення характерно, що зусилля Олени свої ж сприймають як щось химерне і потенційно небезпечне, майже вбивче. Це виглядає як класичне для постгеноцидної спільноти виіншовування власних культурних маркерів як потенційно небезпечних для виживання, що, своєю чергою, ще збільшує взаємну недовіру.
Після цього добре видно, що обидві «тіні» національної історії, втілені в полковникові Петрусеві та Олені Мазурець, є не чим іншим, як деформованими варіантами різних поглядів на ідентичність і подальший шлях розвитку.
Дискусія між ними доволі химерна – з одного боку, цілком резонна логіка, яка враховує, що за відсутності матеріальних носіїв пам’яті та тяглості вже якось складно говорити про збереження одного й іншого. А з іншого боку – розуміння, що без відчуття сенсу непотрібно зберігати матеріальних носіїв. Бо боротьба власне за те, якими сенсами будуть керуватися тіла. Крім того, оцінка ситуації через власний фільтр з точки зору власних потреб у контексті власної культури може швидше підказати ефективніший шлях до виживання, ніж універсально-раціональна модель.
Це ще підсилюється протиставленням «наукової» магії «стихійній», що в якийсь момент може справити враження, начеб авторка протиставляє науковому світові світ магічно-ірраціональний. І тут важливо звернути увагу на те, що «наукові» чародії тиснуть тільки на раціональність у доволі прямолінійній редакції рівня «два на два – чотири», враховуючи виключно намацально-речевий вимір – і врешті саме завдяки цій назагал корисній рисі потрапляють у тенета Москви. Тут і стає зрозуміло, що йдеться не про наукову раціональність і взагалі не про науковий світогляд. Ідеться про те, що те, що називається «наукою», а ще «цивілізацією» у контексті взаємин з імперією, часто-густо виявляється строго формалізованим порядком, заснованим на імперських уявленнях про «належне», який виконує роль способу контролю – бо саме відносно нього визнається «цивілізованість» і, отже, чи можна претендента на цивілізованість справді допустити у пристойне коло. А те, що в цьому колі пануватиме імперська парадигма і будуть повністю проскрибовані всі інші, що в цьому колі лунатиме лише мова імперії – це все виноситься за дужки.
Все це, втім, належить розшифрувати й усвідомити. І прикметно, що «момент істини» настає в час відвертої ворожої агресії. Передусім сам собою він належить до тих, які змушують визначатися – причому відразу, жорстко і послідовно. Водночас напад зі сторони того ж самого ворога тут же активує і відразу розганяє до екстремальних значень усе, засвоєне з попередніх ітерацій боротьби, включно з деструктивними сторонами. І все це підсилюється загрозою таки загинути цього разу. Авторка не приховує, що одним з наслідків може бути взаємний клінч, який може закінчитися і самознищенням – зрештою, десь такою є генеза внутрішніх протистоянь і навіть громадянських воєн у країнах, які здобули незалежність після тривалого періоду бездержавності.
Зрештою, стає зрозуміло, що ця історія – не про зраду. Навіть не про «науку» і «народне», хоч би як ставитися до цих двох явищ. Вона передусім про темну сторону спадку бездержавності і те, у що він може вилитися.
09.08.2026