Дмитро ШЕРЕНГОВСЬКИЙ,
проректор із зовнішніх зв’язків та суспільного служіння Українського католицького університету
Що означає сьогодні вивчати Україну?
Це питання я все частіше ставлю собі після зустрічей із дослідниками, викладачами та студентами з різних країн світу. І, здається, сьогодні на нього вже недостатньо відповісти просто: досліджувати українську історію, культуру, мову, політику чи суспільство.
Цього літа у Львові відбулася подія, яка для мене стала важливим знаком того, як змінюється українська присутність у міжнародному академічному середовищі. Понад 250 учасників із 38 країн зібралися на першій міжнародній конференції українських та кримськотатарських студій «Україна у світі».
Для українських студій це, безперечно, перемога. Але для мене ще важливіше інше: ця конференція показала, що сформувалося нове покоління дослідників, які хочуть говорити про Україну не лише в гуманітарних чи соціальних науках, а й у медицині, технічних науках та інших академічних сферах.
І це вже не голос, який Україна намагається донести до світу. Це голос, який сформувався у світовій академічній спільноті й сьогодні стає дедалі чутнішим.
Водночас сама кількість учасників і географія конференції не повинні нас заспокоювати. Навпаки – вони ставлять перед нами нові й значно складніші питання.
Як ми творимо українські студії далі? Як будуємо співпрацю між дослідниками з України та інших країн? Як формуємо спільноту українських студій? Як залучаємо людей у різних країнах світу не лише думати про Україну, а й перейматися Україною, відчувати відповідальність за неї?
В українській мові немає одного слова, яке могло б повністю охопити цей стан. Проте таке слово існує в японській мові. Це слово kokoro.
Воно означає єдність розуму, серця і духу. У християнській традиції ми говорили б про цілісний розвиток людської особи, про її внутрішню інтегрованість і повноту.
Мені здається, що після багатьох років війни українські студії вже не обмежуються дослідженням України. Вони стали також способом бути разом з Україною.
У час війни це має особливе значення, і ми глибоко вдячні за таку солідарність. Ми високо цінуємо здатність україністів по всьому світу інтелектуально відтворювати, осмислювати і концептуалізувати Україну в той час, коли її намагаються фізично знищити.
Водночас ця ситуація може породжувати небезпеку, яку Мілан Кундера описував через знаменитий парадокс кітчу, або парадокс двох сліз.
Перша сльоза виникає тоді, коли ми захоплюємося самим дослідженням України, відкриваючи щось нове, досі приховане, непевне або не висловлене. Друга, вже кітчева сльоза, з’являється тоді, коли ми починаємо захоплюватися самими собою через те, що досліджуємо Україну, здійснюючи нібито очевидно правильний, морально виправданий і суспільно схвалюваний вчинок у час безпрецедентної війни.
Щоб уникнути цієї небезпеки, ми повинні запитати, чи призвели наші дослідження до структурної трансформації знання про Україну та наш регіон. Чи змінили вони академічні дисципліни, освітні програми, інтелектуальні ієрархії та суспільне сприйняття України?
Я не впевнений, що ми вже зробили цей крок за межі солідарності.
Роберт Кокс, один із визначних представників критичної теорії міжнародних відносин, влучно зауважив: «Теорія завжди існує для когось і для певної мети».
Тож якою є наша мета?
У часи холодної війни в західній академії існувала велика група так званих совєтологів. Вони досліджували політичну, соціальну, економічну та культурну реальність усіх радянських республік передусім крізь призму радянської Росії.
Це було знання, спрямоване на вивчення супротивника в умовах холодної війни.
У такому підході була певна логіка, адже Москва справді здійснювала вирішальний вплив майже на всі суспільні процеси в СРСР. Лише невелика кількість академічних ентузіастів зосереджувалася на окремих республіках, їхніх суспільствах, культурах та історичних траєкторіях.
Нерідко вони здобували репутацію вузьких спеціалістів, які займаються своєрідною регіональною екзотикою. Їхні об’єкти дослідження визнавали унікальними, але водночас вважалося, що ця унікальність не має істотного впливу на глобальну політику чи світову економіку.
Після розпаду Радянського Союзу радянські студії в їхньому колишньому вигляді втратили свій предмет. Багато дослідників опинилися перед вибором: або змінити спеціалізацію, або зосередитися на нових державах, що постали з уламків так званої «в’язниці народів».
Здавалося б очевидним, що ті, хто вирішив продовжити дослідження нашого регіону, який відтоді почали називати «пострадянським», мали б відмовитися від російськоцентричної оптики, яка втратила і наукову, і політичну адекватність.
Проте, як переконливо показує професор Тарас Кузьо у книзі «Криза російських студій», далеко не всі були готові до такої зміни. Частина західної академії продовжувала досліджувати незалежні держави, включно з Україною, як різновид «російських земель» або периферійних просторів російської історії.
З одного боку, це було наслідком академічної інерції та інтелектуальної недбалості. З іншого боку, свою роль відіграло активне просування Росією власних інтересів, зокрема через фінансові, інституційні та символічні ресурси.
Наукові помилки самі собою є серйозною проблемою. Водночас вони можуть бути виправлені через академічні дискусії, дослідження та тексти, у яких фаховіші науковці демонструють хибність усталених підходів.
Проте головна складність полягає в тому, що ці критичні голоси не повинні залишатися на периферії наукового знання.
Досвід глобальних деколоніальних студій, спрямованих на перегляд домінантних наративів і політичних міфів, створених колишніми метрополіями, показує, що відновлення історичної та інтелектуальної справедливості потребує часу. Воно також потребує залучення критичної маси науковців.
Одна справді успішна книга може спричинити інтелектуальний прорив і набути широкого резонансу в академічному середовищі. Проте її буде недостатньо, щоб змінити всю структуру дисципліни. Це саме той випадок, коли однаково важливими є і якість, і кількість досліджень.
Я не маю достатньої експертизи у всіх напрямах українських студій, щоб висловлювати категоричні судження. Проте вже сьогодні помітно, що ми пройшли етап, сформульований тезою «Україна не Росія».
Водночас ми все ще перебуваємо на етапі відповіді на питання «що таке Україна?»
Наступний етап, який лише починається, має дати відповідь на значно складніше питання: «Чому Україна важлива для глобального знання?»
Цей перехід потребує глибокого структурного оновлення самого розуміння українських студій. Ми повинні переосмислити не лише те, що становить зміст цієї дисципліни, а й те, яке місце вона посідає в ширшому східноєвропейському, європейському та глобальному академічному контексті.
Це завдання насамперед для університетів.
Ані уряди, ані бізнес не здатні самостійно змінити інтелектуальні парадигми, за допомогою яких суспільства осмислюють Україну і весь наш регіон. Такі зміни відбуваються через дослідження, навчальні програми, академічні мережі, переклади, дискусії та формування нових поколінь науковців.
Тому я закликаю зосередитися на спільному осмисленні майбутнього українських і кримськотатарських студій.
Нам потрібно запитати, як саме ми маємо їх розбудовувати, які інституції створювати, які дослідницькі питання ставити і які інтелектуальні зв’язки формувати.
Інакше кажучи, нам потрібно більше українського kokoro, більше єдності розуму, серця і духу.
Але водночас нам потрібно уникати кітчу довкола України.
Солідарність має вести до знання. Знання – до структурних змін. А структурні зміни мають зробити Україну не тимчасовим об’єктом співчуття чи зацікавлення, а повноцінною частиною глобального інтелектуального простору.
