Нуся

Марта Ґарден

ПРОЩАВАЙ! ГЛИНО, ПРИЙМИ ЇЇ ЛАГІДНО…

Усе світла. З усміхом, що аж яскрить. Пристрасна. Енергійна. Квапна, аж рвійна…

Колись назвала її «неспіймана вітром». Такою й залишиться в пам’яті…

Вже вільна…

Усе світла. З усміхом, що аж яскрить. Пристрасна. Енергійна. Квапна, аж рвійна…

Колись назвала її «неспіймана вітром». Такою й залишиться в пам’яті…

Вже вільна…

…мов лет того янгола над Львовом з невеличкого керамічного медальйона кінця 1980-х (жоден ідеологічний тиск тоді вже не був на силі заборонити їй зображати янголів із сонячними крильми на тлі небесної блакиті, до того ж завжди була у вірі), – її авторської роботи, подарованої в «перебудовні» часи на знак приязного знайомства й творчого розуміння.

Хоча спершу знайомство було заочним. Передовсім знала її як художньо обдаровану старшу на два роки сестру моєї не менш талановитої однокласниці Ірці, а років тридцять по тому відкрила для себе ще й дивовижну історію їхньої мами як бранки радянської політичної системи, яка дівчиною перетнулася в тюремній камері слідчого ізолятора із легендарною Степанівною (Оленою Степанів-Дашкевич)…

Для молодшої сестри-школярки Нуся чимало значила в плані кшталтування бездоганного дівочого смаку. Це стосувалося ексклюзивного одягу з елементами етно, нестандартних прикрас, музики, літератури… Наполегливі й ретельні в освіті сестри синхронно завершили навчання навесні 1979 року, саме коли було вбито Володимира Івасюка: Ірина – середню школу, Ганна – Львівське училище прикладного мистецтва, до якого потрапила після художньої школи. Далі в кожної попереду були свої вищі студії. В обидвох творчі.

Нуся закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (тепер – ЛНАМ) 1984 року. Дипломованим фахівцем стала до роботи в Кам’янко-бузькому художньому комбінаті, де рік пропрацювала до декретної відпустки, після котрої туди вже не верталася, йдучи за покликом своєї мрії, якою була … глина.

Направду, вона несамовито марила тою глиною! Була щаслива із нею всі роки навчання на керамічному відділенні в училищі й інституті, де вчителями з фаху були Карло Звіринський (живопис), Еммануїл Мисько (скульптура), Тарас Драган і Петро Маркович (кераміка). Власне, саме Марковичу була вдячна за «профорієнтування».

Про вибір фаху згадувала: «Коли я ще в художній школі вчилася, мені Петро Маркович сказав: "Якщо ви не знаєте, куди йти – йдіть на кераміку. Повірте – це найкращий відділ". Я пішла на кераміку в училище і була задоволена. Там було багато рисунку, багато скульптури. Це був відділ, який давав відчуття матеріалу. В інституті тоді ще не було ані кафедри скульптури, ані монументального живопису. Але була кераміка! І я дуже вдячна Марковичу, що він мене, 15-річну дитину, направив на мій шлях. Я полюбила кераміку страшенно. Зрозуміла, що для мене щось зробити – це не намалювати, а виліпити!»

Прищеплене педагогами відчуття «свого шляху» зрештою привело молоду художницю Ганну Друль до Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики (славнозвісної ЛЕКСФ), у творчий колектив керамістів якої вона влилася 1987 року: «Я хотіла й старалась якимсь чином потрапити на цю фабрику, до кераміки. Там працював тато Оксани Бойко та її сестри – моєї близької колежанки Люби Кічули, і ми з нею на краєчку його стола, поки його не було, помаленьку щось робили своє», – не раз оповідала про перші самостійні кроки пошуків у кераміці Нуся.

І оте «своє» обидві колежанки показали на першій для них колективній симпозіумній виставці «Львівська кераміка ‘87», влаштованої у колишньому костелі кларисок, який саме тоді став одним із експозиційних просторів Львівської галереї мистецтв. Це була одна із тих перших виставок, що ознаменували собою близький злам політичної системи, який відчувався насамперед у прискореному пульсі хвиль творчих експериментів. Потужні вібрації енергії суспільних зрушень саме того року призвели до зародження Товариства Лева, а його братчики, окрім усього іншого, чимало доклалися до популяризації й відродження традицій народної чорнодимленої кераміки Гавареччини…

Та Нуся здавала собі справу, що народна чи класична мануфактурна або фабрична кераміки, які зациклені на клішуванні серійних виробів і технологічній дискретності їхнього виробництва, явно не для неї. Прагнула висловлення глиною майже із публіцистичною відвертістю. Розуміла, що форма бути мусить, але її пошуки, окрім волі до творення, вимагали мислиннєвої свободи в імпульсивній реакції на суспільний подразник часу: «На мене завжди впливав загальний стан, загальні настрої. Зауважила, що робота сама мене веде відносно того часу, в якому є я. От дуже хвилювала в той час тема індивідууму і загалу, і я її втілила на симпозіумі».

Так створила керамічний «Натовп», сіру маса абстрактних скульптур... І ця робота на межі кераміки й скульптури не тільки здивувала колег, а й отримала схвалення, що неабияк надихнуло й утвердило в пошуках формотворчості.

«Моя перша робота вийшла із суцільного метання між керамікою і скульптурою, це коли ти ніби не скульптор, а дуже хочеш ліпити чисто скульптурні речі, – вона вже не була суто керамічною, вона відразу була в своїй природі скульптурною. Потім я махнула рукою на всі формальності й знайшла оцю нішу маленької приватної скульптури, яку полюбила страшенно», – зізнавалася Нуся, яка і в подальшому ніколи не ліпила того, що її не хвилювало, а тим, що виліплювала, ніколи не переставала дивувати, від 1987 року активно представляючи свої твори поряд із роботами однодумців із мистецького товариства «Шлях», об’єднаних незабутнім мистецтвознавцем і галеристом Юрком Бойком, на численних вітчизняних та міжнародних виставках. З добрий десяток тільки персональних вона влаштувала на втіху львів’янам у рідному місті!…

Загалом варто зауважити, що час, на який припав прихід Нусі на ЛЕКСФ, виявився бурхливим щодо політичних подій і зрушень, національно-демократичні засади яких молода мисткиня поділяла всім серцем, але геть несприятливим для фабрики. На тлі загальної дестабілізації в економіці, коли підстрибнули ціни на енергоносії, а гріш здевальвував, виробництво стрімко пішло на спад, збут обернувся на бартер, загасла гута, цехи спорожніли, життя, немов позбувшись кисню, завмирало. Павза затягувалася в коматозний стан… Якийсь десяток років – і гучна слава цього творчого осередку занепала. Експериментальну базу, цінну не тільки виробничими потужностями й обладнанням, а насамперед своїми митцями, майстрами й розпрацьованими там авторськими технологіями, поволі ніби навмисно скеровували до банкрутства у сподіванні на вивільнення її територій під новітню забудову. Тож кожен виживав, хто як міг і умів, іноді не творчістю, а банальним заробітчанством…

І тут усупереч загальним депресивним настроям проявився лідерський характер Нусі, яка у 1998–2001 роках очолила секцію кераміки Львівської організації Національної спілки художників України. Тверда у дотриманні принципів, мала сміливість не ховатися перед проблемами. Прийняла той життєвий виклик, чулася спроможною протидіяти стагнації майже дослівно за словами українського славня: «А завзяття, праця щира свого ще докаже, Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже, За Карпати відіб'ється, згомонить степами, України слава стане поміж народами!» – бо була таки цілковито переконаною в можливості утверджувати самобутнє, визбавлене рустикальності національне мистецтво, що буде високо художнє й цим цікаве світові. Шукала і знаходила грантову підтримку. Цінувала взаємовигідне партнерство. Затята, долала незліченні перепони, відкривала для себе той широкий світ, і хто б її міг в тому стримати!

Обрала тактику діяти по змозі, але діяти. Тому варто собі здавати справу: коли б не те, що керамісти до останнього не дозволили викурити себе з тих майстерень, перетворивши своє місце праці замалим не на останню барикаду, чи збереглася би можливість нині відстоювати фабрику, коли й тепер усе ще не вщухають юридичні бої за неї? Отож, цей Нусин громадянський вчинок опірності дуже важливий для Львова: супроти тодішніх несприятливих обставин стояла несхитно, під тиском не здавалася, а лиш щораз більше сконцентровувалася, ентузіастично започатковуючи різні активності. Була легка на підйом, азартна, буквально іскрила ідеями! Сміхотунка, вона з гумором підбадьорювала колег до пожвавлення мистецької й виставкової діяльності.

Їй як повітря потрібне було це згуртування, бо на противагу усталеній думці про митця як самітника завжди наполягала на тому, що художник – істота соціальна, він доконче мусить мати середовище, в якому б відбувався його духовний розвиток і не вщухав творчий полілог. Стоячи на тому, що людині потрібен інший, ніяк не мислила себе у відірваності від того середовища, цінувала моральну чистоту в міжлюдських стосунках, вдячно переймала досвід колег щодо технік та технологій ремесла, стокрот прирощуючи його доданою вартістю власних знахідок в інтерпретаціях та експериментах.

І от що цікаво: та дружба керамістів із майстерень ЛЕКСФ була злютована не тільки в професійній площині, а в набагато ширшій інтелектуально-естетичній царині. Тісний гурт керамістів-однодумців (оці її дорогі Лисик, Берези, Ковалевичі, Богуславські, Росі, Безпалків і Марко – кожен і кожна з яких проте мали свій власний почерк і стиль, не розчиняючись у загалі) обмінювався літературою, ділився враженнями про прочитане, знаходив час на пленерні виправи чи відвідування художніх виставок і метрів, і початківців. Бо саме цим можна було виповнити невтолену жагу пізнання. Часто зустрічала їх разом чи то на вечорах поезії або джазових сейшнах, чи то на концертах фестивалю сучасної академічної музики «Контрасти» або давньої барокової, чи то на актуальних театральних прем’єрах львівських або гастрольних театрів. Відчуваю, як відтепер їм скрушно буде без Нусиної живої присутності…

Але ось її дієвий приклад жити «без»: вбачаючи у відсутності чогось не порожнечу, а контрформу, явлену ідеальною сутністю (нехай як пафосно це прозвучить, хоча будь-який пафос завжди був їй чужий). І, можливо, саме тому на персональній творчості Нусі навіть не позначилася стримувальним чинником тогочасна ситуація з браком матеріалів та нестачею полив і глазурей – у своїй роботі вона доволі часто вдавалася до монохромності чи ахроматизму свідомо. Таке ригористичне самообмеження давало змогу виявляти природну красу матеріалу, яким захоплювалася і від якого за його питомими ціхами вчилася …бути!

Не бажаючи віддавати на поталу емалям із кольорами «вирвиоко» найтонші нюанси скульптурної світлотіні, парадоксальним чином здобувала в тій аскетичній детермінованості щораз більше свободи винахідливого образотворення. Сягала в глибінь посутнього вислову через позбування зайвини й застосування лаконічних виразових засобів, підносячи цим фігуру до знаку, а знак – до символу. Міркувала відверто прагматично: «Треба виходити з того, що маєш, і любити, що є. Але кераміка – це не поливи, фактура... Думаю, що головне – образ!»

Ті образи отримували дво- чи тривимірне втілення у майже каторжних умовах. Важко навіть уявити її нелегку працю в той час у холодних неопалюваних приміщеннях серед руїн фабрики. Але несамовито ліпила, затято відливала, організовувала випал… І невтомно місила, місила, місила ту глину, примовляючи: «Моє мистецтво – це суміш глини з пристрастю. Хочу передати почуття і завжди сподіваюсь на зворотну реакцію. Робота має хвилювати, а щоб так було, необхідно вкласти емоції і професійно її виконати».

Тож викладалася на повну. Саме за цю високу професійність і була відзначена обласною премією імені Зеновія Флінти 1988 р., гран-прі Всеукраїнського симпозіуму кераміки в Опішні 1999 р., першою премією Всеукраїнського симпозіуму художньої кераміки в Слов’янську 2005 р., а також іншими заохоченнями.

Цінувала можливість праці в кожній мистецькій резиденції, у кожному симпозіумі, що розширював коло знайомства й професійного спілкування, без вагань відгукувалася на пропозиції мистецьких осередків сходу України чи стажування за кордоном. Особливо завдячувала при цьому «Gaude Polonia» – престижній піврічній стипендіальній програмі міністра культури та національної спадщини Республіки Польща, призначеній для перспективних митців.

Вона й була більш ніж перспективною мисткинею, досягнувши своєю багаторічною працею рівня європейської художниці, чиї концептуальні твори котирувалися і на артринку, і в музейному середовищі. Її цінність для вітчизняної культури в тому, що в облюбованому матеріалі інтуїтивно не просто досвідчувала, а оприявнювала сучасність в естетичних категоріях мистецького акту, будучи по суті формотворчою мислителькою. Робила модерністичні скульптури, позначені замалим не архаїчною лапідарністю, не для натовпів, адресуючи свою кераміку безпосередньо тим людям, які її сприймуть і полюблять.

І так, коли вже зайшлося про любов, то сама була у ній щасливою. В подружній. Материнській. Родинній. Із кожною дитиною, що була їй послана Богом, отримувала незглибне джерело сили й духовне оновлення, хоч не легко давалося поєднувати все (і материнство, і виховання, і їхню освіту, і догляд за малими й мамою, і щиру гостинність, і загалом побут), щоб не випадати з професії, не занапащувати своє істинне покликання, не припиняти творити. Звісно, мала в цьому безумовну підтримку коханого чоловіка, який цінував Нусин талант, сприяв його розвитку і розумів, як ніхто інший, важливість мистецької реалізації.

При тім і сама була навдивовижу зарадною, самодостатньою, відпірною, супермобільною емансипанткою. Завиграшки долала кордони, відстані, простори, вбираючи під час стрімкої їзди враження від нововідкритих країв і трансформуючи їхню ландшафтну образну лінеарність у свою авторську картину світу.

Із роками вік не відбирав у неї ані гінкої стрункості, що видавалася майже підлітковою (і в 60 – таке от задерикувате дівчисько з характером ігристого вина!), ані цікавості до пізнання усього, хіба що дарував трохи зморщок довкруж очей, особливо коли усміхалася... То ж і ми хіба не усміхнемося, поглянувши на присмачені легкою іронією її скульптури з елітарної полиці високої культури чи гостро приперчені народним гумором такі потульні горнята із стилізованим косівським розписом на теми сороміцьких коломийок? У них стільки Нусиного вітаїстичного шалу!

Була щасливою, коли вдавалося знайти порозуміння із власною інтуїцією, довіритися їй, чимало у чому покладаючись на неї беззастережно. Інколи навіть не знала й не могла (та й не мала на те особливої потреби) пояснити, чому щось виліпила саме так: «Коли я ліплю, я ліплю саме так, тому що так відчуваю. У мене є, наприклад, чисто абстрактні речі, а часом більш реалістичні зображення. І знову ж таки, не знаю, чому так. Все це просто сидить у мене всередині, і я нічого не можу з цим вдіяти. Саме воно диктує роботу, яку я буду ліпити, і я наперед не знаю, що це буде».

Тому віддавалася сповна цій хвилі життєвої і творчої імпровізації. Завдяки їй подолала болісне заціпеніння й творчу павзу, викликану початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, бо змогла перескерувати усю силу своєї люті, каналізувавши її у дію майже магічного чину: створила скульптурний образ месниці Юдити.

«Тепер такий час – подвійний, мусиш жити і працювати, ніби нічого не сталося, але весь час переживаєш, і всі ці емоції та думки накладаються. І виставки в такий час: думаєш, наскільки вони доцільні? Чи варто, чи не варто?» – зізнавалася Нуся ще в поясненні до виставки «Сад» 2015 року, не приховуючи, що має в душі непозбувну тривогу, бо так чутливо зреагувала на тодішній початок воєнної загрози. Та й чи не була своєрідною провидицею, коли іще 2009 року, розмалювавши скульптурного лева камуфляжем на пленерному конкурсі під Ратушею, припечатала: «Головне, щоб Дух був понад усе! Лева впізнають по пазурах!»

…Любила сам процес живого ліплення без жодного паперового ескізування як тактильну медитацію (аж до трансового самозабуття) за можливість відчуття матеріалу, очікування, що з того творення вийде, хоч іноді виходило й щось доволі несподіване, – але то так знайоме усім керамістам, особливо після виймання виробів із печі. Проте Нуся казала, що кераміка – це саме той матеріал, який відповідає її відчуттям, і його крихкість вона не проміняє на жодні «вічні» бронзу чи камінь. Хоч якими понівечено битими її твори могли вертатися до авторки з виставок у далеких країнах, зауважувала лишень: «Усе нетривке, і людське життя нетривке, і твори мистецтва».

Що ж до мистецтва, то тільки вчора ми з чоловіком насолоджувалися в скульптурному кабінеті «Я-галереї» її творами непроминальної музейної вартості... А востаннє, пригадую, перетнулися в Центрі інтелектуального мистецтва «Меркурій» на виставці Української керамічної платформи «Глей» (проєкт «Це глина»), присвяченій розмові про сучасну професійну й аматорську кераміку.

Хоча так, усе справді так: …людське життя нетривке… надто, коли недуга невблаганна на термінальній стадії…

Гірко, що так передчасно смеркло це світло!

Колись 2022 року відгук на знакову персональну виставку Ганни Друль «Все ще людина» у львівській галереї «Зелена канапа» мав таке завершення: «Із глею ліплена людина лишається на землі. Натхнена Богом її душа вертається до Небесного дому. Глина знає про людину. Ганна знає глину»…

Глино, прийми Нусю лагідно, вона тебе ніжно і вірно любила…

Небо, дай її янголу з сонячним крилом вільного лету в блакиті над Львовом, вона жила з вірою!