Де немає ні болю, ні печалі, ні зітхань, але життя безконечне
«Мені подобалося вчити вірші в дитинстві, – пригадував Альберто Мангуель, секретар Борхеса, – але не розумів, як вони у житті можуть стати в пригоді.» Інтелектуал в книзі «Історія читання» наводить слова свого репетитора з німецької мови, що прочитане у молодості пригодиться тоді, коли не буде під руками жодної книги. При цьому вчитель аргентинця розповідав історію власного батька, який не пережив табору Заксенгаузен у часи Другої світової. Він був видатним вченим, знав напам’ять чимало творів класики і для співв’язнів служив бібліотекою. Альберто Мангуель намагався уявити, як старший чоловік у тому безжальному страшному таборі смерті цитує для читачів-слухачів Еврипіда чи Вергілія сторінка за сторінкою. Автор «Історії читання» підсилює цю роль деяких людей-бібліофагів, наводячи певну цитату малійського письменника, в якій йдеться про те, що в Африці смерть старої людини прирівнюється до спалення цілої бібліотеки.
Але текст, який зростає чи наростає протягом життя у людині, знаходить також інший вимір можливого. Виходить за всілякі обмеження. Ми всі, коли помираємо, то перетворюємося на текст. Стається найважливіший перехід між “є” і “був”. І все наше постжиття вже проходить у світлі минулого часу.
Світло минулого часу – це така катахреза, що створює не те, щоб нові світоглядні умови, але несподівану трансцендентну граматичну категорію. Мова вкотре уточнює перспективи буття навіть через парадигму небуття. Традиційне змагання між різними станами “є” створює новий простір, що різко наближається до міфологічного.
Ми стаємо особливим посмертним текстом. Як би це парадоксально не звучало. Знаходимо себе у раптовому оточенні спогадів-про-нас у мовленні інших, передусім рідних, людей. Ми як текст увічнюємося на могильних плитах, у газетних некрологах, в міфах, що ними поза нашою участю постаємо. Хотілося, звичайно, щоб це були орфічні міфи, які повертатимуть нас щоразу до життя зі світу тіней. І ми в останню мить, жадні нашого минулого, обертатимемося на чийсь голос і зникатимемо в перших променях ранкового сонця. Щоб потім знову і знову робити спроби утілеснення.
Про покійника – добре або нічого. Це є найбільш поширена текстуальна редактура. Вичищений від всілякого десакралізованого компромату текст дозволить нам постати у вигідному світлі неоромантики. Нас вже не буде, але поміж слів і речень про нас ще житимемо якийсь час. І то буде добрий текст, точніше, добре прикрашений текст. В тому сенсі, що естетика на голову переважатиме етику, форма – зміст.
Першими, кого ми вчимося змалку текстуалізувати, будуть покійні родичі. Серед них на чільному місці – діди. Декому з них відводимо кілька скупих оповідок. Жив. Спав сидячи. Носив смішні окуляри і купу дивних ідей в голові. А дехто з дідів переростає всілякі рамки блідих анекдотів і закручується в масштабний ліро-епічний цикл поем. Але для того треба дорости до якогось особливого рівня ще за життя. Тобто почати створювати свій передміф до межі, до реченця. Припустимо, хтось запам’ятається люблячим дідом. З мудрими очима і відкритими для обіймів руками. Або дідом у стилі Захар Беркут. Бо всі з кутка йдуть порадитися, бо всі тямлять, що цей дід знає найбільше. Відповідно – може найбільше. Або буде дідом-трикстером. Буде блазнем, що тримає мудрість для себе, а для світу залишає глупоту. Або буде дідом усіх дідів: дідом-Айнштайном.
Я пам’ятаю двох своїх дідів: майданського Миханя і храбустянського Трохима. Так, вони сьогодні є повноцінні тексти.
Михань пацанюрою забіг в партизанку і так пробігав Чорним лісом кілька років. Чи направду воював – не знаю. Але часом, вже за моєї пам’яті, з нього виривався спогад про те, як міна, що раптом прилетіла під ноги, скосила товариша, котрий був поруч. “Чому він, а не я?” – запитував дід Михань у порожнечі, куди вдивлявся, але чи побачив там відповідь, то ніхто не дізнається. Він навчив мене косити. У нього піддивився, як клепати косу, як забивати у землю остриви, сушити на них сіно, укладаючи правильної форми красиві параболічні копиці. З Миханем я вперше пішов до церкви наприкінці 80-х.
Трохим був на десять років молодшим, тому на стільки ж пережив Миханя. Тут математика проста і точна, як у молодшій школі. Жодних викрутасів та філософії цифр. Трохим любив усе живе і чисте. Обидва означення можна розуміти буквально, можна вважати глибокими, розгалуженими метафорами. Поки чувся у силі, мав коня. Оскільки до води йому домішував молока, то кінь виглядав ефектніше, як на кіностудії Довженка. Не знаю достеменно, чи дідо Трохим використовував у житті слово “ефектно”, але він його відтворював живучи.
Трохим був хліборобом у повноті цього поняття. Висмаленим на серпневому сонці і закіптюженим польовою пилюкою. Він їздив на комбайні і завершував високою кодою усілякі жнива, як і біблійну притчу про сіяча.
Про майданського Миханя написав Василь Герасим’юк “Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер…”. Про храбустянського Трохима написав Василь Симоненко “Дід умер”. Обидві поезії, що кинеться у вічі, про смерть, але у них усе про життя. Непросте і давнє, як самі діди. І це все природньо, бо ми після переходу на той бік межі стаємо текстами.
24.07.2026