Час такий настав, коли будь-яка манька може обгидити класика, висловлюючи якісь божевільні претензії, навіть не замислившись над відсутністю логіки. В нормальному суспільстві така манька була б відкинута на кілометри, але в нашому – паплюження і цькування увійшли настільки міцно в моду, що відразу вигулькують прихильники такої хитровимаханої жеброти, щоб гаряче підтримати їхні наїзди.
Цькували такі навіжені маньки Юрія Адруховича, Андрія Куркова, цькували ті, що не збудували псячої буди, розмаїті літературні невдахи, яким забаглося обкидати болотом когось, хто височить над ними.
Минулого року дійшла черга і до Ліни Костенко.
Пригадаймо, як накинулися на неї за її інтерв’ю Сергієві Жадану, звинувачуючи в тому, що вона згадала російських поетів, з якими навчалася в Літературному інституті в Москві, а не згадала дисидентів.
В цьому звинуваченні відчувалася відсутність не лише здорової логіки, а й елементарних знань біографії видатної поетеси. Логіки не було бодай тому, що вів розмову Сергій Жадан за присутності Івана Малковича, а поетеса відповідала лише на питання, які озвучував Жадан. Якщо Сергій не запитав про дисидентів, то як мала Ліна Костенко щось про них говорити? Отже, за великим рахунком треба було б накинутися на Жадана. Але яка незаміжня манька на нього накинеться? Так же ж можна і до старої діви докотитися. Ні, на Жадана маньки рота не розкриють.
А тепер поглянемо, якими очима дивилася на поетесу наша діяспора.
Шлях її до читача далеко не був всіяний маками, про що засвідчив Богдан Кравців: «По трьох роках мовчання, вимушеного негативним, а то й глузливим ставленням офіційних літературних кіл до її новаторських спроб і спрямувань, виступила знову із своїми новими творами Ліна Костенко… У своїй дотеперішній поетичній творчості, починаючи від першої збірки "Проміння землі", Ліна Костенко проявила себе як дуже культурна поетеса, з широким діапазоном погляду й багатою тематикою, добрим знанням української мови і поетично-формальних засобів».
І далі він зазначає, як важливо було, що «молода поетеса одержала дуже добру освіту, закінчивши з відзнакою в 1956 році навчання в Московському літературному інституті. Студії відірвали її від колгоспної обмежености Української РСР, а праця над сценаріями в Київській кіностудії ім. Довженка поширює безупину обрії її поетичного мислення й бачення. Усе це посприяло тому, що в особі Ліни Костенко українська література одержала свіжу й оригінальну індивідуальність, на цілу голову вищу від її і старших і молодших колег з убогого змістом і одноманітного радянського Парнасу».
Авжеж, навчання в Москві на той час дуже розширювало обрії світогляду, там було більше свободи, вільніше ходила по руках заборонена література, а ще там навчалися й літератори з країн соцтабору. Тож спілкування з іншими студентами йшло лише на користь.
Щодо стосунків Ліни Костенко з дисидентами, то найкраще про це свідчать вони самі. Михайло Горинь розповів, яким важливим було друкування на машинках статей і поезій та поширення їх серед людей. Серед віршів, які вони поширювали, були й вірші Ліни Костенко.
Підлість послідовна, як геометрія, –
Вибирає найчесніших.
В’язниці гостинні, як могили, –
Вибирають вільних.
Криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність.
Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.
І тільки подвиг людського духа
Доточить їх до безсмертя.
Гадаю, ці її рядки знайшли відгук у серці кожного дисидента: «в’язниці вибирають вільних». А написано це ще в 60-ті роки.
Поетеса ніколи не ховалася у «вежу зі слонової кістки», а гостро реагувала на несправедливість.
Михайло Осадчий згадував, як на суд приїхала автобусом група киян, а серед них були й Ліна Костенко, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба. Міліція намагалася їх розігнати. Коли засуджених виводили до автозаку, Осадчий побачив, що на стіні щось написано. Як згодом з’ясувалося, то Ліна Костенко написала присвяченого їм вірша.
Погодьмося, для цього треба було мати неабияку сміливість. Та це ще не все, бо вона раптом пробилася крізь стрій охоронців і «спритно вклала в руку Мирославі Зваричевській плитку шоколаду. Начальник ізолятора, мов навіжений, метнувся до Мирослави і вихопив плитку назад.
– Чорт его знает, может она отравлена?..»
І далі про Ліну Костенко: «Мені розповідали, що з нею нічого не могли зробити, як і з її поезією. Вони обоє жили на цьому безглуздому процесі. Вони обоє обурювалися, як можуть тільки обурюватися чесні люди, сміливі і справжні громадяни, які відчувають себе громадянами і борються з антигромадянством.
Ліна ніколи не могла примиритися з підлістю, з лицемірством, особливо, коли воно ходить поруч з в’їдливістю, коли воно шкодить, але його не можна перебігти, оскільки воно хитро ховається за чужі мужевладні плечі. Її тоді застерігали, лякали, вмовляли, натякали, їй, може, вперше якісь знайомі і незнайомі говорили про її великий талант, якому ще треба розквітнути. Їй казали, що її місце не тут, на Пекарській, а вдома, в кабінеті, де спокій і домашній затишок. А вона сміялась, а вона лютувала, вона, може, вперше зіткнулася віч-на-віч із свавіллям, і не з книжним свавіллям тридцятих раків, а з справжнім, яке закрутило її в своїй веремії, і вона не давалася йому.
Вона була поетом, гарним українським поетом, але вона була і громадянином. Тепер вона забула, що вона поет (інші, малі і великі графомани, в цей час лякливо замикалися в свої конури-душі і клепали "стіхі", які зичили їм славу й гонорари, коньяк і "Волги"). Тепер вона писала не пером, а голосом, вона дивилася людям в очі, вона шукала в них обурення, і хай їй ті люди, в яких цього не було, вибачать за її зухвальство, – вона жінка, а жінкам можна все прощати».
Так високо більше нічию громадську позицію не підносили наші дисиденти. Виняток – лише Василь Стус. Хіба цього не досить, щоб закрити тему «Ліна і дисиденти»?
А ще тоді під судом відбулася доволі цікава сцена. Там з’явилася ще одна знакова фігура нашої літератури – голова Спілки львівських письменників Ірина Вільде. То вона, власне, намагалася прокричати крізь натовп, аби поетеса не наражала себе на небезпеку, переконуючи, що її талант потрібний, щоб «зробити щось добре тому бідному народові», і закликала: «Ідіть звідси!»
Ірина Вільде вже була в поважному віці, пережила чимало трагедій і знала, чим загрожує будь-якому письменнику такий сміливий крок, як співчуття дисидентам. Сцена була доволі зворушлива, її багато хто запам’ятав. Однак реакція поетеси була неочікувана для авторки «Сестер Річинських». Вона... заплакала. Її цей заклик образив. Образило, що хтось посмів думати, що вона відступить. «Про який народ ви говорите в цю нещасливу для нього хвилину? – відповіла вона. – Кого ви кличете в "кущі"? Не буде цього! Чуєте! Ідіть звідси! Ви заодно з ними!..»
Уже самий факт приїзду на суд над дисидентами – поважний громадський вчинок. Але не єдиний, бо ще були підписання колективних листів на захист засуджених. Зрештою, за свою позицію поетеса заплатила роками мовчання.
А згодом, мовби передбачивши появу навіжених маньок, написала:
Як легко плюнути в велике –
У нього точно попаде.
Усе бридке й усе безлике
Тоді собі ціну складе.
Як легко висміяти вчинок,
Як просто – знищити талант.
Щоб обезкровити людину,
Достатньо слів – не треба ран.
29.07.2026