Текст, написаний для виголошення під час фестивальної дискусії „Café Європа / малі центри світу: уява помежевості”, публікуємо як відлуння ШульцФесту ‘26.
Коли Віра Меньок запросила мене взяти участь у панельній дискусії про малі центри світу на цьогорічному ШульцФесті, я ще не знав, що не зможу приїхати. Заохочувала розповісти щось про мою Варшаву. Це мала бути коротка оповідь на десять-п’ятнадцять хвилин. Щось із того, що я написав у своїй „Абетці ідентичності” („Elementarz tożsamości”, Чарне, Воловець 2016). Однак це виявилось геть неможливим, бо ж у розповіді про мій варшавський малий центр світу опис лише однієї вулиці – Трояндової алеї та її околиць – займає вісімдесят сторінок („Aleja Róż i jej okolice. Warszawskie pasaże”, там само, с. 141–220). Тому запропоную щось інше. Сподіваюсь, більш компатибільне.
Бо ж як описати й підсумувати долю цього міста, так жорстоко понівеченого війною, спустошеного, зрівняного з землею, з якого після поразки Варшавського повстання вигнано усіх мешканців, аби завершити систематичне знищення нацистськими окупантами вже порожнього міста – вулиця за вулицею, будинок за будинком? Як описати долю Варшави – цього „міста замість” того, що було колись, довоєнного? Як описати те цілковито інше, дощенту зруйноване місто, повністю „ліквідоване” після розгрому героїчного єврейського повстання – Варшавське ґетто? Я народився й виріс на руїнах та в руїнах цього дивовижного міста, „нескореного” міста, як про нього говорили й писали після війни. У цьому дивовижному центрі світу, про який розповідали у своїх блискучих книгах літературознавиця Марта Зелінська: „Варшава – дивне місто” („Warszawa – dziwne miasto”,1995), Мирон Бялошевський: „Спогади про Варшавське повстання” („Pamiętnik z Powstania Warszawskiego”,1987), Ганна Кралль у розмовах з Мареком Едельманом: „Раніше за Господа Бога” (переклад Остапа Сливинського, Темпора, Київ 2017; оригінальне видання „Zdążyć przed Panem Bogiem”, 1977), Януш Корчак у своїх „Спогадах”, написаних у ґетто (перше видання 1958 року).
Тож у цьому короткому відтинкові часу я б хотів поділитися неочікуваним визнанням румунського релігієзнавця Мірчі Еліаде. У своїх працях, серед іншого у „Трактаті з історії релігій” (переклад Олексія Панича, Дух і Літера, Київ 2016) та численних есеях, як-от „Міт, сакрум, історія”, заснованих на рясному етнографічному й етнологічному матеріалі, багато місця й уваги він присвятив „символізмові центру”, символізмові „осердя світу”, запровадивши це поняття до антропології культури й широких обширів гуманітаристичної думки двадцятого століття. Формулювання „малі центри світу” одразу прикликає й наближає ще один контекст, що виникає у зв’язку із цією дивовижною й досі нез’ясованою сентенцією Еліаде: „малі центри світу” / „малі батьківщини”.
У різних формах свого викладу дослідник присвятив чимало уваги складним циклам „символіки центру”, символіки осердя світу, що включають такі образи, як „свята гора”, „космічна гора”, „вісь світу” – axis mundi та суголосні їм образи „колона universalis”, „колона світу, що тримає на собі мало не все суще”, „колона небес”, стовп, драбина, як драбина зі сну Якова, сходи, що сягають до неба, „дерево світу” й урешті „дерево життя”, що інтерферує із цими уявленнями. Або, скажімо, образ, що залишається у пам’яті після читання праць Еліаде – опис австралійського кочівного племені ахілпа (гілка племені арунта) та їхнього axis mundi: „Цей стовп уособлював космічну вісь, бо саме навколо нього околиці стають придатними для життя, перетворюються на світ. Звідси важлива ритуальна роль священного стовпа: під час своїх кочувань ахілпа носили його зі собою й напрям своєї мандрівки обирали відповідно до його нахилу. Це дозволяло їм змінювати місце перебування, не припиняючи повсякчас бути у «своєму світі» та не втрачаючи зв’язку з небом, у якому зник Нумбакула [божественна істота, яка створила цей стовп й у мітичні часи облаштувала майбутню територію племені, створила їхнього предка й установила звичаї – З.Б.]”.
І ще одне оприявлення „символізму центру” – „колона небес” цього разу в не менш віддаленій культурі етносу квакіутль з Британської Колумбії (у Канаді): „Народ квакіутль вірить, що мідний стовп проходить через три космічні рівні (нижній світ, земля, небо): у місці, де він входить у небо, знаходиться «брама верхнього світу». Зримим образом цього космічного стовпа є Чумацький Шлях на небі. А витвір богів, що ним є світ, люди сприймають і наслідують у притаманному їм засягові. Axis mundi, яку видно на небі у вигляді Чумацького Шляху, в культовому домі має подобу священного стовпа. Це кедровий стовбур заввишки 10–12 метрів, більша частина якого виступає над дахом культового дому. Цей стовп відіграє засадничу роль в обрядах: саме він надає домові його космічної структури. У ритуальних піснях дім називають «нашим світом», а кандидати до ініціації, котрі мешкають у ньому, сповіщають: «я всередині світу» […] «я поблизу стовпа світу»”.
Перейдімо до чергового дивовижного зізнання, в якому Еліаде цілковито відходить від просторових описів й провадить нас у геть інший простір, простір мови, коли говорить: „Батьківщиною для кожного вигнанця є його рідна мова – та, якою він повсякчас розмовляє. На щастя, моя дружина також була румункою, і, позаяк ми постійно говорили між собою румунською, вона виконувала для мене роль батьківщини. Отож батьківщиною для мене є мова, якою я розмовляв з нею та моїми друзями, але передусім з нею; саме цією мовою я мріяв, а також писав свої щоденники. Однак це не тільки внутрішня батьківщина, не лише країна мрій. Немає суперечності, немає напруги між світом і батьківщиною. Де б ти не був, там і буде твій центр світу. Поки залишаєшся всередині, ти вдома, ти справді у своєму власному self, у центрі космосу. Вигнання допомагає тобі зрозуміти, що світ ніколи тобі не чужий, якщо маєш у ньому центральну позицію. Інтелектуально я ледве розумію «символізм центру». Я в ньому живу”.
І ще один сюжет до теми центрів / малих центрів / малих батьківщин та Батьківщин з великої літери. Один серед „нас було троє” (Шульц, Віткацій, Ґомбрович), як писав про себе автор „Щоденників” та „Польських спогадів”, аби врешті урухомити зв’язок із Шульцом та його центром – з його „осердям світу”, тим „єдиним на світі містом”, що ним є Дрогобич.
Ґомбрович: „Батьківщини… Як до них дістатися? Це майже заборонена тема. Коли людина пише про свою батьківщину, її стиль викривлюється. Як писати, скажімо, про Польщу, не впадаючи у те класичне «це ми, поляки», не роблячи з себе європейця, не кривляючись, не применшуючи й не звеличуючи себе – без прикидання й шаржування, без стусанів і шарпанини… як засовувати пальці у власну рану, не роблячи всіляких гримас від болю? Як полоскотати собі ахіллесову п’яту, не виставляючи себе блазнем? […] Але в мені, можливо, через більшу географічну відстань або, можливо, через більшу духовну відстань (художній твір – це одне [йдеться про «Транс-Атлантик», – З.Б.], а щоденник – це інше) цей антипольський процес закляк. Я завжди писав про Польщу стримано, наче про одну з перешкод, які ускладнюють мені життя, для мене Польща була й залишається одним з моїх численних клопотів, я й на мить не забував про другорядність цієї теми”.
Залишаються лиш питання. Далі про осердя світу, про той-таки центр і де він знаходиться. Де вони, ті малі центри? У місті? У мові?… Якою говоримо? Чи, можливо, у зустрічі з ОІ? – Окремим Існуванням, як назвав це Станіслав Іґнацій Віткевич, автор „Прощання з осінню”, поява якого спричинена згаданим тут Ґомбровичем?
Переклад з польської: Віра Меньок
***
29.07.2026
Збіґнєв Бенедиктович – антрополог культури й етнограф, дослідник символічної уяви та антропології сучасної культури, автор численних публікацій у цій царині. Науково й академічно був пов’язаний з Інститутом етнології та культурної антропології Варшавського університету, Інститутом мистецтва Польської академії наук у Варшаві, де очолював кафедру антропології культури, кіномистецтва та аудіовізуального мистецтва, Інститутом літературних досліджень Польської академії наук, Яґеллонським Університетом, Варшавською політехнікою, Варшавською академією мистецтв та іншими науковими інституціями й середовищами у Польщі.
Співавтор і науковий редактор книг „Фільм і контекст” (1988), „Мистецтво на рівні очей. Фільм і антропологія” (1991) та „Збіґнєв Рибчинський – мандрівник до країни неможливого” (1993). Автор книг з антропології культури: „Дім у народній традиції” (спільно з Данутою Бенедиктович, 1992), „Портрети «Чужого». Від стереотипу до символу” (2000) та „Абетка ідентичності. Антропологія сучасності – контекстуальна антропологія” (2016).
Член Комітету етнологічних наук Польської академії наук, Польського ПЕН-клубу та Спілки авторів ZAiKS. Відзначений бронзовою та золотою медалями „Заслужений для Культури Gloria Artis” (2014, 2025), спеціальною нагородою Спілки авторів ZAiKS та нагородою на 100-ліття Спілки (2019, 2023).
Багатолітній головний редактор часопису Польської академії наук „Контексти”, в якому публікувалися матеріали Міжнародного фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі, зокрема тематичне число „Планета Шульц”, присвячене історії й теперішності фестивалю. Прихильник та популяризатор ШульцФесту, якому завдячуємо ідеї і втілення, спільноту думки й солідарність, співбуття та підтримку.
Збіґнєв Бенедиктович під час ШульцФесту '24 (Дрогобич, липень 2024)
Світлини: Ігор Фецяк
