Людина не є площиною. Людина перебуває у більшій кількості вимірів. І вимірів тих більше, ніж звичайна людина може побачити.
Для того, щоби бачити, якою є людина, якою є людина у тримірному просторі, якою є людина у просторі, виміри якого не може осягнути проста людина, існують скульптори.
Є туга за тим, що було або майже могло бути. А є туга за тим, чого не було. Але могло би, якби не тотипотентність.
Тотипотентність – ключ до розуміння і до сутності людини, і до мистецтва, яке і є сутністю людини.
Тотипотентність – це той момент, коли усі-усі однакові зародкові клітини, які мають у собі все, що клітинам притаманне, обирають під впливом конечної потреби власну спеціалізацію. Кожна може стати будь-якою часткою певної тканини. Потік життя, неясний, облігатний, тягне клітину у певне місце, додаючи спеціалітетів, назавжди відтинаючи можливість іншого вибору… І скульптори то знають, бо вони самі є вигадниками виходу із замкнутої обмеженості вибору.
Тільки скульптори моделюють те, на що кожен з нас міг би бути здатний. Тобто є таким, бо згадка про тотипотентність залишається у конструкціях, припасованих до чогось іншого.
Звідти туга. Звідти пошук скульптури, в якій скульптор заклав глибинне дзеркало.
Дивлячись на таку скульптуру, бачиш відображення себе. Таким я міг бути. Значить, таким є. Скульптура як рентген чи поздовжній зріз якогось стебла. Структура, яка у тобі. І ти її впізнаєш. І вона волає до тебе, що я – це ти. І вона проникає через твої поверхневі шари, бо дивиться у основу.
Коли ми були малі, вдома було багато живопису і кілька того, що я вважав скульптурою. Одна жіноча голова. Досить реалістична, але ні. Пропорції ледь зміщені. Ото було сильно. Як пам'ятник Шевченкові у Франківську. Дарунок Молодожанина. Казали, що скандально. А мені подобаються руки, кисті, в яких змінена пропорція. Ці лапи промовистіші від цілої підшивки газетних публікацій про вшанування за кілька десятиліть.
Ще був бовдур. Оце справжній шлях до розширення свідомості, на який тільки добра скульптура вивести може. Бовдур – так ми його називали – був дерев'яною колоною з епохи артдеко. Трішки ширший у основі, на кілька сантиметрів діаметр верхнього кінця менший. Легке дерево, чудесний форнір. Здається, та фалосоподібна та задумувалася дизайнерами тридцятих як підставка до: скульптури, вазонка з модною рослиною… А ми з братом мали його за особу. Так у нашій проясненій уяві виглядала людина. Її основа, те, що потребує рентгенівського дзеркала скульптора, щоби вивести усі штуки людської природи на чисту воду. Щоби побачити збоку, яким є ти, що у тобі закладено і який тобі рух у просторі доступний.
А на цвинтарі було розп'яття. Ісус, далеко не реалістичний, був точнісінько таким, як діти, хлопці і чоловіки у цих краях без сорочок. Під Розп'яттям скоцюрбилися невиразні на обличчя жінки, які формою нагадували сплячих білок. Інструменти пристрастей були подібними чомусь на рух різних пташок.
Світ того, що є у мені, згодом відкривав мені Мур (закрученість, Прага), Архипенко (те, що між, бачив і мацав його у Ню-Йорку), Бранкузі (яким нероздільним одним є двоє), Крук (як грудка), Черешньовський (як веретено, на яке намотуються усі промені обточеного світла), скелети Джакометті (теж фокус із пропорцією), Лишега (жити у дереві і з нього вилізати), Турчиняк..
Стосовно матеріалу. Матеріал – дерево, камінь, глина, коване залізо, мармур, гіпс, віск – це стихії, які притаманні кожному. Адже людина – дивовижне сотворіння, у якому живуть одночасно як усі заховані форми, так і усі розпорошені і згущені стихії. І вогонь теж. І багато води.
Міг би ще щось казати, але пощо, коли сказав те, що знаю про глибинне одкровення скульптури. І про кількох скульпторів, які заглянули так суттєво, що я у їхніх знахідках забуваю свою тугу за тотипотентністю.
Останні десятиліття мені показала мене Ганна Друль. Найвищого рівня погляд у сутність світу, не знати нам для чого сотвореного. Може, для форми. Дякуючи їй, я завжди тепер відчуваю і розумію, як є складений. У всіх стихіях. Зі всіма напіврухомими вузлами сполучення. Зі всіма ступенями допустимої її уявою вільності.
для ілюстрації використано знимку роботи Ганни Друль
30.07.2026