На зв’язку!..

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (49)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

НА ЗВ’ЯЗКУ!..

Навіть не зауважуємо, що після короткої, десь на вулиці, бесіди розбігаємося вже не так із традиційним «Бувай!», як із такими-от, що в ногу з часом, – «На зв’язку», «До зв’язку», «Будемо на зв’язку». А час, що швидше він біжить – точніше ми біжимо в ньому, мірному, – то все відчутнішою стає потреба швидкого зв’язку між бігунами. Вже й не дивуємося дедалі досконалішим засобам зв’язку (вчорашнє – вже застаріле). Дивуємось – як ми без них обходилися, взагалі як жили. А якось жили...

Було – чекання. «Люба дівчи́но, чекай на мене...» – вояк у листі до своєї обраниці... А чекання, знаємо, – то не порожнеча, а переживання, зв’язок. Інтенсивний, дорогоцінний зв’язок. Тому й кажуть, оцінюючи технічні здобутки миттєвого зв’язку, «життя стало дешевше»...

Листи, в прямому значенні слова, йшли. Далі – їхали, пливли, летіли... Тепер вони саме такі – миттєві... Був зв’язок телефонний: дзвінки вдома, телефонні будки на вулиці – черги... дефіцитні дві копійки; після останньої – звукові пунктири: поза зв’язком... Саме таким, безпосереднім, технічним. А той, фактично безпосередній зв’язок, хоч і був, та якось наче й не зауважували його...

Зауважуємо, згадуємо – втрачене, належне пам’яті серця: лиця, слова, голоси, навіть відсутність голосів – важке, що зв’язує, мов путами, чи те, що й без слів живить душу, – легке мовчання ...

Зв’язок зоровий, слуховий: помах руки... біла хустинка... біле вітрило на обрії... біла цяточка... одна лише синява... Літак, що стрімко на очах даленіє, маліє, тихне... тоне й сама цяточка в небі... Зв’язок, що його відчуває все тіло, коли в натужному двигтінні й ревищі космічного корабля астронавт долає земне тяжіння... Невидимий, незбагненний зв’язок людини, загалом усього, що на землі, – з Землею. І болісний, всіма фібрами тіла й душі, розрив того зв’язку.

Страхувальний фал, що з’єднує космонавта у відкритому космосі з кораблем... Перший, найтісніший – зв’язок пуповиною... Зв’язок невидимий з рідною землею, що теж, певно, від народження, бо так і названий... Що далі від неї, рідної, – то тугіший, тужніший... Або – й слабший, не такий аж болісний, ту́жний. Та це вже залежить від того, хто подався у світ.

Отож – чекання... Як не дивно, це наше слово, як і відповідні співзвучні в багатьох індоєвропейських мовах, ведуть до значення хапати, діставати рукою. Стрімкий розвиток техніки, бачимо, привів нас до джерел, до походження цього, сповненого переживань, тягучого слова – чекання: той зв’язок, уже без чекання, маємо нині, дослівно, під рукою, варто лиш сягнути – до кишені чи торбинки... Сягнути – по слово, по голос... Оцінити вагу того й того («Слова і голос...»), відчути, як від невидимого, що належить душі, «серце б’ється – ожива...»

Планета – в дедалі густішому плетиві зв’язків, які або ловлять («Світ ловив мене...»), або навпаки – вивільнюють, допомагають; як тут, так і стосовно інших технічних здобутків, усе залежить від користувача. «Плетиво», до речі, одного походження з грец. pleko, плету, сплітаю, в’яжу. Вони ж, ці дієслова, в’яжуться з чимось хитрим, підступним чи навіть небезпечним (майстер плетива – павук, радше майстриня, павучиха – Арахна). Сапфо у своєму пісенному звертанні до Афродіти наділяє богиню епітетом doloplόkos, тобто вдатною сплітати всілякі любовні підступи, сіті...

Важкі ті слова: «обривається зв’язок», «поза зв’язком», «немає зв’язку». Навіть коли той зв’язок із самим лише космічним апаратом, вояджером, мандрівником у бездонному космосі. Чекання сигналів від нього з тієї безодні – теж переживання: душу вкладали в нього люди, і з тією душею, з теплом їхніх рук (згадаймо Вергілієві сльози речей) – зв’язок перервався, і то назавжди... «Що сталося, цікаво, / з тим м’ячем, / якого зашпурнув я / аж тоді ще/ на дощану покрівлю школи?» – запитує себе Ісікава Такубоку... Що сталося – підхоплюємо думку японського поета – з тим мандрівником?..

Але й земні зв’язки, навіть на близькій дистанції, перериваються. І не лише через причини технічні чи природні, пов’язані з пам’яттю, – просто перериваються, обриваються. Інші – тривають, і не тільки в цьому світі: «Я вам з того світа, любі, усміхнусь»... Зв’язки, яким ні часові, ні просторові відстані – не перешкода: зв’язки душевні, в ній-бо, в душі, – вічність носимо...

Слабшають або таки обриваються зв’язки, природні зв’язки, з великим Космосом і з тими, що на нічному небі, світилами. «Зоре моя вечірняя...» Погляд у телескоп на ту зорю і погляд Кобзаря, взагалі людини тих часів, – різні погляди. Цвітка дрібная на земному полі – й зірка на небесному, нічному, «налаштовують» цей особливо інтенсивний зв’язок людини: з малим, близьким – і далеким, великим Космосом... Весь він, той зв’язок, глибину якого й словом, якоюсь дефініцією, не охопити (серце ж не присвоює, не привласнює, не «приватизує»), весь він – у займеннику моя: «Зоре моя, вечірняя...», «Цвіточко моя»...

Та є найближчий космос. Навіть не «найближчий», а той, що в нас самих, космос нашої душі й те загадкове в ній – «я». Рідко (це вже фахові сфери) говоримо про той найважливіший, ніяким приладом не вловний зв’язок: людини – з собою. Часом наче взагалі втрачаєм його: «Йду вже без себе, однак, бо без тебе...» – зізнається античний поет, відчувши, що його світ став світом іншої людини... І йому, знеособленому, погодьмося, – недобре. Бо що не людина – то інший світ. І ті світи, окремі світи, як і ті, що у великому Космосі, мали б між собою бути в гармонії, в гармонійному зв’язку, взаємозв’язку...

Сам з собою у роздорі – в кого розірвано зв’язок зі своїм світом, з собою пошкоджено, немає гармонії... Такий зв’язок потребує налагодження... Найважливішим інструментом тут – слово, лікування словом: подібне ж – подібним радили лікувати античні... Насамперед стань приятелем своїй душі, тоді щойно приятелюй з іншими.

Приблизно такими словами не втомлювався нагадувати про той зв’язок, себе з собою ж, – Горацій, що так глибоко зазирав у таїни людської душі й сáме словом, пісенним словом, «достукувався» до неї... Поет, який на собі ж відчув не лише розрив того зв’язку, а й, подібне до космічного, мовчання мікрокосму – світу, що в ньому самому: «Мовчазніший од статуї ходжу...»

Де роздуми, там і якісь несподівані думки. Зокрема й така: чи можливе оздоровлення того вразливого людського мікросвіту без його гармонії з макросвітом, без відновлення, хай якоюсь мірою, колишніх із ним зв’язків?.. Та як відновлювати їх там, де, за дедалі густішими «висотками», – ні обріїв не видно вдень, ані зірок у вечоровім, нічнім небі?.. Що вже казати про берегиню душевного спокою – тишу?..

Тишу, в яку раз по раз вривається, вдирається, розриває її, божественну, найстрашніше, нелю́дське, нелюдською рукою й розпалене зло – війна... У її години, дні, роки – саме тоді й оцінюємо, що таке зв’язок: і той душевний, і технічний (як без нього на війні?) – оцінюємо, зважуємо й уявити себе не можемо без тих, нині рятівних: «На зв’язку!», «До зв’язку!»... Як прагнемо, як молимо Всевишнього, щоб не обривалися ті зв’язки!..

Та повернімося до нашого подиву: як то ми обходилися, як жили без швидкісного зв’язку – без наших «мобільних», без інтернету?.. Додаймо до того подиву ще більший: як же ж то античні без усього цього спромагалися на такі, що й нині їх ледве осягаємо, високі досягнення?..

Але й вони (це вже для усмішки), й вони чули хай не телефонні, а все ж – «дзвінки», і то навіть дуже пізні, нічні. Як про це поважний мислитель Сенека у своїй епіграмі (якщо вона дійсно з-під його стилоса, а не приписана йому) – «Про дзвін у вухах»:

«Що ж ти цілісіньку ніч, гомінке, видзвонюєш, вухо? / Чи ж у ту пору глуху хтось пам’ятав би мене? – / «Хто б то, дивуєшся, був?.. Цілу ніч тобі – хто це так дзвонить?.. / Це ж твоя Делія щось, Делія шепче тобі»... І далі: «Так, я впізнав! Це ж Делії голос навідавсь до мене, / Це ж її мова дзвінка – в вусі моєму дзвенить! / Не замовкайте, молю, бриніть мені солодко, вуха! / Мовив – і, як на біду, тут же замовкнули ви»...

Що тут сказати?.. Одне хіба: обірвався зв’язок... поза зв’язком... А все ж – до зв’язку, близького й далекого!.. До зв’язку!.. На зв’язку!..

Хтось не додзвониться... така вже далина,

Що наше сонце – зіркою для нього,

Лиш цяткою... світи й світи круг нього,

Світи і засвіти – така вже далина...

Всеви́дящий Весляр веде свого човна

До смужки дня, до розсвіту земного,

Та в темне ще вікно зорить ізнову

Чиєсь далеке сонце – зірка самітна́...

Ще ніч не вичерпана думами до дна,

Але для нього – одного́, одно́го,

Хто дзвонить, щоб ясною мав дорогу, –