Вона була файна. Мисляча, уважна до дітей, переповнена рефлексіями. Очевидно, що опинилася у Станиславові яко дитина визволителів, але вчилася в українській школі, тій самій, що наша мама, лиш трішки молодша. Зі всього було видно, було чути, що вона не чистокровка. Якась Балтика, Польща, якесь інородство, помішане з московитством. У русскій культурі власне такі – найцікавіші. Та русска культура, про яку кажуть велика російська, – це культура бастардів. Як не німець, то арап, як не єврей, то кавказець, як не шотландець, то хохол або полячішко, на крайняк – щось із татарської знаті. Чисті москалі нудні.
Вона вміла українською, але воліла того не робити, бо надто загрузла у культурі російській. Тогочасний радянський Франківськ давав можливість прокочумати ціле життя серед аборигенів, живучи у мові колонізаторів.
Але у неї не було зверхності. Просто нерозуміння – нащо. Нащо ці талановиті хлопчики і дівчатка так упираються, чому вони не визнають історичного розвою. Пощо вважають російське чужим, ворожим і травматичним. Вона була справжньою шестидесятницею. Всі ці хирні про чистий ленінізм, морально-етичні проблеми лічності у суспільстві, великі питання буття, які виходили за примітивну радянську парадигму. Страшенно людяно. Віра у ідеали гуманізму, які насправді мали би бути притаманні соціалізмові. Одним словом, ні – двома словами: розвод і попандос. Реальна система, вибудована злобними простаками, не могла змінитися – навіть після смерті Сталіна – на щось пристойне.
Її дуже гнітило «міщанство». Вона вірила, що справжнє очищення соціалізму буде йти саме у керунку викорінення того міщанства. У тому сенсі вона нагадувала маму Брежнєва, котра, побачивши одного разу, як живе її синок, налякалася – а що буде, коли до влади знову прийдуть комуністи?.
Наша вчителька російської літератури обожнювала Айтматова і Окуджаву, Василя Бикова і Ґамзатова, Астафьєва і Іскандера, і ще кількох. І за це я їй вдячний. Але вона ніколи не дозволяла собі упімнути про когось небезпечнішого, хоча би Віктора Нєкрасова.
Якось Туркмєн, відомий хуліган, який після тренування з бігу на довгі дистанції заходив у гастроном на Лєніна випити кави з коньяком у свої чотирнадцять років, розповів нам, що він манав, що він з батьками написав заяву про звільнення від уроків української мови. Ми собі подумали – опа!, класний ходік. І вирішили – раз уже такий справедливий інтернаціоналізм – подати заяви про звільнення від настирних годин російської мови і літератури.
Подали помилково не за субординацією. Не директорові, а улюбленій вчительці, яка всіх так добре розуміла і по-справжньому переймалася морально-етичними проблемами сучасності. Особливо наполягала на тому, що проблема вибору, особистого вибору, невдовзі стане головною проблемою людства.
Оскільки вона не була стукачкою, наші заяви дальше не пішли. Але певний час вчителька дивилася на нас як на варварів, на ідіотів – настільки вона не була жорстокою і запальною – які, нічого не розуміючи у підлітковому запалі, підігрітому міщанським націоналізмом, відмовляються від блаженного висококультурного, хоча дещо міщанського майбутнього, в якому насправді майбутнього видно і не було, як то у комуністів.
Дивлячись на те, як ми у всьому шарили, як ми уміли вирішувати кросворди з фрагментами у дорослому журналі «Наука і жизнь», вона втовкмачувала любовно нам одне – вам треба вчитися у найкращих навчальнях, у Москві, бо лиш там – відповідний вам рівень. І ви маєте влізти у систему, досягаючи кар'єрних успіхів, щоби аж тоді зробити щось добре і правильне для системи. Заради гуманізму, рівноправ'я, чистого комунізму. І вселюдського інтернаціоналізму.
Але ми знали, що це означає. По-перше, відмовитися від тягаря українськості, по-друге, стати русскими бастардами. Сердешна жінка, але пес срав... Мені досі незручно таке розповідати, бо ж вона хотіла нам якнайліпшого. Але...
06.08.2026