Про роман Василя Махна “Ангел і осел. З віршами про вогонь і воду”
(Львів: Видавництво Старого Лева, 2026)
“Ангел і осел. З віршами про вогонь і воду” — монументальний роман-хроніка про життя письменників, філософсько-інтелектуальний роман про час і пам’ять, це й роман-притча про незворотність стихії та подорожі-маршрути, на яких людина шукає власну підвалину буття, це також роман у романі, в якому тексти творять цілісну композиційну мозаїку. А ще, можна вважати, що це роман про два міста — Бучач і Єрусалим, які також стають героями твору.
Можна міркувати про різні жанрово-семантичні нашарування цієї книжки. Однак для мене це значною мірою роман про самотність у багатьох її аспектах ‒ фізичному, екзистенційному, метафізичному... Василь Махно досліджує самотність крізь призму сюжетів і персонажів, мандруючи часопростором людського буття. Втім, майже до кінця роману читач не сповна розуміє усі взаємозв’язки детальних хронік життя двох головних героїв ‒ Віктора Прейснера і трохи менше Аґнона, ці мандрівки часами ‒ історичним і біблійним та просторами ‒ Бучач, Тернопіль, Львів, Єрусалим, Нью-Йорк, Німеччина... Складається враження розпорошеності тексту — а отже художнього світу роману, відсутності стійкості та опори в житті людини, її вільного вибору, спроможності щось змінити, ‒ Віктор Прейснер начебто приречений на самотність. Ба більше, якщо придивитися, то й інші персонажі в романі є глибоко самотніми. Автор жонглює сюжетами та героями, створюючи ефект літературного монтажу й зберігаючи інтригу впритул до закінчення роману.
Назва роману “Ангел і осел. З віршами про вогонь і воду” спочатку асоціюється з двома фігурками — ангела і осла — яких Віктор Прейснер привіз з Єрусалима і помістив їх на своєму письмовому столі, спостерігаючи за ними під час роботи над романом, і які вціліли в його будинку в час сильного буревію та повені, що є метафорою стійкості в цьому несталому світі. Ці дві фігурки то кілька разів з’являються, то заникають як дещо відірвані від загального контексту роману, адже читач ще не бачить цілісної картини і яким чином вони важливі в сюжеті, як вони збагачують, пояснюють чи поглиблюють роман. Утім, завдяки цій художній деталі виникає інтрига, яка провадить читача світом тексту. Одна з таких згадок ‒ у розмові з дочкою Джуді, коли Віктор розповів, що пише роман під назвою “Ангел і осел”. Цей роман, за словами Прейснера, “такий собі спосіб розібратися з часом”. Час можна трактувати, за Геніґсвальдом, “як форму свідомості”: “Свідомість означає життя, тобто суцільний взаємозв’язок”. Це виявляється насамперед у стосунках свідомості й часу. “Не свідомість є даною як процес у часі, а час як форма свідомості” (Ріхард Геніґсвальд, цит. за: “Істина і метод” Г-Ґ Гадамер).
Зважаючи на біблійну історію, ми розуміємо символіку ангела та осла, проте як щодо роману? Щоправда, знаходимо ще один ключовий епізод, який передує буревію і повені. Коли Віктор Прейснер приїхав до Єрусалима і заночував в Естер, йому приснився сон про те, начебто він не може вийти з міста (Єрусалима) і, блукаючи, зустрічає осла, який дуже подібний до його дерев’яної фігурки. Віктор вирішив сісти на нього і хоча б кудись поїхати, тим часом вулиці міста заповнив натовп людей і “на вуличці стало дуже тісно. Але йому вдалося перелетіти на мур, бо осел, як виявилося, мав крила”. Інакше кажучи, осел виявляється зовсім не простим, бо згодом: “коли Віктор приземлився й озирнувся, щоби попрощатися з осликом, то побачив, що той перемінився на ангела. Він тільки почув широкий помах крил і побачив світлу тінь, що попливла над ним, затуляючи на мить увесь простір неба”.
Фактично, всі сенси складаються тільки закінченні й навіть не основного тексту роману, а додатку до нього — тобто маємо художній прийом текст у тексті. Цим додатком є уривок з рукопису роману Віктора Прейснера під назвою “Ангел і осел”. І в ньому вже-таки постають біблійні ангел і осел, як наскрізні символи християнської історії про Ісуса Христа, подій у Гетсиманському саду та Страстей Господніх, з одного боку, та старозавітних Мататьягу і Лії, їхньої подорожі до Єрусалима на юдейське свято Песах, з іншого. Їхні історії перетинаються в момент Страстей Христових. Саме тоді, коли Мататьягу прибуває до Єрусалима і Лія народжує довгоочікуваного первістка, Ісуса Христа розпинають. Мататьягу — це образ, що перебуває на перетині старого закону і нової благодаті. Він опиняється на Страсній дорозі у натовпі юрби, тобто в епіцентрі найважливішої переміни. Мататьягу на той час не зупиняється, не співпереживає і не йде за Христом, йому не вистачає цієї нової віри. Мататьягу опирається силі натовпу, наче намагається плисти проти течії і зрештою поплачується життям.
В цій історії з рукопису Віктора Прейснера можна детальніше розглядати згадуваного Мататьягу, Понтія Пилата, Ірода Антипу, однак я хотіла б звернути увагу на жінок і їхній самотності, зосібна Ханну, перша дружина Мататьягу, яка не змогла народити йому дитини. Тоді він одружився з молодшою Лією, сподіваючись, що вона завагітніє. Після того Ханна стала невидимою, тінню дружини, а не його дружиною, її місце посіла Лія. Ханна зненавиділа Лію, адже Мататьягу майже весь час проводив з молодою дружиною. Самотність Ханни очевидна, зумовлена старими патріархальними звичаями, коли жінка стає непридатною тільки через те, що не може мати дітей, втрачаючи репродуктивну функцію, вона позбавлена власної цінності. Водночас самотність Лії не така виражена, хоч вона втрачає чоловіка, проте не залишається одною з новонародженою дитиною на руках. Ангел не полишив її, бо поруч з нею залишився Софонія.
Загалом історія передає часи, коли не існувало чіткої межі між реальним та чудесним, зокрема є приклад з дитинства Ісуса, коли Він “ліпив із глини пташок і, хукаючи, оживляв їх. Пташки, що пурхали над домом благовірного Йосипа, привернули увагу сусідів”. І це визначає світогляд людини того часу: “У тих краях вірили, що інколи Господь посилає своїх ангелів до людей, щоби справдити, чи не зачерствіли їхні серця. Але ж як розпізнати, ангел то чи звичайна людина проситься до тебе на нічліг? Тому по всій Юдеї, Самарії та Галилеї кожного подорожнього, хоча й сторожко придивляючись, пускали на нічліг”.
Назва роману Василя Махна “Ангел і осел. З віршами про вогонь і воду” дещо переставляє акценти самої послідовності книжки. Після прочитання стає зрозуміло, що “Ангел і осел” — це найголовніше в романі, його фундамент. І з погляду часу біблійна історія передує іншим подіям. А друга частина в назві “З віршами про вогонь і воду” — про Віктора Прейснера і Шмуеля Аґнона — навпаки є певним доповненням для розуміння цілісної картини. Хоча обсягом це фактично майже весь роман.
Структура цього тексту поділена на три частини-метафори: “Вірші про воду”, “Вірші про вогонь”, “Вірші про воду”, у яких можна виокремити три найголовніших сюжетних лінії. Лінія українського письменника з Бучача, який переїхав до США, Віктора Прейснера, історія його життя і становлення як поета та осмислення сенсу життя вже у зрілому віці. Лінія гебрейського письменника з Бучача Шмуеля Аґнона, історія його роду та його дружини Естер Маркс і водночас тут передана історія Бучача. Хоча і Прейснер, і Аґнон покидають місто Бучач, але Бучач залишається як місце їхнього повернення. Також лінія професорки ізраїльського університету Естер Крауткопф і дослідження Аґнона, спроба їхнього діалогу, зокрема через Віктора Прейснера, на відстані часу і простору.
Роман розпочинається з того, що Віктор Прейснер у віці трохи за 50 починає нове життя у новому будинку в околицях міста Рівергеда (США). Перед нами постає весь шлях Віктора від юнака з містечка Бучача до визнаного поета, який мешкає в Америці. Він пережив перше кохання та зраду, одруження та розлучення, аварію та кораблетрощу. Він був двічі одружений і так само розлучений. Має дорослу доньку Джуді. По суті, тепер його життя наповнене письменництвом, фестивалями, подорожами, харизматичними молодшими жінками. Чому ж тоді він самотній? Чому не знаходить собі місця? Його серце наче стискають кайдани. Не відчувається внутрішньої свободи цього персонажа. Попри розкутість у спілкуванні з жінками, їхні легковажні сексуальні зв’язки і його зриму зовнішню свободу, Віктор здається внутрішньо скутим чоловіком. Його травми не дозволяють розпустити крила. Тільки уві сні про ослика, який став ангелом, Прейснер може літати, і ця метафора визначає його бажання і пориви.
Автор повертається в минуле і розкриває хроніку життя Віктора Прейснера. Після того, як батьки Ірки розлучають її з Віктором ‒ перше його кохання, він скитається від серця до серця, від однієї жінки до іншої, так і не змігши віднайти свою пристань. Спочатку одружився бездумно з Танькою, яка знайшла іншого тільки-но Віктор пішов до армії.
Особливо ця самотність у любові помітна після розлучення з дружиною, режисеркою Енн (Ханною Павловскі), з чого і починається роман. З американкою Енн, що мала польське походження, Віктор зустрівся на мистецькому перформансі, коли вже перебрався до Нью-Йорка. Згодом вони одружилися і в них народилася дочка Джуді Прейснер.
З роману ми дізнаємося, що причиною розлучення стало листування Віктора з вищезгаданою Естер Крауткопф, яке і розсекретила Енн. З Естер у Віктора не склалося, хоча вони підтримували зв’язок у листах і в нечастих зустрічах, їх об’єднував Бучач і Аґнон, але як зазначає автор, Естер “стала початком відліку череди Вікторових нещасть: розлучення, автотрощі і, як наслідок, піврічної реабілітації”. Несподівано, що автор звинувачує саме жінку в нещасливих випадках Прейснера і забирає вину від головного героя, а отже і відповідальність.
У спілкуванні як з колишньою дружиною Енн, так і з дочкою Джуді можна спостерегти знову ж таки самотність Віктора. Ця самотність зумовлена певною відірваністю від рідного дому і спробую прижитися на новому, чужому, ґрунті. Ця рана національної ідентичності не гоїться. Дружина Енн не розуміє, хто насправді Віктор, і не цікавиться його історією, культурою, мовою тощо. Все, що вона знає про Україну, це випадково побачене в медіа як у радянський час жінка продавала на сходах м’ясо на землі, підстеливши лише тонку церату. Енн жахається, коли думає, що її дочка може поїхати туди, заразитися якоюсь хворобою, тому принципово її не відпускає, а Віктора називає “середньовічним європейцем”.
Віктора і Естер пов’язує Аґнон, а отже і Бучач, у якому той народився і виріс. Прейснер прибуває до Бучача спеціально, щоб віднайти матеріали про Аґнона, які допоможуть Естер у дослідженні. Однак під час цієї поїздки він знайомиться ще з однією жінкою — Сенею, з якою в них відбувається випадковий роман чи навіть маленька інтрижка, однак нічого серйозного з нею Віктор не планує. Маю на увазі, запрошувати до себе і пропонувати їй переїзд. Особливо, коли він повертається до свого будинку в Рівергеді та бачить наслідки страшної бурі, а потім відбудовує будинок і відтворює текст рукопису.
Тоді він затоплений, морально розбитий як і його двоповерховий будинок в околицях Рівергеда. Можливо, ця самотність і подобається йому, можливо, він звик до неї, самотність стала для нього екзистенційним станом. Герой наче й не проживає своє життя, а спостерігає за ним зі сторони, з оптики письменника. І саме ця відстороненість Віктора Прейснера дещо нагадує головного героя фільму “Велика краса” Паоло Соррентіно або роман “Сторонній” Альбера Камю. Відсутність добрих чи поганих рис навіює певну дозу абсурдності на тлі епічної необарокової естетики міста. А втім, Віктор Прейснер міг би стати цією людиною абсурду, якби ми не знали про його рукопис, адже в “Міфі про Сізіфа” Камю йдеться, що “людині абсурду притаманно не вірити в глибокий сенс речей. Вона охоплює поглядом всі ці обличчя, що випромінюють тепло або захоплення, складає їх про запас і, не затримуючись, поспішає далі”.
У книжці Василя Махна порушена проблема роздвоєння людського “я” та “я” митця. Як письменник Прейснер осмислює глибокий сенс часу, бо його роман — це “спроба розібратися з часом”. Як людина він запитує себе, будучи в літаку на шляху до України: “А коли я був щасливим?”. Однак одразу ж зауважує на абсурдності такої думки: “У такі миті, коли в дюралюмінієвій посудині продираєшся крізь повітряні потоки, щоби покинути один материк і прибути на інший, іноді виринають у голові ідіотські думки”.
У стосунках Прейснера з жінками, тілесна пристрасть не може замінити близькості, яка народжується з любові. Він втрачає здатність любити разом з першим щирим коханням. Після цього вже розпочинаються інтрижки, гра, збудження та тілесне задоволення.
Поруч з тим є проблема втрати дому, спочатку через переїзд до Америки. Зрештою Перейснер продає квартиру матері, після її смерті, чим пориває навіть формальні зв’язки з домом, виявляючи неповернення. Залишаються тільки спогади, фотокартки. Потім втрачає дім через буревій, відбудовує і водночас відтворює з пам’яті рукопис роману. Все матеріальне кане в небуття. Епізод, коли Віктор переглядає свій фотоальбом разом з дочкою також виявляє відчуженість від дому.
Якщо ж Віктор Прейснер самотній у намаганні “розібратися з часом”, у втраті внутрішньої підвалини, а також здатності любити, то Аґнон самотній у своїх скитаннях світом, переїжджаючи з місця до місця, не знаходить спокою. Можливо, щоб подолати цю самотність, вони стають письменниками. Аґнон збирає велику бібліотеку, а Віктор пише роман. Їхня самотність випливає і з національної ідентичності та спроби вберегти її в собі. Теми гебрейського та українського народів, а відтак юдейського і християнського переплітаються, однак не знаходять примирення. Одним з таких є момент у романі, коли одного разу взимку в час Хануки дитиною Аґнон, на той час ще Шмуле, крізь вікно побачив на вулиці гурт дітей, які були перебрані в різних персонажів з вертепу. Коли він запитав у матері, що означає цей вертеп, вона відповіла, що “це гої святкують народження Того чоловіка”. Утім, син впізнав серед переодягнених персонажів свого батька і через те, не розуміючи сенсу вертепу, дуже розгнівався, що вони, мовляв, “переодягаються в нашу одіж, щоб повеселитися”.
Промине століття і Естер Крауткопф намагатиметься відродити пам’ять про гебрейського письменника Шмуеля Аґнона, але чи вдалося їй пробудити підземні ріки спогадів, які протікають крізь українське містечко на Тернопільщині Бучач? “Час у містечку плинув повільно, як течія Стрипи. Люди народжувалися, одружувалися і вмирали. Нікому й на гадку й не спадало спробувати повернути ту течію назад, а роду людському переінакшити призначене”.
Фото: Видавництво Старого Лева.
19.07.2026