Світло здатне вдарити

Барокова офензива від Катерини Калитко

Поезію «Перевізник не візьме тутешніх монет, не читає кирилиці…» Катерини Калитко ми можемо наблизити до власного внутрішнього світу, опираючись на семантичні плити, що виступають із плеса тексту. Перейти ними на той бік герменевтичного осяяння. Довкола тече звукоряд слів та потік значень, омиваючи кам'яні брили, творячи воркітливу мелодію.

Їх легко впізнати. «Вогники», «лампа», «книжка», «світити», «світло», «підпалити» – легкий, майже синонімічний когнітивний ряд світо- і світлодії. Без сумніву, кожне зі слів веде в окрему «штольню», в якій росте та розгалужується на галереї і галереї асоціацій. Кожне з них вже є квіткою, але усі разом вони у межах однієї поезії поєднуються у суцвіття, у певну пишноту сенсів та визначень. У щось таке, зав’язане на функції світла і просвічення, що є досвідом давніх Мудрих – «Споконвіку було Слово» (Ів. 1:1), «І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його» (Ів. 1:4-5). 

«Світло» є таким словом, що в ряду інших знаків чітко структурує та визначає місце цього світла. З іншого боку, слово просвічене світлом, виростає понад своє значення, як і всяке посутнє, що несе у собі спалах пізнання, розуміння, проникнення. Якщо одне від одного відокремити, розщепити на атомарному рівні, то є небезпека ядерної реакції. То є загроза для всієї цивілізації, що на цій сув’язі збудована. Адже у симбіозі слово-світло співтвориться поезія, співтвориться світ.

Поміж образами світла в поезії Калитко «Перевізник не візьме тутешніх монет, не читає кирилиці…» пульсують займенникові «там», «того (берега)», «тут». Зрозуміло, що це ми, читачі, вслід за поеткою у такий найпростіший спосіб розмічаємо простір.  Визначаємо умовні межі нашого світу («Я тут птаха скляна», «Я стою тут») та міфопоетичний початок певної іншої дійсності, буття-на-тому-березі – «Там повітря, як мед, мені про це говорили». Як мед світле? Як мед смачне? Цілюще? Мудре? Чи все це разом під знаком геть інших фізичних величин та сенсів.

На «там» і «тут» розгортається наше життя із нами у центрі, як початок всілякої осі координат. Де є ми, то природно є «тут». Куди ми задивляємося чи прагнемо, то є «там». І стале бажання обміняти одне на інше за вигідним курсом. Тому досить часто «там» і «тут» у парадигмі міфічного освоєння світу то не тільки про фізичну локацію, напрямок та рух, то також про час. Прості займенники стають наріжниками часопросторових означень для тих сутностей, що можна їх у найбільш крайніх виявах описати як світ речей та світ ідей. «Тут» – це найглибше дно платонівської печери, де безрух застиглих форм. З нього кожен з нас досвідчує те, що «стою й задивляюся на вогники з того берега», на світло, що лине від входу в печеру, яке й несе в собі усе істинне, непізнане, привабливе. І в такий спосіб для тих, хто готовий до змін та перетворень, рух від «тут» до «там» стає ростом від себе вчорашнього до себе завтрашнього, до подолання і часових, і просторових вимірів. 

Так виглядає, що світло у поетки не є грою мерехтіння, не переливи сонячних зайчиків, не зблиски, іскри та спалахи, але буквально засаднича матерія, що з неї створене усе суще. «Я стою тут, як лампа над розкритою книжкою,/ хоч ніколи й не просила здатності світити/ поміж рядками» – ми входимо у насичення світловим потоком такої густини, що ніби повторює згаданий рядок з Євангелія «І життя було в Нім… і темрява не обгорнула його». Ці слова із поезії Калитко можна легко спростити до монофонічного символу – «Я є Світло над Світлом, і це Світло дароване згори». Індивідуальний апокриф, що оспівує життєве покликання.

Робота світла супроти темряви домінує протягом усієї людської історії. Вона має різні вияви, у різний спосіб метафоризується. До прикладу, барокові пошуки Лазаря Барановича приводять його до архангела Михаїла, в якого поет просить про осяйні крила, про захист, про лет, про натхнення. «Напиши моє ім’я пером на небі», – закликає небесного захисника. Перо з крил архистратига потрібне і самому Барановичу, щоб опредметнювати думку, фіксувати зміни станів, щоб творити письмена. Іншими словами, автор прагне здобути інструмент впливу, наступу та активного чину. Очевидно, мислитель недвозначно шукає орфічної сили для свого слова, просить допомогти у виборі правильних метафор, ритмів та наративів, що з них народжується метафізика боротьби, формується дух часу. Перо Михаїла служитиме для зміцнення власного поетичного голосу, щоб ним оживлювати всіляку матерію та перетворювати світ.

Барокове слово-тіло перенароджується також у наші дні, на краю апокаліптичної військової заглади. У іншій поезії Катерина Калитко говорить голосом усього літературного покоління – «І приходить великий час, і робить із тебе сурму» («І приходить великий час, і робить із тебе сурму…»). Вчуваєте цю вегетацію сенсів, що її можна приміряти до всіх минулих та майбутніх літературних епох? До шістдесятників… До Розстріляного відродження… Поет – це інструмент звучання колективного підсвідомого. Він стає засобом (обраним), щоб видобувати з глибин Zeitgeist вітаїстичну силу, що здатна розсіяти морок ночі. Посеред цих сутніків поетка пише: «Я тут птаха скляна, укрита залізними перами», а нам легко вчувається Лесине «Слово, моя ти єдиная зброє». Крихкість скла, як внутрішня категорія емпатії та просвітлення, у поєднанні із перами залізними є символом сучасності. Пір’я ангелоподібних, з одного боку, для лету, з другого, для літописання, з третього, для активного опору і подолання вчорашніх меж. У якій послідовності розташувати? Що вибрати за пріоритет?

Усі згадані твори Катерини Калитко входять до збірки «Відкритий перелом голосу». Її можна уявити своєрідною вервицею сенсів. У черговій поезії ми читаємо, як Богородиця «бере пекучу кирилицю/ і вночі на безжальні ножі перековує» («– А що ж тобі Богородиця говорила…»). Вчувається певна подібність до «залізних строф» Празької школи. Подібність імпульсивна, незаглиблена, не така, що зав’язує художні  бачення світу у важку компаративну сполуку. Наша доба народжує нову якість воплочення слова, за якої скляну крихкість внутрішнього світла захищають металеві пера мови («безжальні ножі»). Слово, закуте в панцир духовного захисту, посилюється та трансформується у вістря активного опору. Слово стає концентрованим світлом, сліпучим променем. У Стуса у «Вершнику» є дуже емоційно співзвучні рядки – «А вискочиш на вивістря ножа,/ де стогону ясне палахкотіння». Тож, на відміну від пражан, які, поглядаючи у минуле, творять свій топос аналізу та роздумів, у Калитко буквально у ці хвилини «Світло здатне вдарити. Підпалити крізь лінзу» – модельоване майбуття насичене силою та експресією. А духовне посилення робить міцною усю державу поезії до найдрібніших образів. 

І стають ці образи-деталі твердою валютою, що цінується понад усе у нових умовах художньої свідомості – «Може, візьмеш, човняре, пір'їну мою залізну?». І тільки словом і у слові можемо перебратися на той берег.