На дорогах, задля яких і приходимо на світ (до них – глибини роду, таїна генетики), на тих дорогах – голоси. Голоси дерев, що край дороги махають зеленим віттям: «Повертайся до свого кореня!»... Голос дикого каменя на узбіччі – хтозна-звідки й коли прикотився: «Куди їдеш?.. Куди йдеш?..» Що ж бо дорога й сам рух з погляду супутника вічності – замкнутого в собі сірого каменя-кругляка?.. Голос самої землі, рідної землі й усього, що на ній: «Бувай! Побачимось, земляче!..» Хрест Божий при дорозі: «З Богом!»... Голоси при дорозі, в дорозі, голоси й самої дороги, щойно з нею зіткнеться нога чи колесо.
*
А ще такий важливий серед тих голосів – уже на дорогах, що їх верстаємо подумки, – голос із порога християнської доби: «Поспішай до мене, але до себе – насамперед». Пізнаємо Сенеку, який, за його ж словами, писав не так для сучасників, як для прийдешніх поколінь. Поспішати дорогою... де жодного дороговказу та й самої дороги зором фізичним не вгледіти. Де слухом душі треба дослухатися, щоби, з-між багатьох голосів, упізнати лише той, незбагненний, що його називаємо голосом сумління.
Саме дослухатися (зір тут не провідник), щоб не зблудити, щоб не закопати свого таланту, щоби, пустившись земними дорогами, не збитися з найважливішої – до самого себе... Треба поспішати, бо життя, так віддавна його означили, – коротке...
*
Настає час, і серед густого плетива доріг шукаємо своєї, що була для нас початком усіх доріг, принаймні з тих, що залишились у пам’яті. Для мене – це не дорога, а доріжка, польова доріжка. Нею звозили з поля снопи й інші врожаї (позвозили – й доріжка знову поростала травою). Ця доріжка – то наче дві обіч себе стежини, а посередині – смужка трави. Не курилася вона, доріже́нька: поля низинні, тож дві темні стежини, колія, – вогкуваті, й селянський віз (фіра), чую й досі, наче не їде, а пливе в поля, де лише та благодатна трійця: поле, сонце над обрієм і надвечірня тиша...
На тому тлі – ледь чутний голос не битої, не взятої під важке покриття, а живої польової доріжки. А ще, теж ледь чутне, гупання копит і, час од часу, лунке форкання: коні відганяються від кусючих ґедзів та дрібнесенької, як хмаринка, що грає в призахідному сонці, в’їдливої мушки... І залишилась у пам’яті та доріжка. Її тихий, мов ледь торкнута низька струна, теплий земний голос озивається й досі...
*
Торохтять у гарячу пору жнив драбиняки. Торохтять усім своїм дерев’яним тілом – бо порожні. Тут уже не до тиші! Коні – чвалом. На возах, стійма, – поважні ґазди й парубки. Стійма, гордовито (ще ж до колгоспів!), не схитнуться – вправно, припадаючи на одну ногу, нагинаються на поворотах... у руках напнуті віжки, час від часу – тріск батогом: їдуть!.. Хоч і квапляться, кожен по своє, та не обганяють один одного, не пускають коней у галоп. Бо то – не перегони, не пусте щось, не азарт, не забави.
То поважне – звезення плодів хліборобської праці. То – возовиця, в якій є щось від урочистого дійства. Воно, щоправда, без глядачів (село – на полі). Бо то, знову ж таки, не показ, не вистава, а праця. Навіть тоді, коли вже не на поле, а з поля. Коли кожен драбиняк – наче мистецьки складена хлібна споруда на колесах. Віз поскрипує, глухо постукують на ямках колеса, дорога під ними ледь чутно поважно стугонить; коні – мірною, тихою ходою до своїх, кожна пара знає, де вони, відчинених воріт.
*
Фірою – й ген за село, за цвинтар, що на краю села, на ледве помітному пагорбі. За село, та не в поле, а всією сім’єю, що нечасто бувало, – до міста. За сидіння – вже не покладена на драбини дощина, а набиті соломою мішки... скромні пожитки на дорогу, клуночки: попереду – добрих три години їзди. А наразі – ґрунтова дорога, всипана по вибоїнах камінням, щоби при дощах віз не вгрузав по осі у в’язкий чорнозем. Тож, якоїсь пів години, – монотонний торохт...
І раптом, хоч коні після повороту входять у чвал, – тиша: а в т о с т р а д а !.. Це вже інша тиша, інший голос дороги, вистеленої (via strata) для автомобілів асфальтом (грец.), щоб ні нога, ні колесо не спотикалися; згадаймо при нагоді й латину: «грішити» (peccare) – це спотикатися ногою, та не на реальній, а на життєвій дорозі...
Тоді ж я про це не думав, та й не міг думати, просто слухав голос дороги – автостради. Було це теж тихе, однотонне гудіння, та вже з призвуком заліза й тона́ми вище, аніж те, що на польовій доріжці. До того – й дзвінке ритмічне цокання об асфальт підкованих копит...
*
І знову ж, після монотонної кількагодинної гладкості, що могла б, якби не зустрічні автомобілі, приспати, раптовим ударом не лише для вуха, а й струсом для тіла, – лункий торохт: міська бруківка – Л ь в і в !.. Високий замок (тоді – вищий, з гострішим, ніж тепер, верхом)... кам’яні леви... автомобілі... трамваї (великі вози)... кам’яниці... височенні фабричні димарі... міський люд... Зір і слух, та й усе тіло, від стіп до маківки, – у тому торохтінні, у дзенькоті трамваїв і скриках клаксонів, у разючій для слуху звуковій мішанині... Розбігаються очі, губиться слух. Але новизна не лише приголомшувала – хвилювала, збуджувала. Прокидалися досі невідомі чуття чи навіть бентежні передчуття, бо ж – новизна!.. Не знав я тоді, що й новизні недовго бути новою, як і враженням, зоровим і звуковим, – недовго вражаючими бути...
*
І став для мене Львів порогом у світ, хоч того світа, як казали в нас, я звидів геть небагато. Та скільки було тих доріг – до них я дослухавсь, як і до тієї тихої, польової, що для мене видавалася згодом відлунням золотого (радше дерев’яного) віку... Перестук залізничних коліс – то однакове, впродовж усієї дороги, підтакування як сумній якійсь, так і веселій думці... Шалений розгін літака – всім тілом відчутне натужне стугоніння шасі по бетонних плитах злітної. Відрив від землі – і зависання; лише «вибоїни» повітряної дороги і тремтіння обтяжених двигунами крил нагадують, що літак – у леті... А над водними просторами – таки цілковита «нерухомість»: і сонця над обрієм, і літака, тієї металевої крихти, що над і під двома бе́зкраями й глибинами – океаном і небом...
Було ще й море... Відчуття, вже й не сказати, яким органом вловлюване, виразне відчуття вночі темної морської глибини, що під помостом суденця, яке доправляло нас, студентів-«класиків», до берегів колишніх грецьких поселень... А з мовчазної глибини, що мовби дихала, піднімаючи й опускаючи на своїх могутніх грудях крихке суденце, чутний був і голос моря за кормою: по чімсь неосяжно далекім – тихі неустанні схлипи... По далекім, бо й вода – хтозна-коли, хтозна й звідки дісталася нашої Землі...
*
Були згодом, упродовж десятиліть, – дороги подумки, в минуле, до античних авторів. А тут – уже чимало світа довелося звидіти (читати, слухати – це не лише відати, а й видіти); звидіти не так у просторових, як у часових вимірах: від Гомера – й до «аргонавтів Середньовіччя», мандрівних піснярів-непосид, ваґантів... Хто перекладає, той мусить і сам товаришувати їм, як і всім давнім авторам, на їхніх щасливих і сумних дорогах... Товаришувати не лише думкою, а й почуттями – радіти й сумувати з ними, чути плескіт хвилі й мірні удари весел. Дослухаючись, пізнавати в них одвічні, такі мінливі, а в чомусь, і то найважливішому, все ж незмінні, хіба що гарячковіші ритми життя – житейського моря: «І нахилились плавці, й ударили веслами море»...
*
Скільки не було тих доріг, скільки голосів не звучало, того не зрахувати, та всі вони час од часу озиваються з далини. Як і той, здається, не так уже давно, а таки зо три десятиліття тому почутий у львівській маршрутці, жіночий голос: «Сідайте, отче», – кивнула одна з пасажирок на вільне місце. «Е, ні, – всміхнувсь отець, – коли я стою, то їду, а коли сиджу, то мене везуть»... Опасистий, в темному, що увиразнювало його міцну статуру, із сивою чи майже білою, як у святих Йосифа чи Симеона, пишною бородою; широке освітлене добрістю обличчя. Завжди готовий до мудрого, помічного слова (часто їздив у тій маршрутці), а дитині, до слова, – ще й цукерка...
*
Як тоді, так і тепер той голос повертає мене до тієї далекої, з мого підлітства, польової доріжки, до драбиняків, до поважних ґазд і хвацьких парубків, що так гордо стійма правили кіньми... А далі – й до тих наших хлопців і дівчат, кого не злякало найстрашніше зі слів, чорне слово терор, лат. térror, – боролися, протистояли тій чорноті, стійкі й безстрашні: «Не сміє бути в нас страху́...» А там – уже не возовиці, а ви́вози... Дороги в чужинецькі краї... Гідність, любов до свого краю допомагали вистояти і в далеких, сибірських, холодах...
Згадуючи все це – дякую тому отцеві з сивою, як у святих, бородою, за його мудре, з доріг життя почерпнуте, в дорозі мовлене, завдяки дорозі й почуте слово..
*
Коли стою, хай втомлений, то їду,
Коли сиджу, хай вигідно, – везуть.
Мов бачу: возовиця... день з обіду
До пруга вже свою верстає путь...
Драбиняки. На них, у звоях пилу,
Рожевого димку, стійма, – хлопи.
Час підганяє: сонце йде до схилу,
А в полі, у полукіпках, – снопи.
У жилавих руках – напнуті віжки...
І ґазди, і чубаті парубки...
Стоять в розгоні, то тобі не пішки,
Й на сонце час од часу – з-під руки.
А далі... далі – вже не возовиця,
А ви́вози: везуть в чужі світи...
Повстанців-парубків суворі лиця...
В Березові – березові хрести...
А сонце знов з обіду – ой, далеко!
Не знає втоми кругойдучий час...
Стояти й вистояти ж – ой, нелегко,
Та треба! Всім – і кожному із нас!..*
_________________________
* Віддавна прийнята в європейській дипломатиці латинська формула: «Universis et singulis…» – Усім і кожному зокрема. Притаманний римлянам карб виключає тут можливість будь-якої відмовки: «...кожному зокрема».
27.07.2026