Серпневе

Мабуть що в серпні, озираючи голі поля і свою, вже в стерні або й недожату ще нивку, хтось, глянувши з-під долоні на обрій, на сонце, що йде на спочин, хтось роботящий, мабуть, і мовив оте, знане: «Життя прожити – не ниву перейти»... Перейти легко, а дбати про неї з року на рік – то вже інша річ. Обробляти її, ниву хлібну, як і ту спільну для всіх, а водночас кожному свою житейську ниву, – то не перейти її... Можемо до тих слів додати й перелітні барви тієї ниви, ниви життя: зелень – золото – стерня...

І пускається думка в те серпневе, таке близьке й таке далеке в передосінній прозорості видиво – в безлюдні, принишклі поля. Пускається не так у словах, як в образах, відчуттях, почуттях. Он там, десь на знебарвленій стернистій ниві, дивом уцілів одненький мак – червоною цяткою під захíдним сонцем ген, де обрій даленіє. Вцілів, бо на межі – спогаду чи мрії...

А спогадувати – то мов босоніж по стерні, болючі до серця доторки... Хотілося б туди, де легіт жене молодою поростю зелені, сріблясті до сонця хвилі, а паркий липень – золотаві, переджнивні... хотілося б!.. Та думка вперто повертається на стернисте, знебарвлене, болюче... Туди, до ще не відболілого, не відбілілого після холодів, не вповні пережитого... Думці ж – не повеліти. Вона, чи не єдина, по-справжньому вільна – навіть від того, хто думає...

Але яка ж усе-таки невловно-тонка та межа між думкою, що в минулому, й тією, яка в майбутньому! Ще тонша вона, аніж тонесенький серп молодика на вечоровому небі!.. Глянути (ще й справа) – на щастя... Але в тому щасті – й сумовита нотка. Такий-бо, як той мак на стернистому полі, самотній і він на безкраїй ниві неба, той молодий місяць – молодик! Мов гострим пером хтось черкнув: сріблóм – по фіолеті!... Самотній над безлюдним полем, а ще самотніший, ще дальший – над залюдненим містом...

Та ось, із перебігом днів, – уже не сріблястий серп, а (в античних) божественна Люна, Селена; у нас, із-під пера Миколи Лукаша, – Царівна-місяцівна!.. Вона, володарка нічного неба, хоч і сама в ньому – зірки розбігаються, гаснуть у її сяйві – хоч сама-одна, та не самотня й не така, як той ранній серпок, недосяжно далека: нависає (ímminet), вихлюпує своє тихе сріблó на поснулу землю. У тій своїй самості – вона розрада для самотніх, їхня співбесідниця, солодка мука. А для закоханих – чекання зустрічі, радість серця: «Ой зійди, зійди, ясен місяцю, / Як млиновеє коло...»

Повня – то лірика в різноманітних її тонах: коли вона, велична, багряна, викочується з-за польового споночілого обрію, а маки – ще в житах: «Червоні маки, квіти кохання, / Болючий спомин, тихе зітхання...» Вона, Повня, – третя при двох, що присягаються у взаємній вірності (лат. testis, свідок, етимологічно, – той, хто стоїть третім; тут, свідком, – вона).

Скільки тих присяг вона чула від того чи тієї, що присягались при місяці стоя!.. Скільки разів могла би свідчити проти когось із тих двох, хто зламав присягу! Могла б, та вона – майстриня тиші, її володарка, її втілення... Скільки гірких зізнань вислухала, скільки тужних голосів, скільки прохань, скільки подяк!.. А скільком – сну не давала!.. Не давала сну, зате надихала – як славетну піснярку з омитого морем Лесбосу. Піснярку, чиї пісні до лірних струн народжені з болю, з туги; солодкої – бо творчої – туги. А вона, ця туга, – то правдива краса...

А от серп місяця, повернімось до нього, самотнього, – це вже не так лірика, як роздуми. Належні давній, ще не за письмовим столом, філософії, вільні просто неба роздуми. Це – любов не так до когось, як до самої Мудрості, чий портрет у своїй «Розраді...» з таким чуттям і розумінням вималював Северин Боецій.

З поглядом на тоненький окраєць (античні не знали серпа) – одразу й подив у задивленого в нічне небо давнього елліна чи римлянина: «Ти бач, що з нею, розкішною Селеною, Люною, навіть із нею, зробив невблаганний час – яку шкоду їй заподіяв!..» Та все ж вона, божественна, – репарує (réparat), направляє, відшкодовує своє, надгризене часом. І знову постає собою, цілою, сяє-вилискує в небі (splendet) – Селена, Люна, Царівна-місяцівна... Людині ж, земній людині, – віднови нема...

Отож, для мислителів-ліриків, яким був і Горацій, людина – покривджена істота. Повернеться ж на поля зелень, зазолотиться нива, застерниться поле – й знову все піде своїм уторованим, від зерна й до колоса, коловим бігом... До всього, як і до любої річечки, повернеться весна, а от молодість, співаємо в «Журбі», не вернеться, не вернеться вона...

Бо це – лірика, в якій промовляє той, хто співає, лірика хай суб’єктивна, особистісна, але в епічній тональності. Співаючи її, нині призабуту, а колись так часто в галицьких покоїках співану «Журбу», не плачемо ж, а всміхаємось, хай і сумовито, хай зі сльозинкою в оці. Погоджуємося з голосом розуму: проминання – закон, а не кара... Погоджуємося розумом, але не серцем, звідси – й та сльозинка...

Тут і спливає на думку суворий (не з усмішкою і не зі сльозою), можливо, й не без погляду на місячні фази, відточений карб латини: «Ніщо, жодна річ, не зостається подібною до себе – все минає, все, велінням природи, і змінюється, й постає в нових формах». Отже, й не гине – доповнює Овідій. Добре, що те проминання, всі ті зміни, та «втеча часів» (fuga témporum), тобто пір року, – у «сповільнених кадрах», які не приголомшують людину, а дозволяють їй на ту, веселу чи сумну, усмішку...

А все ж думка приспішує ті кадри. Бачимо далекого-далекого нащадка, який уже своїм, не знаним нам способом, дошукуватиметься, що таке «серп», а що «серпень». Хочемо його очима поглянути на тонкий серп на небі, відчути, що він, той далекий нащадок, відчуватиме: чи залишиться в ньому бодай крихта від нашої лірики, нашого зітхання?..

Та що таке «наше», коли зважимо на те невпинне проминання?.. Усе ж бо – мігрує: вчора було таким, нині, в іншому місці, воно інше, завтра ще іншим буде. Мігрує, переміщується: від серця – до розуму, інтелекту, уже й штучного, до діла, до користі, до вигоди, ба – й догоди, догоджання.

В гаї, священному гаї, як називав його Горацій (підхопимо його думку), в лісах, якими дихає Земля, корисливе, без світелка доброти око дедалі виразніше бачить лише дрова... Краса ж, погодьмося, – навіть над добром. Вона ж бо, краса, відчуття краси, розуміння краси, саме вона, краса, з людини робить людину, добру людину, яка завжди прагнула, та й нині, на тлі безсердечності ворога, прагне жити серцем. Жити й любити добрих людей, які на стежці до краси, до світла, – до людей, яким, вірмо Кобзареві, все ж належить майбутнє: «... будуть люде на землі»...

Думка ж, попри стоїчні застороги, й далі біжить своєю стежкою у ще віддаленіше «завтра» (з погляду вічності – то таки завтра): таж Місяць, навіть він, вічний, не тримається Землі, а щомиті, хай на трішечки, – даленіє: Земля, хоч і нехотя, відпускає його. З ним – і сліди землянина на ньому, фізичні сліди. А скільки поглядів, що торкались його, таки торкалися, хай невидимі, – і повного місяця, й молодика!.. Скільки-то поглядів, дотиків чиєїсь, засмученої чи веселої, душі відлетить із ним у безкрай, у незвідані світи й засвіти!..

«Все йде, все минає...» – відлунюють у Шевченка ті римські карби. Й тут, як і в античних, акцентовано повторами те сумне «все» (omnia). Далі – ще сумніше: «...і краю немає» (кажемо ж: «І коли ж то все це закінчиться?..»)... У тім «краю немає» – погляд античних натурфілософів: «Обрій за обрієм йде, а крайнього Всесвіт не має»... Вони, античні, ще не знали тієї християнської усмішки, про яку, згадаймо ще раз, Шевченко: «Я вам з того світа, любі, усміхнусь»... «Той світ» – то і є той край, світла оселя вічної, якій «почину і краю немає», світлої душі...

Тому-то під таким наголосом у Кобзаря – «серце», «душа»: «А дай жити, серцем жити...» Жити й відстоювати те, що повинно – та не без наших зусиль! – тривати у віках: відстоювати нашу душу, нашу пісню і, таку пісенну колись, нашу мову, яка так часто звучала, надто в серпні, після польових робіт, при місячній повні. Відстоювати й шанувати її глибину, її корінь – те, що є у ній вічне. Підрубаємо його – і всихатиме жива наша мова, що є виявом живої, нашої, української душі...

Відстоювати – тихість наших полів, які котрий рік уже здригаються від вогненних вибухів. Полів, які, попри все, ось-ось напинатимуть найтонші, лише слухом душі чутні струни осені...

Хтозна, може й чутиме їхню пісню і той найтонший, що зарисується в половині серпня, молодик, і та, наприкінці серпня, срібна повня. Може, й чутимуть звуки тих сріблястих струн – їхню передосінню мелодію. Бо ж саме тихість, тиха молитва, тиха пісня, тихе слово – саме вони сягають небесних висот...

Щойно був серп тонкий –

Вже місяць в повні.

То часу лет стрімкий,

То дні невловні.

Був рік, а вже – торік,

То часу втеча.

Як миті не зберіг,

То – п о р о ж н е ч а.

Летить – не пропусти

Ту мить летючу

І нею збагати

Блукачку-душу...