Данило Богаченко, 1919.
Богаченко. Тривалий період часу це прізвище було для мене абсолютно невідомим. Щоб з’ясувати, хто це міг бути і чому він був пов’язаний з Юліаном Гоївим та Євгеном Коновальцем, я витратив чотири роки. Саме стільки часу я намагався знайти хоч якісь відомості в архівах, розпитати знавців та професіоналів у Франківську, Львові та Тернополі, вів польову роботу з газетами. І як же було приємно, коли свого часу пошуковий запит висвітлив, що Данило Богаченко був підхорунжим УСС з Отинії. З часом на прохання щодо допомоги з даними про цю людину відгукнулася місцева вчителька. Пані Леся виявилась як хорошим краєзнавцем, так і людиною, яка з пильним підходом до роботи вміє систематизувати те, що стосується тієї чи іншої теми. Завдяки їй розв'язав ребус, який не давав мені спокою всі ці чотири роки. Що ж вдалося дізнатися про людину, яка мені була відома лише за прізвищем і кого потрібно згадати в молитві за полеглих борців незалежності 30 липня?
Юліан Гоїв, Данило Богаченко і Євген Коновалець в полоні в Чорному Ярі (Росія), серпень 1915. З фондів ІФКМ.
Данило Богаченко був уродженцем Отинії. Він народився тут 15 березня 1894 року в родині Костянтина Богаченка і його дружини Марії з роду Сонюк. Родини батька і матері Данила були рільничими. Як стверджував один із нащадків Богаченків в 1990-х, Костянтин Богаченко якийсь час був бургомістром Отинії. Коли саме – встановити не вдалося. Прізвище Богаченків для цієї місцевості не є корінним і найімовірніше може мати козацьке походження. Саме з роду Богаченків був командувач Паволоцького козацького полку наказний полковник Михайло Богаченко, Звягільський і Чигиринський полковник Ілляш Богаченко, а також генеральний суддя Гетьманщини в уряді гетьмана України Петра Дорошенка (1667–1668) Семен Богаченко. Представник Богаченків, який осів в Отинії, міг бути одним із тих козаків з контрольованого Австрією Банату, куди запорожці тікали від московської окупації в добу знищення Нової Січі в 1775-му році.
Про ранні роки Данила відомостей мало. В дитинстві Данило був дуже допитливим і проявляв інтерес до української класики. Багато читав, але не завжди міг мати при собі ті книги, які з якими хотів би ознайомитися. Тому коли вислав до НТШ грамоту про привілеї для Отинії від київського воєводи та дідича сусіднього Станиславова Станіслава Потоцького від 20 липня 1753-го року, Данило сподівався як на фінансову винагороду, так і на книги українських класиків. Серед списку побажань в листі від 7 листопада 1913-го були «Цар і аскет» Івана Франка, «Серед бурі» Бориса Грінченка та перший том творів Тобілевича (Карпенка-Карого). Цю грамоту Данило Богаченко знайшов у робочих документах (контрактах) свого батька під час літніх канікул в 1913-му році. До НТШ грамота та два листи надійшли на початку листопада 1913-го. Чи отримав хоч якусь винагороду та книги цей юнак? Невідомо. Щоправда, грамота з привілеями для Отинії від воєводи Потоцького і два листи Богаченка досі збережені у фондах ЦДІАЛ-у.
Грамота київського воєводи Потоцького Станіслава мешканцям містечка Отинії з низкою привілеїв, 20 липня 1753. Джерело: ЦДІАЛ.
У навчанні Данила не назвеш відмінником. Якщо глянути його табель за третій гімназійний клас (1910–1911 навчальний рік), то більшість предметів на рівні «достатній». Найвищі оцінки (по тих часах – «дуже добрий») були зі співів та гімнастики. Приділяючи увагу саме фізично-духовному блоку підготовки, Данило брав активну участь як в подіях «Сокола», так і в січових святах «Січі».
До початку Великої війни Данило гімназію закінчити не встиг. З невідомих причин у січні 1914-го Богаченко покинув навчання. Цілком ймовірно, що це сталося через хворобу або інші побутові проблеми в родині. Чим він займався і чи планував повертатися на навчання – невідомо. Щоправда, коли 6 серпня 1914-го було оголошено про набір до Легіону Українських січових стрільців, то в перших рядах добровольців з Отинії був і Данило Богаченко. Йому ледь виповнилось двадцять. В регулярну частину Данила б не взяли. Тому Легіон і став тим місцем, де він взяв до рук зброю, маючи фізичний досвід у пожежно-спортивних товариствах, щоб захищати рідну землю від нашестя східних чужинців. В чомусь його історія повторює і долю його ровесника зі Снятинщини Юліана Гоїва. Він також був 1894-го року народження, міг теж не йти на війну, але як патріот так само зголосився в УСС.
Склавши присягу в Стрию 3 вересня 1914-го, Данило Богаченко пройшов усі бої формації в Карпатах. У званні підхорунжого (фельдфебеля) бився з ворогом 29 квітня – 4 травня 1915 року на горі Маківці. В полон Данило Богаченко потрапив в останні дні боїв. Як і у випадку з Юліаном Гоївим, це сталося під час евакуації з власних позицій. Тоді ж ворог посилив натиск і зміг захопити немало полонених з різних австро-угорських підрозділів. Окрім Богаченка та Юліана Гоїва, на одній із позицій був схоплений кандидат в офіцери з 19-го Львівського полку ландверу Євген Коновалець. Вся ця компанія згодом разом питиме чай у полоні в містечку Чорний Яр Астраханської губернії Російської імперії. Разом вони згуртуються довкола спільної мети – боротьби за українську державу шляхом створення українського війська.
Достеменно невідомо, коли Богаченко вийшов з полону. Напевне, десь тоді, коли і Юліан Гоїв – восени 1917-го року. Поновившись в УСС, Богаченко зміг навесні та влітку 1918-го побачити історичну Батьківщину свого роду, вперше зіткнутись з більшовиками і з пароплаву оглянути Дніпро. У перші дні Листопадового чину Данило увійде зі своїм полком до Львова, щоб обороняти його від польських окупантів. В грудні 1918-го він перебував у Коші УСС, звідки 1 січня 1919-го року був переведений на посаду рахункового старшини при уряді ЗУНР. Того ж дня його підвищили у званні до хорунжого.
В ході евакуації уряду ЗУНР зі Станиславова 24–26 травня 1919 року Богаченку доручили перевезення важливої урядової документації. По завершенні Чортківської офензиви, на початку липня 1919-го року, Богаченко повернувся на зайняте поляками Прикарпаття. Діючи в інтересах розвідки УГА, він вимушено переховувався у родини Рогушів в селі Пшеничники поблизу Тисмениці. За невстановлених обставин Данила Богаченка було схоплено в Пшеничниках і під конвоєм польської жандармерії доставлено до Львова. Через те, що конвойований хорунжий був босий та напівроздягнутий, це в швидкім часі призвело до запалення легень. Виснажений і хворий Данило Богаченко помер у Львові 30 липня 1919-го. Такою є дата смерті на його могилі. Дещо раніше побутувала думка, що Данила Богаченка не стало у січні 1920-го.
Могила хорунжого Богаченка є в одному ряду з Костем Левицьким та генералом Мироном Тарнавським на військовому меморіалі УСС і УГА на Янівському цвинтарі у Львові. Завдяки моїм небайдужим друзям є змога побачити сучасний стан плити. Саме до неї приїздив Костянтин Богаченко та його дружина Марія на Зелені свята, щоб відвідувати могилу свого сина. Батька, який був відомим громадським діячем на Коломийщині, не стало в 1936-му.
Щоправда, на могилі Данила є помилка, адже його в епітафії записали як Бохаченка. Хоча – чому ж я дивуюсь? Навіть у тому ж гімназійному журналі його ще по-іншому записували – Болгаченком. За цих обставин і через різні варіації прізвища досі не всі документи про життєпис героя знайдені. Найважче в ситуації з бойовим шляхом, який ще доведеться не раз уточнювати, описувати і давати йому належну оцінку. І поки ці документи є в стадії пошуку, я сподіваюсь, що з часом буде в Отинії вулиця Данила Богаченка, де буде встановлена і меморіальна дошка з основними заслугами та фотографією героя. Така ж дошка могла бути б і на стінах колишньої гімназії у Станиславові, де колись навчався небайдужий до історії рідного краю герой Маківки і жертва польських окупаційних репресій Данило Богаченко, син Костя та Марії…
Могила Богаченка на Янівському цвинтарі Львова, 30 липня 2026.
30.07.2026