Продажні журналісти завше були напохваті. Їхнє завдання – вбивати в голови своїх читачів і слухачів саме ті цвяшки, які закупив їхній бос. Підставовою зброєю таких пропагандистів є 750 слів. Це стандартний обсяг стандартного журналістського тексту.
Формат «750 слів» завше мав величезний вплив на читачів. Заки відбулися якісь гучні світові розслідування і почали писати про них книжки, оці 750 слів уже робили свою справу. Попервах били на сполох, не маючи доказів, як в афері Вотерґейту, писали навгад, за чутками, тому довший текст не був можливим. Та й хто його буде читати?
«У США працює 300 тисяч піарників в порівнянні з 40 тисячами журналістів», – пише Філ Елвуд у книзі «Всі найгірші люди: тіньові зізнання піарника». Він також стверджує, що такої сили піарників неможливо перемогти, якби журналісти спробували вступити в дискусію. Крім того, вони швидші і креативніші, бо просто на піарі можна значно більше заробити. І не залежить піарникові на тім, щоб журналісти стовідсотково повторили його версію. Успіхом для нього є навіть 50,01%.
А отже достатньо, аби з тих 750 слів бодай 376 він висмоктав просто з пальця. З рештою тексту нехай журналісти собі товчуть лоби, дебатують, вишукують блохи, а все це лише на користь, бо надає текстові вірогідності. У читача не з'явиться думка, що хтось йому запихає нахабну пропаганду.
Елвуд працював на кількох дегенератів, зокрема і на Муаммара Каддафі. Той найняв його для вибілення свого образу, але був настільки тупий, що не погоджувався на 50,01% лояльного для нього тексту – мусило бути 100%! Елвід старався, щось фантазував, намагаючись переконати, що він є цінним союзником у боротьбі з джихадистами. Але якось йому йшло плазом. Йому навіть вдалося знайти техаського конгресмена, який погодився підписати спільну статтю «Досить робити нагінку на Лівію». І все на ніц.
Врешті Каддафі приїхав до Нью-Йорку зі своїм ексцентричним почтом, до якого також належала високопоставлена коза. Замість готелю забажав оселитися в бедуїнському наметі. І знаєте, хто йому вділив ділянку? Трамп!!!
В ООН він виголосив таку маячню, що вуха в'янули. Зажадав від Заходу «7,77 трильйона доларів репарації за колоніяльні злочини в Африці». Закликав Ізраїль і Палестину об'єднатися в одну державу під назвою Ізрастина і закликав до ліквідації Швейцарії.
Преса усього світу, окрім совєтської, іржала від реготу. Ніхто вже не звертав уваги на спроби відбілити дегенерата. Коза, намет і промова затьмили геть усе. Елвуд здався.
А через два роки Каддафі вбили.
Те, чим займався Елвуд, називається промиванням мізків. Це постійне нагнітання щедро оплаченої брехні. Це важка і знесилююча робота. Тому він брався писати лише під газом: випивав з горлянки 1,75 літра бурбона за раз.
Такі, як він, творили з України винятково корумповану державу, а американці, які не вміли пальцем на карті показати цю дивну Україну, вірили.
Ще б не вірити! Бо ціла група піарників працювала також на Росію. Сама Марґаріта Сімоньян приперлася була ще до війни, на зорі своєї кар'єри, до Америки, а провідником її, в тому числі по кнайпах, був Елвуд. Практикування на Заході нічого їй не дало, бо й далі канючить про те, що пора той Захід бомбардувати. Елвуд попровадив її по всьому Вашингтону, перезнайомив з усіма своїми контактами. І, звісно, не робив забездурно – Москва проплатила.
Якщо на те, аби найняти Елвуда, не забракло коштів у Сирії, Лівії, Катару і Саудівської Аравії, у чому він признається, то в Росії і поготів, хоча тут він не признається.
Таким чином він став експертом від геополітики і був одним із тих, хто формував світогляд американців на арабський світ і водночас на Україну.
Практично з перших днів, коли Росія вперше напала на Україну в 2014 році, Америка вже мала своїх «експертів» у Москві: Джефрі Сакса, Дуґласа МакҐреґора і Скотта Ріттера. Тож навіть у таких поважних виданнях як «The Guardian» писалося про те, що Україна геть погрузла в багно корупції, що підняли голови нацисти, які переслідують російськомовних, а Путін хоче лише миру. До їхніх рядів долучився і Елвуд, волаючи, що війна тільки через те, що НАТО зламало обіцянку не експортувати геополітику.
До честі польських медіа, Польща відразу вислала своїх кореспондентів в Україну і в Крим, бо не цікавила її думка російських шавок.
Але ось минув час – і бачимо, як Росії вдалося засрати мізки простого польського люду, який донедавна не мав жодних конкретних знань про Волинь.
«Цікаво, що роками ніхто не писав про Волинь, ніхто не згадував про польське мучеництво в тих краях», – написала Маґдалєна Сьрода, польська політикиня (при нагоді зауважу, що написання Шрода – це просто маразм).
Звісно, аж так рясно, як останні місяці, не писали.
Але фільм Смажовського робив свою справу. Опершись на свідченнях, опублікованих у двотомнику Сємашків, присвяченому жертвам Волині, він створив насправді кічову пародію. А у Сємашків, знаємо, чимало фантазій. Прикладом є та, що пов'язана з подіями в селі Угли на Рівненщині, де, як відомо, недавно робили розкопки. «Через кілька днів убитих і спалених сусіди, які врятувалися, поховали у спільній могилі на місці, де стояла в Углах каплиця. У спільній могилі були поховані 72 жертви, але загинуло понад 100 осіб».
Семашки нарахували переконливо точну кількість похованих – але при розкопках жодних помордованих тіл не знайшли.
Ну, як це пояснити? Понад сто трупів, а по них ані сліду? Не там шукали? Але ж вказано конкретне місце: де стояла каплиця!
Маґдалєна Сьрода також пише про те, що ненависть поляків до українців нагадує їй ненависть до євреїв: «Нещодавні події в Єдвабному дуже чітко показують, як у Польщі досі присутня ненависть до євреїв, та сама ненависть, яка спричинила знищення в Єдвабному». Але коли поляки чують про те, як вони вбивали євреїв під час війни, то відразу перекидають стрілку на німців: адже то була їхня адміністрація. Якщо так, то і за події на Волині мають відповідати німці, бо то теж була їхня адміністрація.
22.07.2026