Дональд Трамп у ході своєї виборчої кампанії обіцяв зупинити всі війни. Передовсім ті, до яких причетні США, але не тільки. Зокрема й російсько-українську. Ален натомість розв’язав велику, витратну й, здається, вічну війну з Іраном.
Не дивно, що після виснажливих воєн Сполучених Штатів, передовсім в Іраку та Афганістані, обіцянка завершити конфлікти й, Боже борони, не влізати в нові, дуже зайшла американцям, втомленим тривалими військовими інтервенціями. Й навіть, ймовірно, стала одним з чинників перемоги на виборах 2024 року.
Минулого року на короткий час здавалося, що ця обіцянка може здійснитися. Особливо після того, як США допомогли на деякий час залагодити ситуацію в Секторі Ґаза, зупинити (знову ж тимчасово) збройний конфлікт між Таїландом і Камбоджею, запросити керівництво Вірменії та Азербайджану до Вашінґтону для підписання мирної угоди, змодерувати мирні перемовини між Індією і Пакистаном. Водночас Сполучені Штати нібито налагодили якийсь діалог з Іраном.
Але, на жаль, цей метастабільний стан виявився дуже короткочасним. Уже 22 червня 2025 року американська авіація завдала ударів потужними антибункерними бомбами по місцях евентуально пов’язаних з ядерною програмою Ірану. Що явно розходилося з обіцянками Трампа не встрявати в жоден військовий конфлікт на планеті.
Та війна, на щастя, тоді тривала недовго. Далі почалися перемовини, які Трамп час від часу називав «дуже хорошими». Але ці «хороші перемовини» завершилися повним фіаско. І 28 лютого 2026 року було відкрито іранську скриньку Пандори. Військові удари США по Ірану поновилися з досі небаченою силою. Тегаран завдав удару у відповідь по США та їхнім союзникам у всьому реґіоні Перської затоки. Почалася кривава м’ясорубка. А ще іранці перекрили головну нафтоносну артерію світу – Ормузьку протоку.
17 червня – нібито перемир’я. Вашінґтон і Тегеран підписали Меморандум про взаєморозуміння, який Трамп назвав «перемогою», а експерти – «цілковитою поразкою Трампа». Документ, нібито відкривав шлях до виходу з тривалої ескалації навколо ядерної і ракетної програми Ірану. Ринки стабілізувалися, реґіональна напруга послабилася, і з’явився обережний оптимізм щодо того, що США й Іран відступили від межі конфлікту.
Але вже за кілька тижні військові дії між США й Іраном відновилися фактично в повну силу. Як то кажуть, наша пісня гарна й нова – починаймо її знову.
Вашінґтон продовжує поєднувати військовий тиск зі закликами до відновлення перемовин. А господар Білого дому водночас заявляє, що розмовляти з іранцями – це марнувати свій час. «На мою думку, мати з ними справу – це просто марна трата часу. Вони брехуни і покидьки. Ми укладаємо угоду... Ми укладаємо угоду, всі погоджуються, жодної ядерної зброї. Ми укладаємо угоду – вони виходять на вулицю, розмовляють з пресою, кажуть, що ми навіть ніколи про це не говорили. З ними щось не так. Вони з глузду з'їхали. На мою думку, все скінчено», – пояснив він.
Ми вже бачили, що якої б сили не набували бомбардування й ракетні обстріли Ірану, він не особливо втрачав свою боєздатність. Іранська армія досі диспонує достатньою кількістю пускових ракетних установок, ракетами до них, бойових дронів, іншою амуніцією, аби чинити потужний спротив й, зокрема, відлякувати американців від будь-якої наземної операції. Що й підтверджує західна розвідка.
Отже перед очима американці знову замаячив привид «вічної війни», жахіття Ірак та Афганістан. Ми ж ще не забули, як розвивалися конфлікти в цих двох країнах: вторгнення, тривала окупація, тяжкі й безрезультатні спроби державотворення на квазідемократичній основі. А головне – розгортанням сотень тисяч військовиків протягом багатьох років. Величезні політичні, фінансові та людські витрати зрештою стали нестерпними що в Іраку, що в Афганістані.
Наразі США ведуть війну з Іраном принципово по-іншому. Без жодної окупації території, без жодних наземних операцій, жодних поважних спроб безпосередньо перебудувати іранську державу. Вся військова стратегія обмежується повітряними ударами, кіберопераціями, санкціями, морською блокадою і розвідувальною діяльністю. Окрім того, за військовою ескалацією слідує дипломатія. Коли ж перемовини зазнають фіаско, то дипломатія поступається місцем новій ескалації. І так до нескінченності.
Деякі західні аналітики, які собаку з’їли на іранській темі, радять розглядати актуальну ескалацію конфлікту не як окрему криза, а як останню фазу стратегічного протистояння, що розпочалося з Іранської революції 1979 року. Протягом років конфлікт поступово еволюціонував через санкції, опосередковані війни, таємні операції та кіберконфлікти, поки не набув форми прямої військової конфронтації.
Постійні провали зусиль з деескалації часто пояснюють недовірою або дипломатичною невдачею. Обидва ці чинники, безсумнівно, мають значення, але вони не повністю пояснюють, чому черговий Меморандум про взаєморозуміння розвалився так швидко. Багато експертів ще місяць тому заявляли, що цей документ не надається до реалізації, порушень його духу й букви не уникнути.
Особливо, коли Ізраїль продовжував військові операції в Лівані, незважаючи на очікування, що воєнні дії в реґіоні вщухнуть. Вашінґтон спочатку сигналізував про більшу економічну гнучкість щодо Ірану, зокрема про пом’якшення обмежень на експорт нафти та обговорення питань, пов’язаних з іранськими активами. Проте згодом санкції були розширені, а також введено додаткові економічні заходи.
Найбільшим каменем спотикання стала Ормузька протока. Коломийка з її блокування й деблокуванням яскраво ілюструє, як швидко неоднозначність може перерости в нову конфронтацію. Адже стаття 5 Меморандуму передбачала, що Іран має сприяти безпечному проходженню комерційних суден через цей водний шлях. Американці трактували це як вільний прохід протокою й за необхідності – лоцманська допомога Ірану. В Ірані ж інтерпретували цей пункт так: ми господарі протоки й маємо давати дозвіл на проходження. А захочемо – заборонимо, захочемо – зніматимемо мито.
Тим часом Оман у координації з Міжнародною морською організацією та за підтримки США встановив тимчасовий морський коридор ближче до оманського узбережжя. Тегеран розцінив це як невідповідність узгодженим рамкам і заявив, що це підриває відповідальність Ірану за забезпечення безпечного проходження. Вашінґтон, звісно, відкинув таке тлумачення, наполягаючи на тому, що додаткові заходи безпеки були необхідними лише для захисту міжнародного судноплавства. Відтак суперечливі тлумачення швидко стали ще одним джерелом ескалації.
Сам конфлікт також еволюціонував. Те, що спочатку було переважно ударами по військовій інфраструктурі, дедалі частіше поширюється на об’єкти, які мають прямі наслідки для життя цивільного населення. Сюди входять енергетична інфраструктура та опріснювальні установки, які є життєво важливими для постачання прісної води в різних країнах Перської затоки.
Транспортна інфраструктура, зокрема мости, також стала об’єктом атак. Це поставило питання руба: чи можуть деякі атаки порушувати міжнародне гуманітарне право і, залежно від обставин, кваліфікуватися як воєнні злочини.
Але все це – дрібниці в порівнянні з глибшою проблемою в цій царині. Вона полягає в тому, що стратегічні цілі головних гравців у цьому конфлікті залишаються принципово антагоністичними. США продовжують наполягати на тому, що ядерна програма Ірану та його реґіональний вплив мають бути обмежені. Іран же вважає ці одне й друге необхідними умовами для своєї безпеки та стримування. А Ізраїль, зі свого боку, продовжує розглядати стратегічно сильний Іран як неприйнятну загрозу власній безпеці.
Як наслідок, дипломатія зазнає провалу за провалом. Не тому, що перемовникам бракує компетенцій (чи не тільки тому), а тому, що вони намагаються узгодити цілі, які залишаються суперечливими. Меморандум про взаєморозуміння тимчасово зменшив напруженість, але не змінив структурних реалій, які лежать в основі конфлікту.
Нині значна частина дискусій крутиться навколо питання: чи не призведе останнє загострення до ширшої реґіональної війни? Такий сценарій не можна відкидати. Однак інший сценарій видається більш імовірним. США та Іран входять у тривалий цикл виваженої конфронтації, який триватиме набагато довше, ніж багато хто досі передбачав.
Трамп обіцяв покласти край «вічним війнам» Америки. За іронією долі, його президентство може, навпаки, стати символом еволюції нового виду «вічної війни» без чітко визначеного початку та кінця.
