Ніколи й нікому ще так не була потрібна "Одіссея" давніх греків, як людям нашого часу. Безумовно, Гомерові епоси передусім – це машини часу, які повертають нас, людей двадцять першого сторіччя, зачитаних історіями про минуле, у сьогодення. Саме у цьому, здається, і хоче переконати нас Крістофер Нолан. Для чого вам історична реконструкція подій, які, можливо, ніколи й не відбувалися? – немов запитує він і жонглює достовірністю, наближаючи її до вигаданих світів Марвелу чи романів фентезі. Навіщо вам знати, як давні греки сприймали ці розповіді? – продовжує він і вкладає в уста героїв модерні дискурси. Для чого вам дивитись кіно про мертвих людей та їхні вигадані пригоди? – підсумовує і перетворює сюжет на філософську притчу.
Кожна історія, розказана сьогодні, має розповідати про сьогодення. Тому у фільмі так багато неісторичних роздумів, так багато боротьби сумління з обов'язком, так багато ризикованих рішень щодо кастингу чи осучаснених діалогів. Через неприховану нав'язливість антивоєнних наративів режисер може здатися моралістом. Це буде хибне розуміння, якщо засуджувати моралізм, і правильне твердження, якщо називати це відповідальністю творця перед соціумом. Нолан перетворює живу присутність богів для давніх греків на потребу звільнення людини від їхньої волі у наш час і вже тільки цим робить "Одіссею" сучасною історією в декораціях минулого.
Тому фільм тисне на глядача. Вичавлює з нього емоції, навіть якщо він прийшов просто поїсти попкорн за найдорожчим історичним бойовиком сучасності. А що вже казати про тих, хто прийшов шукати актуальні послання в давньому епосі. Звуками, зйомками, самою геометрією кадру фільм нависає над кожним, хто входить у його часопростір.
Якщо у режисерів і є те, що можна назвати авторським підписом, то у Нолана це – масштаб. Причому не лише задуму чи спектра проблем, які він підіймає, але й буквально хронометраж. Він вимагає від глядача прийняття його відчуття часу, згоди на перегляд затягнутих сцен чи нав'язливу повторюваність монологів про цінності. Не завжди значна тривалість сцен в "Одіссеї" є виправданою, як не завжди товщина книги є маркером її глибини. Не завжди моральні рефлексії виправдовують фрагментацію сюжету. Не завжди ці рефлексії позбуваються прагнення стати банальними і тому зрозумілими для масового глядача, якого Гомер та історія цікавлять хіба що схематично.
На Нолана тисне його слава найвеличнішого режисера. Це недобре для творчої людини. І в "Одіссеї" це помітно. Режисер загубився в дихотомії сценарію – детально розповісти історію пригод ахейців, що повертаються з війни, не прислухаючись до волі богів, чи перетворити кожну описану подію на філософську притчу. Складається враження, що режисер балансує між бажанням здивувати публіку спецефектами, а з іншого боку створити авторське філософське кіно. В результаті маємо і те, й інше, проте гармонійного балансу досягнуто так і не було. Без заглиблення залишаються окремі епізоди пригод ахейців, коли увага концентрується на зовнішніх речах, покликаних здивувати, чи злякати або вразити – словом, усім тим, що виведене за дужки філософського кіно. Велетні в сталевих обладунках, які немов із засідки накидаються на бідолашних греків; монстри, які живуть у скелях Сцилли і Харибди. Уся ця химерія машин для вбивства, які поступово знищують загін Одіссея, показана з максимальним розмахом спецефектів і мінімальним осмисленням значення кожної з пригод. Якщо режисер переслідував ціль викликати у глядача відчуття страху та, відповідно, співпереживання труднощам подорожі, то, напевно, йому це вдалося. Але ці такі знайомі з американських бойовиків чи жахів сценарні схеми з поступового знищення екіпажів займають аж надто багато екранного часу. Винятком є коротка, але ефектна сцена зі спокусливими сиренами, в смертельні уста яких режисер вклав найвищої проби поетичні рядки про чари любощів та пристрастей.
Окрему емоцію викликає кастинг у фільмі. Нолану було з чим порівнювати. І не тільки з легким однойменним мінісеріалом Андрона Кончаловського, але й з масштабною екранізацією "Іліади" фільмом "Троя" Вольфганга Петерсена чи шедевром фентезі Пітера Джексона "Володар перстнів". Що б не говорили, але у фільмах, які торкаються минулих епох, актори повинні "потрапляти" в ці епохи. Це непроста задача, адже йдеться не просто про акторську майстерність, а й про гнучку фотогенічність. І навіть якщо ми розуміємо, що це сучасне кіно, яке звернене до сучасного глядача, все ж краще, щоб зовнішність героїв збігалася бодай з нашими уявленнями про минуле. В "Одіссеї" з цим не все ідеально. Саме з цими двома головними аспектами: якістю гри та "потраплянням в час". Виконання та атрибуція першорядних ролей Пенелопи для Енн Гетевей та Каліпсо для Шерліз Терон і другорядних Евмея (Джон Легвізамо) та Менелая (Джон Бернтал) гармонійна, зворушує, переконує і передає через екран саме те, що і має приносити досконала акторська гра. А от Том Голланд і Роберт Паттісон (Телемах і Антіной) розминулися з епохою і недограли або переграли відповідно. Найбільше непорозуміння та невдача сталася з образом Агамемнона, який вийшов ходульним, немов списаним трієчником з марвелівських коміксів. Неважливо, хто його грає (Бенні Сафді), тому що його обличчя практично не видно, але цей потужний і дуже важливий персонаж літературної історії просто виявився втраченим для фільму. Мет Деймон зіграв непогано, можливо, навіть максимально за своїм талантом, але вибір його на Одіссея – це була відповідальність режисера. Не занадто широкий спектр емоцій відображає його обличчя та притаманний йому стиль гри. Деймон не володіє аж таким широким спектром акторського перевтілення. Тому його Одіссей вийшов переконливим філософом, добрим батьком та вірним чоловіком, але не хитромудрим вождем, твердим лідером та жорстоким воїном. Слабкою, і зовсім не через колір шкіри, виявилась гра Люпіти Ніонго (Єлена Троянська). Досить статичною і однотонною – роль Зендеї (Афіна). Коли йдеться про міфи, то важить не колір шкіри чи національність актора, а виконання образу. От саме з цим у Нолана і не відбулося цілковитої гармонії.
Єдиною бездоганною компонентою фільму залишається музика. Її автором є шведський композитор Людвіг Йоранссон, маловідомий у світі кіномузики, але знаний продюсер знаменитих поп-зірок. Він написав непримітну і на перший погляд непретензійну, але насправді дуже партнерську для настрою фільму музику, в якій практично немає мелодій чи довершених композицій, а є хіба що лейтмотиви та ідеально скомпоновані звуки, які підсилюють емоційне тло стрічки та максимально наближують нас до музичної акустики старої Еллади. Слухати її окремим саундтреком, як кіномузику інших композиторів, навряд чи вдасться. Але для задуму Нолана вона – ідеальний партнер.
Але враження поразки сценарію немає. Окремі сцени фільму з часом стануть класичними ілюстраціями вдалої кінодраматургії. Як, наприклад, завершальна кода фільму, сцена повернення Одіссея до Ітаки, найвеличніша у своїй тривалості та концентрації емоцій, яка вражає глибинними емоціями, які заторкують почуття батьківства, подружжя, вірності, зради, любові.
Тому "Одіссея" – хороше кіно, і дивитися його потрібно. Бо це найкраща історія про Одіссея. І кращої, можливо, вже не буде. Не найкраще кіно на тему античності і не найкраще з антивоєнним пафосом. Але у більшості компонент – цікаве, нетривіальне філософське переосмислення найвеличнішої пригоди в історії людства, кращої за яку вже точно не буде написано. І якщо полінуєтеся прочитати Гомера й томи коментарів до нього (а більшість таки полінується), то фільм Нолана зробить це за неповні три години майже бездоганно.
"Одіссея" – міф. А міф – це далекозорість історії, і тому не потребує деталей. Годі чекати від фільму Нолана історичної чи археологічної точностей. Так, він намагався передати дух того часу – і завдяки музиці, завдяки деяким акторам і навіть окремим спецефектам йому це вдалося. Але достовірність точно була не пріоритетом у фільмі. Вічність. Вічність – найважливіше, про що думав режисер, коли наважився на свою одіссею. Це, мабуть, єдине, що ми можемо достовірно зрозуміти з задуму давніх авторів, які три тисячі років тому створили розповідь про вічне повернення. До себе, до рідних, до батьківщини, до Бога.
03.08.2026