Сатирично-фантастичний фільм «Ідіократія» (варіант українського перекладу – «Планета ідіотів») вийшов у прокат двадцять років тому і там же – у прокаті – зазнав провалу. Можливо, він видався глядачам надто карикатурним, надто перешаржованим і далеким від реальності, а можливо, жителі планети ідіотів, навпаки, образилися на режисера Майка Джаджа і співавтора сценарію Ітана Коена, бо вже тоді в глибині душі відчули, що на людство справді чекає приблизно таке майбутнє, як у цій нібито комедії.
Початкова концепція фільму виникла ще в середині 90-х: люди з високим рівнем IQ народжують дедалі рідше, адже – схильні до всебічного осмислення важливих питань – вони мають дедалі більше сумнівів, чи вдасться їм у нинішньому світі поставити своїх дітей на ноги. Тим часом люди з низьким рівнем IQ, чиї культурні потреби цілком задовольняються рекламою і розважальними телепередачами, плодяться й розмножуються в геометричній прогресії, особливо не переймаючись тим, як даватимуть собі раду в житті їхні дедалі дурніші нащадки. Зі свого боку охоплені боротьбою за споживача – тобто за виживання – реклама і телепередачі теж стають дедалі дурнішими, і в цьому симбіозі попиту та пропозиції вже й не добереш, де тут курка, а де яйце. Така двадцять років тому вимальовувалася еволюційна перспектива.
До чого це призведе років, скажімо, за 500? Стрічка Джаджа якраз і є спробою відповіді. Заморожений у рамках експерименту персонаж на ім’я Джо Бауерс прокидається в 2505 році, виходить на вулицю – і настільки не вписується в довколишню дійсність, що миттєво опиняється в руках поліції. На момент заморозки він був нічим не примітним, середньостатистичним землянином, через що розробники й відібрали його для свого експерименту. Тепер у в’язниці він знову проходить тест IQ. Правильно відповівши на питання: «Якщо у вас є одне відро на два галони і друге на п’ять, то скільки в сумі ви маєте відер?» – Джо виявляється найрозумнішою людиною на планеті і навпростець із тюремної камери перебирається у крісло міністра внутрішніх справ. Чи вдасться йому відтягнути від краю прірви зідіотілу цивілізацію? Разом із ним після п’ятсотлітньої сплячки пробуджується вулична повія Рита, тож принаймні народити кількох найрозумніших дітей і навчити їх читати пара ще встигне. Коротше, суто з кінематографічного погляду «Ідіократію» важко назвати шедевром, але на надмірну політкоректність вона точно не страждає.
Не знаю, чи пригадав би я собі цей фільм, якби не натрапив днями на книжку норвезького філософа Ларса Свендсена «Дурість, ідіотизм та дурні ідіоти», в якій теж, до речі, вживається слово «ідіократія». Проте є дві суттєві відмінності. По-перше, за останні двадцять років усілякі телешоу втратили звання чемпіонів із продукування ідіотизму, і сьогодні воно заслужено належить соціальним (чи радше антисоціальним) мережам. Як писав Умберто Еко, «соціальні мережі дають легіонам ідіотів право самовиражатися, тоді як раніше вони просто розмовляли у барі за келихом вина без будь-якої шкоди для спільноти». По-друге ж, персонажів «Ідіократії» з оточення Джо і Рити можна називати ідіотами, а можна і якось інакше: недоумками, кретинами, олігофренами, дегенератами, розумово відсталими тощо. Всупереч довільному слововжитку Свендсен – на те він і філософ – намагається навести в цій галузі класифікаційний лад.
Отже, твердить автор, не слід плутати дурнів з ідіотами, бо це поняття аж ніяк не синонімічні. Ми, українці, маємо приказку: дурень думкою багатіє. Свендсен – якби її почув – погодився би з нашою приказкою тільки частково. А саме: може, й багатіє, але винятково чужою, бо власних думок у дурня взагалі не буває. Дурень – це той, хто в принципі не думає, а лише повторює, як папуга, чужі думки. Переважно – в коментах.
А ідіот? А ідіотів, як відомо, вигадали давні греки. Так вони – демократи – називали приватних осіб, які не брали участі в обов’язковому для вільних громадян процесі керування державою. Кажучи про людину «ідіот», давній грек не обзивав її ні дурною, ні хворою, а мав на увазі, що ця людина не надається до політики. Щойно два тисячоліття по тому, в епоху промислової революції та грубих соціально-психологічних романів, новопосталі психіатри визначили три ступені розумової відсталості (вона ж олігофренія) від порівняно легкої до найважчої: дебільність, імбецильність, ідіотія.
Свендсен усе це пам’ятає, однак пропонує зовсім іншу дефініцію: якщо дурень – це той, хто не думає, то ідіот – це той, хто думає, але все якось хибно, недолуго, безглуздо. Не вміючи думати, дурень – дякувати йому – і не намагається цього робити. Ідіот також не вміє думати, але страшенно любить це заняття. Відтак дурень зрідка або й не зрідка здатен сказати щось мудре, якщо почує щось мудре від когось мудрого. Ідіот зазвичай прагне висловити те, до чого додумався сам, завдяки чому й стає ясно, що він – ідіот.
Що пропонує Свендсен? Зокрема він пропонує не забувати, що навіть дуже розумні люди в чомусь є дурнями, а навіть дуже дурні, крім геть клінічних випадків, у чомусь є розумними. Тому головне – за прикладом Сократа – щоразу усвідомлювати свої межі і діяти відповідним чином: або долати власне невігластво, або не пхатися до справ, у яких ми є дурнями.
Зрештою, не тільки для дурнів, а й для ідіотів – у свендсенівському розумінні цих слів – ситуація не є аж такою безнадійною. На допомогу як першим, так і другим поспішає, приміром, Іммануїл Кант зі своїми трьома максимами людського розуму. Не хочете бути дурнями? Навчіться мислити самостійно. Не хочете бути ідіотами? Навчіться ставити себе на місце інших і аналізувати свої думки з їхньої точки зору. Хочете бути розумними? Навчіться мислити послідовно, синтезувавши дві попередні максими. Всього-на-всього.
Безнадійними натомість є ті, кого Свендсен називає не просто дурнями і не просто ідіотами, а дурними ідіотами. Просто дурні будь-де становлять більшість. Саме тому більшість іноді помиляється, а іноді має рацію: все залежить від того, які конкретно чужі ідеї запанують у головах дурнів конкретно цієї миті. Просто ідіоти засмічують інфопростір маячнею, але додають світові розмаїття і можуть опосередковано – через reductio ad absurdum – сприяти його такому чи сякому покращенню. Крім того, як сказано, і просто дурні, і просто ідіоти мають шанс на самовиправлення. Дурні ідіоти такого шансу з власної волі не мають. Будучи некомпетентними, вони вважають себе найкомпетентнішими. Будучи бездарними, вони вважають себе найталановитішими. Будучи мізерними, вони вважають себе найвеличнішими. Впевнені у своїх видатних здібностях і вміннях, переконані, що завжди мають 100 відсотків рації, дурні ідіоти не спроможні мислити самокритично і мстяться за критику на їхню адресу. Авторитарні політики наших днів – це майже поголовно дурні ідіоти.
Чи перетвориться в майбутньому наша планета на планету під тотальною владою дурних ідіотів? Ларс Свендсен не дає однозначної відповіді, хоч і не виключає такої можливості. Добрим запобіжником проти цієї загрози довший час слугувала ліберальна демократія, але впродовж тих-таки останніх двадцяти років вона переживає все глибшу кризу і невпинно зменшується в розмірах, а це означає, що ми вже живемо «в політичній реальності, де дурість та ідіотизм отримують небезпечно великий вільний простір».
P.S. Читаючи книжку Свендсена, я задля наочності раз у раз уявляв собі, звісна річ, Дональда Трампа і його специфічний електорат. А ви на кого подумали?
24.07.2026