НУДНІ ПЕНСІОНЕРСЬКІ НАРІКАННЯ
У блискучій п’єсі польського драматурга Януша Ґловацького «Четверта сестра», яку я років уже двадцять тому блискуче переклав, а Стас Мойсеїв блискуче поставив на сцені Молодого театру у Києві +(спектакль мав понад 100 показів і постійний аншлаг!), є епізод, коли московський міліціонер запитує у громадянина грізним офіційним тоном: «Чи маєте обов’язкову вищу освіту?» Ґловацький був чоловіком із надзвичайним гострим гумором, у нього чимало таких перлів у текстах розкидано. Але саме цей вираз доречний для зав’язки.
Це була маршрутка Рівне – Дубно, їхати близько години, трохи менше 50 кілометрів. Всередині у бусику виявилось досить вільно, я сів біля вікна десь ближче до середини салону. За кілька хвилин на місце переді мною присіла дівчина років трохи понад 20, й аж перед самим виїздом, коли водій вже завів двигуна, до салону влетіла ще одна, дещо старша, знайшла очима в салоні знайоме обличчя і швидко сіла поряд із моєю сусідкою:
– Наташко, прівєт! Додому їдеш?
– Прівєт! Да, додому. А ти шо у Ровному робиш?
– Я тут щас на сесії. Получаю друге вишше (!!!)
Мої вуха повільно згорнулись у трубочки…
Присягаюся, я не вигадав цього діалогу! Далі між ними була розмова, якої вже не цитуватиму. Звичайна розмова двох звичайних дівчат з Рівненщини звичайним волинським суржиком, незламним і невмирущим. Але мені у згорнутих трубочкою вухах далі бриніло словосполучення «друге вишше». Що воно означає? Якщо це змінений прикметник «вище», то він середнього роду, і відповідно іменник до нього має бути того ж роду – «образованіє», а ніяка не «освіта». Але є ще й числівник «друге», і тут простеляється широке поле для роздумів.
Людина із повноцінною вищою освітою мусить вміти думати, аналізувати – принаймні я так завжди вважав. І людина ця повинна розуміти, що категорія «освіта» існує лише в однині. Як віросповідання, як національність. Всякі словесні виверти на зразок «напівукраїнець-напівросіянин» я відмітаю так само, як і визначення свого віросповідання білоруським бульбенфюрером: «Я – православний атеїст!» Віра або є, або її нема (у Луки її нема), і національна приналежність теж. А вища освіта – це коли ти провчився чотири-п’ять років, закінчив університет, інститут, вище училище. Й ти можеш мати три-чотири-п’ять та більше дипломів зі здобутих спеціальностей, але вища освіта у тебе буде одна!
Проте у вміщених на офіційних сторінках в інтернеті біографіях чиновників різного рангу дуже часто (практично майже щоразу) трапляється це прикре й болісне речення: «Василь Петрович має дві (три) вищі освіти». Йдеться, звісно ж, про дипломи за фахом – «менеджмент», «економіка», «юриспруденція», «психологія» і т.п. Але Василь Петрович насправді не має вищої освіти, він просто поставлений керувати. А дипломи у нього є, бо так вимагає система, а вже як вони здобуті – нікого не обходить.
Пригадується як один актуальний політичний діяч із дипломом юриста, згідно з біографією в неті, із широко й щиро розплющеними очима говорив на камери про іншого, нелюбого йому політичного діяча: «Він же бандит! Вийдіть на вулицю і спитайте людей – усі скажуть, що він бандит». Юридична освіта струменіла з кожного його слова.
Написавши попередній абзац, я спробував знайти цей епізод на Ютубі, – але пошук не дав результату. Віртуальний простір таки підчищається потрохи…
За останні сім років теперішньої влади в Україні вже на офіційному рівні у міждержавних документах плутали Латвію з Литвою, Королівство Нідерланди називали республікою, а Торонто – столицею Канади. Потім, після якогось чергового зашквару, депутати владної фракції приходили до зали засідань у футболках з блюзнірським написом «Маю право на помилку». Маю право не знати того, що мушу знати. Бо у мене посада (у декого – перший запис у трудовій книжці!) і дві-три-чотири вищі освіти. Я не здивуюся, якщо згадок про вищезгадані проколи нинішньої влади теж не знайду в інтернеті – комп’ютерники сьогодні в пошані у цілому світі, і серед них є ще справжні майстри своєї справи зі справді вищою освітою, й саме їх вочевидь залучають до чищення інтернет-простору, а заразом і пам’яті всього суспільства.
Як пенсіонер із майже п’ятирічним пенсіонерським стажем я у спілкуванні (офіційному й неофіційному) маю справу вже переважно із молодшими за мене людьми. І я з сумом спостерігаю, як неуцтво, неосвіченість поступово перестають бути рисами, яких варто соромитися. У відповідь зазвичай лунає «а шо тут такого?» І з цього приводу пригадується давній віц, чорненько-цинічний: «Як згадаю, який із мене інженер, то боюся до лікаря йти…» А до лікарів я вже мушу звертатися час від часу, бо ж таки вік пенсіонерський. І я внутрішньо втішаюся, коли лікар виявляється мого віку чи ненабагато молодший. (Хвала і слава лікарям, які працюють, досягнувши пенсійного віку!) Ці лікарі мають переважно один диплом. Але освіта у них справді вища. Вони також мають право на помилку, та не поспішають цим правом користатися…
05.08.2026