Надходить серпень. Пролітають гуси.
Джмелі серпневі чорні, як індуси.
Тримається зішитий краєвид
за смужку берега і за пшеничні стерні.
Спекотні дні, розжарені й нестерпні,
самотні дні – на милицях кривих.
У кожен рік, коли в повітрі серпень,
коли повітря, як джинса, протерте,
коли достигнуть яблуко і слива –
доводиться помітити, що так
проторохтить із космосу тартак
і пролетить метеоритна злива.
Мабуть, це вміння слухати синкопи.
Тютюн сушити, як старий рукопис.
Триматись за одвірок. Пити чай.
І споглядати, як усе спливає –
ніхто нічого більше не чекає:
мовчить фейсбук і миготливий чат.
Баклан на палі зиркає вбік косо.
Він теж серпневий і також філософ.
Він бачить берег й рибні косяки.
Я підглядаю за усім тремтливим –
від першого рядка до звуку зливи,
від океану до гнізда ріки.
Мабуть, у серпні череда сповільнень,
як вичавлений пресом жир олійний,
ув бурштині, живиці, у смолі, –
як споглядання, коли щось відходить,
як жовте листя дім собі городить,
прищеплене тяжінням до землі.
Так непомітно сходяться спокуси.
Так ґелґотять над головою гуси.
Стерня їжачиться й врізаються плуги.
Так пахнуть зела. Так усе минає
за сьорбанням борщу, горнятком чаю,
хлебтанням тиші... –
й пошуком снаги.
Просидівши до змроку на веранді,
побачиш світляків пузаті яті
зникаючі, як зник з абетки ять.
Лови, тепло! Читай в нічному небі
метеоритів написи серпневі.
Бо все летить.
Бо всі кудись летять.
01.08.2026