Манія запозичування чужого, та й то не просто чужого, а совєтського, має свої традиції. Ще Євген Маланюк писав у травні 1954 р.: «В нашій книгарні, що також продає плити до патефону, чую дивну пісню, щось дуже знайоме з совєтських радіопродукцій. Ага, це ж якась красноармєйська пісня, що їх сотнями продукували в СССР Дунаєвський і Лєбєдєви-Кумачі. Текст, хоч і український, виразно має "перекладний" характер. Здивовано питаю, що то має бути? Відповідь: та то ж пісні УПА!
Хто, де і як ті "пісні УПА" продукує? Які "композитори" і які лібретисти їх укладають? Хто ті плити розповсюджує? На всі ті природні запитання відповіді неясні, плутані, частіш просто "не знаємо". Численні хори або традиційно "ревуть та стогнуть", або, не менш традиційно, проголошують, що, мовляв, "засяло сонце золоте", хоч воно, правду кажучи, ані не починало у нас "сяяти", принаймні за останніх 35 літ. Де справжня наша пісня? Де вийняткові своїми драматизмом "Гомін, гомін по діброві", "Побратався сокіл"?»
А оце вже я позаминулого тижня чимчикую Краковом і чую знайому мелодію: «Ой, рябина кудрявая, Білії квітки, Ой, рябина, рябинонька, Чом сумуєш ти?» Підходжу ближче, а то ціле тріо: дві літні жінки грають на бандурах і співають разом з баяністом. Хотів підійти і запитати, якого милого вони кацапські пісні крадуть, але забагато народу їх слухало.
А я ж ту пісню добре знаю, бо коли п'ять років шпіляв на акордеоні, то теж мусив її грати. Ніяка вона не давня українська, не варто брехати. Тому мав рацію Маланюк: «Де справжня наша пісня?» Бо чогось аж зароїлося краденим. Бачу вже й «Любо, братці, любо» стала українською. Хтось скаже, що її Махно любив. То й що? По-перше, він був малоросом, а по-друге – не махновці її створили, бо задовго до них уже був перший варіянт.
Ще днями трапився мені фінський фільм «Tuntematon mestari» – One Last Deal (2018). Самого фільму я не бачив, бо якось нема часу на фільми. Виняток лише для фільмів, знятих нашими дрончиками. Але анонсик мене зацікавив.
Літньому арт-дилерові одного разу на його очі потрапляє портрет без підпису автора, виставлений на торги за скромну ціну. Чуття підказує, що тут криється якась таємниця і картина може бути написана найзнаменитішим!! фінським!! художником Іллею Рєпиним.
Чому він фінський? Бо дача Іллі Рєпина з 1918 року опинилася на терені Фінляндії.
Учітеся, діти мої, як треба. Дачі досить!
То так і Джозеф Конрад може бути наш, адже народився в Україні, бував у Львові.
Але з Рєпином не все так просто. Було б просто, якби він не написав спогадів. Воно звісно – а на дідька їх читати? А от варто часом і зазирнути, аби не натягати легендарну сову на глобус. Бо Рєпин не був ні українцем, ні навіть хахлом, про яких часто у спогадах згадує. Та й не просто згадує, а всіляко підкреслює, що до них не належить. А описуючи когось, обов’язково уточнює: «Вот опять Олэша пришел; он стекольщик и картинками торгует, сам рамки делает и стекло ставит, хохол», «На последней ярмарке один хохол, впридачу за лошадь, дал мне десять мешков овса, по пяти пудов мешок», «И вот он, художник по страсти, противный хохол», «Хохлы располагались под телегами и ели свиное сало с хлебом; нет, виноват, это по понедельникам свиное сало, а в пятницу ели тарань, которую долго надо было бить об телегу, чтобы она стала мягче и чтобы сухая кожа с чешуей отставала от твердого тонкого слоя мяса тарани», «Некоторые хохлы медлительно и недоверчиво считали свои деньги».
Рєпин не мав у своєму родоводі жодного запорозького козака Ріпи. Його родина походила з російських військових поселенців у Чугуєві. Як згадувала Марія Башкирцева, яка недвозначно себе називала українкою, «окрестный народ звал чугуевских жителей немогёмами. Это вот почему… "Соглашаетесь ли вы перейти на новое положение?" – спрашивали у истязуемых чугуевцев после экзекуции. "Не могём", т. е. не можем, отвечали они на местном жаргоне, и экзекуция продолжалась. Многие так и умерли на месте немогёмами» («Из украинской старины», «Русский архив», 1900, кн. 3).
Тих воєнних поселенців ненавиділи українські селяни, бо мусили їх годувати. Рєпин згадував зі слів військового, які засідки вигадували на них «хохлы крепаки и как сам он однажды попал к ним в землянку, в лесу. В таких тайниках они расправлялись с господами и даже с вооруженными офицерами. На его счастье, патруль в лесу наткнулся на эту землянку, и его отбили свои солдаты. И ружья, и заостренные косы, и вилы – все пускали в ход выведенные из терпенья хлеборобы».
Опинившись у Петербурзі, Рєпин зазнайомився з багатьма українцями, які там навчалися: «Были и певучие хохлы в "киреях з відлогами", мелькали бараньи шапки, звучал акцент юга». «В классе гипсовых фигур я сидел плечом к плечу с хохлом Н.И. Мурашко; он меня очень интересовал. Во всей его фигуре с хохлацкой грацией лентяя, в манере говорить загадочными обрывками фраз и в костюме, с большою кокетливостью санкюлота, была даже картинность. Он, видимо, щеголял, замечая свое неотразимое впечатление на простаков и особенно на барышень... Летом он в родных местах Украины записывал "з народных уст". Он прекрасно владел малорусским языком. Своими рассказиками-анекдотами, часто сказочного характера, он потешал нас до слез. В знакомых домах, особенно у Праховых, от него не отставали, пока он не прочтет чего нибудь из своих мелких, закомканных листков. Хохотали бесконечно».
Рєпин признається у своїй любові до українців. Але не як до одноплемінців, а просто як краянин до представників іншого народу: «Хохлов я очень полюбил за их ласковость и звучные песни, которые они прекрасно и стройно пели на наших вечерах».
Ця любов, цілком щира, переросла навіть на моду вдягати щось українське: «Симпатизируя всегда малороссиянам, скоро и я добыл себе "кирею з відлогою" и ходил в ней, часто краснея от внимания петербургской публики… аристократическая знать, катающаяся на набережной, не раз наводила на меня лорнеты, от них я сгорал от жалости к себе».
Ба більше, він бував «полон гордой мысли украинского военного поселянина, что, кроме Украины, нигде в мире ничего хорошего быть не может; спорил с товарищами, что харьковская соборная колокольня выше колокольни Исаакиевского собора, Петербург стоит на болоте, кругом него болота, а здешняя природа – одни стриженые, до гадости чахлые кустики севера…»
Захопився він і козаками, як і багато інших російських художників. Наприклад, Сєров, якого ми якось не додумалися родоводити від Сірка. Саме з Сєровим Рєпин відбув екскурсію на Хортицю, де його товариш уже взявся компонувати «характерную сцену из жизни запорожцев. Со мною были две прекрасные излюбленные нами книжки Антоновича и Драгоманова – "История казачества в южнорусских песнях и былинах". Мы зачитывались эпосом Украины».
Але любов до України без українського сала – не любов. Дорогою Рєпин ласував ним, як неабияким делікатесом: «у меня были калачи домашнего печенья на яйцах; я прикусывал с ними очень маленькими кусочками наше сальце (украинское сало). На воздухе это было превкусно, но я старался не съесть много, чтобы хватило до Москвы».
Він залюбки цитує хохляцькі фрази: «У його в носі не пусто: у його волосся не таке: він щось зна». – «Тай дурень кашу зварить, як пшоно та сало». – «Та як чухоня гарна, та хліб мягкий, так геть таки хунтова». – «А! Хай йому халепа! О це як би знав! Та ні за що не поіхав би у цей двір, – говорит отчаянно хохол».
Або й пісні: «он взял гитару и, ухарски покачивая красивой курчавой головой, звонко запел свою любимую хохлацкую песенку:
Як би мені не тини
Та не перетинки.
Не ходив би до дівчат
Робити дитинки».
Але чи це дає підстави тягнути його під нашу стріху? Адже Іван Бунін не з меншою симпатією описував Україну. Ще нагадаю, що Антон Чехов безліч разів признавався до свого хохляцтва і в листах, і в спогадах про нього. То це дає більше підстав його українізувати. А Рєпин – жодного разу.
Як курйоз не можна не згадати спогаду Євгена Бачинського, опублікованого в журналі «Нові Дні» (№3, 1953), де він нарікав, що «як кожну геніяльну людину-українця, викрадають у нас і Іллю Репіна, хоч він не раз признавався і то офіційно до української народності!»
На жаль, жодної офіційності не було: «вже в часи Центральної Ради Репін декларувався українцем і нібито (!!!) хотів переїхати до нашої столиці, щоб працювати в новозаснованій Академії Мистецтв». Оте нібито зводить усе нанівець, бо таких нібито було більше: «ніби (!!!) він уже з Фінляндії недовго до смерти писав до еміграційного уряду УНР, шо він почуває себе українцем!» А в 1929 р., коли Рєпин святкував свої 85 літ, Бачинський організував від «Українського Товариства» в Женеві привітання, де називав художника «Дорогий Земляче і Генію Творчої України», бажаючи йому «ще довгі роки й сили життя на славу рідного народу, який числить Вас, Високошановний Ім'яниннику, поміж своїх найчільніших синів. Хоч Ваша творчість належить цілому людству, але не можемо дозволити, щоб московський нарід анексував Вас собі! Ми знаємо й віримо, шо творець "Запоріжців" не лише народженням належить до своєї рідної української народності».
Вкінці він додає: «На цей привіт відповіді не було, і цілком зрозуміло, бо вже у вересні 1930 року Ренін умер».
Ну, тобто з 24 липня 1929 р. до смерті минуло рік і 2 місяці, а видатний українець, який «завжди називав себе козаком», так і не спромігся на відповідь?
Ех, якби ж то не його спогади! Все вони псують.
07.08.2026