Божі млини

(Два есе про Шептицького)*

1. Любов до світу (концепт «родинне коло»)

Любов – як тендітна квітка, що виростає з міцного коріння, ним тримається і живиться – усе життя, і навіть довше, ніж життя. Бо любов навіть довша від життя, коли вона – Любов.

Християнство – наука Любови – проростає в серці Романа Марії Олександра Шептицького, майбутнього митрополита Андрея, із міцного, найміцнішого кореня: із серця матері, із таїнства материнської любови.

Графиня Софія з Фредрів Шептицька, шляхтянка прадавнього роду, у шлюбі з Яном (Іваном) Кантієм Шептицьким, нащадком рівно ж шляхетної й древньої боярсько-священничої династії, благословила на світ сімох своїх синів: Стефана, Юрія, Романа, Олександра, Станіслава, Казимира, Леона. Благословила, не відаючи, хто з них ким стане і як довго топтатиме ряст. Вона просто любила їх усіх – і кожного з них зокрема – святою материнською любов’ю, природною й сильною, як течія річки чи подмух вітру, та все ж не стихійною, а усвідомленою й помноженою на віру – і від того ще сильнішою. Бог щедро обдарував Софію хистами: літературним, малярським, театральним…, та головним її талантом було вміння любити – і ділитися любов`ю, тож серце своє вона віддала дітям, яких не просто привела на світ, а й присвятила їм усе своє життя.

Брати Шептицькі росли в любові, росли з любови, росли любов’ю. Мати навчала їх молитися, вчитися і творити добро – і вони таки навчилися: генерал, митрополит, аскет-священномученик, маєтний землевласник… З науки материнської любови виростали їхня любов до ближнього, віра в Бога, довіра до світу, готовність його міняти на краще своїми словами й ділами. А вона, «матусенька», все життя писатиме синам листи, пересипані різномовними цитатами, милими подробицями родинного побуту і дбайливими напученнями – і ці листи стануть для них не тільки зворушливими родинними документами, а й високою школою любови і віри, школою, вищою од усіх академій і університетів.

Родинний маєток у Прилбичах став тихим прихистком і водночас незгасним огнищем цієї любови. Скільки було тут радісних ранків, насичених днів і тихих сімейних вечорів, повних клопотів буднів і гамірних родинних свят… Ось вони, многоцінні миті, увічнені на архівних світлинах, де всі ще живі, і всі ще разом, і тішаться життям і родинним теплом… Усі: дорослі й малі, батьки і діти, чоловіки і жінки, і навіть симпатичний песик, що, радісно вимахуючи хвостиком, теж ніби ненароком приблудився в кадр – на спільне родинне фото, де всі зібралися поміж колонами на ґанку рідного дому. Одне з останніх, де всі ще разом – і всі вдома, в родинному колі любови.

…Наприкінці вересня воєнного 1939 року сюди, в Прилбичі, прийдуть непрохані гості зі Сходу, геть неподібні на трьох царів. Вони не принесуть жодних дарів і не схилять голів перед Спасителем. Натомість розстріляють у саду за будинком наймолодшого з братів Шептицьких, ревного охоронця родового гнізда – Леона, з дружиною Ядвігою і місцевим священником – другом родини. Обстріляють (а згодом зруйнують дощенту) родинну каплицю, вчинять наругу над родинним гербом, розграбують і підірвуть вибухівкою родинний палац, осквернять родинний склеп, розіб’ють саркофаги, мордуючи навіть мертвих… Вони перемовлятимуться – авжеж! – російською. А після Другої світової у Прилбичах – родинному гнізді Шептицьких – запанує колгосп «Росія», де замість фігури Богородиці поставлять колгоспницю… Утім, не назавжди.

«Щаслива родина, що дає мучеників», – писав свого часу у праці «Божа Сійба» (1913) Митрополит Андрей – за багато років до того, коли зайди зі Сходу відберуть дар життя у його дорогих родичів у рідних Прилбичах, напередодні Великої війни, якої і сам він не переживе. Писав – як у воду дивився. Лише тепер, з перспективи і відстані часу, ми вповні усвідомлюємо пророчу силу – і страшну й високу ціну цих слів.

Кажуть, Прилбичі – назва, що походить від прилбиць – частин чи різновидів лицарських шоломів. Перед навалою варварів зі Сходу, мабуть, не врятували б і найміцніші шоломи: байдуже, – шкіряні, сталеві чи кевларові. Любов буває беззахисна перед ненавистю й злом, бо вона дивиться їм у вічі чесно і прямо, без заборола.

Але.

«Прапор наш – це прапор любови…» (Із пастирського послання «О квестії соціальній»).

У це вірив митрополит Андрей – бо таку науку і такий прапор виніс із родинного дому.

І прапор той – прапор любови – майорить на вітрі навіть у часі війни.

Особливо у часі війни. Адже всі війни рано чи пізно закінчуються, а любов ніколи не перестає.

Бо любов навіть довша від життя, коли вона – Любов.

2. Благо життя (концепт «win-win»)

Про що має насамперед піклуватися слуга Божий – і пастир свого народу? Духовна особа, для якої примат духу над матерією, духовних вартостей над матеріальними, істин віри над потребами шлунка – що називається, ab definitio (за визначенням), чи, як тепер кажуть, by default…

Адже, за словами Єгови з Франкового «Мойсея»,

Хто вас хлібом накормить, той враз
З хлібом піде до гною;
Та хто духа накормить у вас,
Той зіллється зо мною.

Ба більше:

Хто здобуде всі скарби землі
І над все їх полюбить,
Той і сам стане їхнім рабом,
Скарби духа загубить.

Що ж головне для «князя Церкви»? Певна річ, «скарби духа»! А ще?

Церква? Так, Церква! Насамперед храм Божий – і спільнота вірних.

Але й школа, університет, музей, банк, лікарня, молочарня…

Принаймні так мислив свою суспільну місію і суспільну відповідальність митрополит Андрей Шептицький, якого, як і його великого сучасника й знайомого Івана Франка, ще за життя наречуть «Українським Мойсеєм». І недарма.

Шептицький – не просто «князь Церкви», а рідкісний приклад релігійного мислителя і діяча, який високу християнську моральність, широкий теологічний вишкіл і глибоку молитовну зосередженість на повсякчасному діалозі з Богом поєднав із практичною жилкою інвестора, будівничого й підприємця.

У своєму знаменитому богословсько-соціальному трактаті «Наша державність» (1941), як і в цілій низці інших праць, митрополит Андрей не тільки ставив питання: «Як будувати рідну хату?», але й замислювався, як господарювати в тій рідній хаті – так, щоб була вона стійкою, ошатною, вигідною, ситою, заможною?

Тож не тільки Національний музей, Художня школа, Академічний дім і Народна лічниця, а й страхове товариство й банк «Дністер», молочарська спілка «Маслосоюз» і кондитерська фабрика «Фортуна», ба навіть фотоательє у Чикаго та кіностудія у Вінніпезі – це численні, знакові в українській історії інституції, організації та ініціативи, які не з’явилися б на світ Божий без доброї волі й особистої участи митрополита і графа Андрея Шептицького. Він інвестував у нафту й нерухомість, щоб будувати сиротинці й підтримувати пластовий рух. Під його дбайливою пастирською опікою (і не без його приватних інвестицій!) кооперативні (читай громадські) українські крамниці, молочарні і навіть цукерні в міжвоєнній Галичині росли і множились, як гриби після рясного дощу! Це галицьке бізнес-диво, чи радше диво самоорганізації Галичини як «кооперативної республіки», можливо б, привело до нечуваних економічних наслідків, якби не Друга світова війна, а відтак повоєнна тоталітарна радянізація з її «колгоспним» способом господарювання, що врешті запровадив до цілковитої безгосподарності і, як наслідок, розвалу СРСР…

Саме завдяки мудрості й авторитету митрополита Шептицького у міжвоєнні часи в Галичині формула «свій до свого по своє» стала проявом аж ніяк не індивідуального чи групового (класового) егоїзму, а навпаки, прикладом і принципом національної єдности та солідарности.

Nota bene: підприємства, до заснування яких діяльно доклався Шептицький, здебільшого не були його власністю. Етос монаха-аскета не передбачав ані можливости, ані потреби особистого збагачення. Тож історія «фінансово-економічної революції Шептицького» – не з розряду success story на кшталт «як стати мільйонером?», а радше з категорії старання про «спільне добро» – благо життя.

«Бо життя – се клейнод, хіба ж є / Що дорожче над нього?» – риторично запитував український Мойсей на прізвище Франко у своїй знаменитій поемі.

А інший український Мойсей на прізвище Шептицький цілком не риторично закликав своїх земляків до того, щоб творити блага життя власною працею: «І я за Христом повторюю: працюйте, браття мої милі, дбайте про добро земне, цініть його! З цілого серця уділяю вам на ту працю благословення» («Перше слово Пастиря», 1899).

Історія бізнес-ініціатив під орудою й опікою митрополита Андрея – це дуже жива і повчальна історія про соціально й морально відповідальне підприємництво, яка переконливо демонструє, що бізнес і етика – не антоніми, а українство і злидні – не синоніми. Цього вчить нас митрополит-«стартапер» і «бізнес-стратег» у монашій рясі, який на підставі християнського світогляду і твердому ґрунті системи цінностей завбачливо протиставив принцип «позитивної суми» (win-win) – «нульовій сумі» за принципом «виграв-програв» (win-lose) (просто, доступно й глибоко аргументував це Мирослав Маринович у книжці «Митрополит Андрей Шептицький і принцип “позитивної суми”», Львів, 2019).

* * *

Земля, що тече молоком та медом, не може бути злиденною.

Люди, які будують своє життя чесною працею, не повинні бути бідними.

Народ, що має гідність і змагається за свободу, не має права на рабське животіння, – лише на вільне й заможне життя.

Як із материнського молока починається ріст і розвиток дитини, так ріст і розвиток суспільства завдячує своїми темпами, осягами й перспективами економічній (само)діяльності і самозарадності підприємливих, проактивних верств, груп та одиниць.

Ці думки – звісно, не прямі цитати митрополита Андрея, але вони підсумовують широкий шерег його всежиттєвих рефлексій над нерозривним зв’язком між економічним і моральним розвитком особистости й нації – і практичних справ задля добробуту і процвітання рідного народу.

* * *

«Божі млини мелють поволі», – любив повторювати мудру народну приповідку митрополит Андрей. Мабуть, він не плекав ілюзій, що встигне за життя зреалізувати всі свої далекосяжні наміри, зосібна й фінансово-економічні й ділові: тим паче, зважаючи на складні історико-політичні обставини й воєнні катаклізми, це було ой як нелегко!.. 

Тож, певно, і після завершення свого поцейбічного житейського шляху він пильно дослухає, як мелють не лише небесні, Божі, а й земні, «людські» млини й маслобійні, ба навіть як торохтять касові апарати крамниць і глухо зачиняються на надійні замки важкі двері банківських сейфів, аби вберегти й зощадити «людське», народне добро – задля примноження блага життя.

___________________

* Есе написано в рамках кроссекторального проєкту «Я, Шептицький: культурна ітерація сенсів», реалізованого Українським католицьким університетом за підтримки Українського культурного фонду (2024).