Текст, виголошений у Дрогобичі під час дискусії „Café Європа / малі центри світу: уява помежевості”, публікуємо як відлуння ШульцФесту ‘26
Питання про центр світу видавалось мені давно розв’язаним. Довідався про це від Льоні Ґольберґа, який сказав: „Навіть йолоп знає, що центр світу є у Дрогобичі. Хіба що цей йолоп з Чернівців!” У цьому твердженні немає поділу на малий, середній чи великий центри світу. Є лиш один, єдиний!
Власне кажучи, на цьому міг би й закінчити, але у пропонованому дискурсі хочу нагадати дещо інше – що існують наші власні, особисті центри світу, які відрізняються від тих, що їх оголошено офіційними центрами світу.
Покличусь на мій нещодавній досвід. Два місяці тому я був у Венеції. Це місце є центром глобального світу мистецтва. Венеційська Бієнале – найважливіша подія у світі, пов’язана з візуальним мистецтвом. Подібно як Венеційський фестиваль архітектури чи Венеційський міжнародний кінофестиваль, це одна з найголовніших подій у цій царині. У Венеції відбувається чимало інших культурних проєктів, що керуються амбіціями визначати глобальні тенденції у світі мистецтва.
На початку травня мені випала нагода побачити Венеційську Бієнале перед її офіційним відкриттям. Це були два виняткові дні – з усього світу сюди з’їжджаються куратори виставок, журналісти, колекціонери, інвестори, художники, директори музеїв та галерей. Натовпи, тисячі, а точніше десятки тисяч впливових людей у мистецтві, медіа, політиці та фінансах, які щодня вирішують, що буде виставлятися, що вважатиметься добрим чи навіть найкращим у мистецтві – і, що суттєво, що буде придбано найважливішими колекціями світу.
Я усвідомив, що Венеційська Бієнале перетворилася на комерційний чемпіонат світу з мистецтва. Країни змагаються, аби привернути до себе увагу. Багаті диктатури, такі як Саудівська Аравія, скуповують майданчики, наймають мистців та просувають себе у Венеції як меценатів сучасного мистецтва. Цьогорічна присутність Росії спричинила величезну напруженість, а навіть авантюру. Певною мірою це стосувалося й Ізраїлю.
Ця грандіозна подія нічого мені не дала. Хоча, можливо, щось все-таки дала. Я побачив дійство, яке в моєму сприйманні зводиться до слів: гроші, політика, декаданс, ярмарок марнославства. Саме це запропонував мені великий центр глобального світу у травні 2026 року – коли триває російська агресія проти України, коли світ живе у страху війни, боїться того, що принесе штучний інтелект, світ, у якому відроджуються панування сили й зневаги до людської свободи. У цьому глобальному центрі світу я не знайшов нічого, що може бути істотним для мене. Більше не поїду на Венеційську Бієнале. Це не мій центр світу.
Є важливіші для мене місця – невеликі, окремі, приватні. Мої власні центри світу. У цих місцях зустрічаю важливих для мене людей, слухаю їх, розмовляю з ними, сперечаюся, сміюся з ними, сумую з ними, радію. І знаю, що ми поважно думаємо про світ – той найближчий і той дальший.
Таким місцем упродовж близько двадцяти років є для мене Дрогобич. Завдяки Шульцові, завдяки дрогобичанам, котрі плекають пам’ять про цього великого мистця, завдяки письменникам й художникам з України, Польщі та світу, котрі прибувають сюди з тих самих причин, що і я.
До Венеції більше не поїду. Дрогобич залишається для мене центром світу. Моїм. Власним. Згідно з моїм вибором. Завжди повертатимусь до нього.
Переклад з польської: Віра Меньок
Світлини: Ігор Фецяк
***
Ґжеґож Ґауден (нар. 1953) – правник, економіст, журналіст, письменник.
У 1970-х роках брав активну участь у студентському культурному рухові у Познані. У 1981 році очолив інформаційний відділ Міжгалузевого засновницького комітету, а згодом – регіональне правління Незалежної самоврядної професійної спілки „Солідарність Великопольщі”, також у цей період – головний редактор щоденної ґазети „Wiadomości Dnia” та тижневика „Obserwator Wielkopolski”. Був інтернований 13 грудня 1981 року. У 1984 році емігрував до Швеції, де у 1985–1990 роках очолював Шведський комітет підтримки Солідарності.
Після повернення до Польщі у 1993 році був, серед іншого, головним редактором ґазети „Rzeczpospolita” та головою Палати видавців преси. У 2008–2016 роках – директор Інституту книги у Кракові.
У 2019 році опублікував книгу „Львів. Кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року” (українське видання у перекладі Андрія Павлишина, видавництво „Човен” 2020), яка перемогла у конкурсі „Історичні нагороди” від впливового польського часопису „Політика” у 2020 році та отримала відзнаку Львівського форуму видавців у 2021 році.
У 2024 році видав книгу „Польська справа Дрейфуса. Хто намагався вбити президента”, яка стала Книгою року 2024 за вибором „Літературного книжкового журналу” („Magazyn Literacki Książki”) та очікує свого українського видання.
Член польського ПЕН-клубу.
Щирий прихильник та багатолітній учасник ШульцФесту у Дрогобичі, якому завдячуємо програмове розгортання та міжнародну засяжність цієї події.
04.08.2026