Цього разу на мене чекали баклани. Зо два десятки птахів на палях.
Скаженіли океанічні вітри, прибиваючи до берега гуркітливі запінені хвилі.
Два дні тому внадилися довгожданні дощі. Вони перебили спеку, але вітри, як кажуть, наламали дров: посікли мілке гілля і навіть зламали одне, мабуть постаріле, дерево.
Я йшов до океану стежкою, на якій залишалися відбитки моїх кедів.
Повсюди було порожньо.
Уздовж берегової лінії – кавові пляжні піски, а з океану намірявся присунути темний дощ.
Я натягнув капюшон і спробував підійти поближче до колонії бакланів. Помітивши мене, деякі перелетіли на не зайняті палі. Баклани дивилися на мене, а я – на них.
З океану все частіше прибивалися вітри, що зривали голову. Тоді я вирішив знайти затишне місце і подався вбік, помітивши грубу колоду, на яку можна було присісти. Такі колоди найчастіше прибивають до берегів припливи. Океан штормив. Я присів і помітив, що й баклани ані руш. Ех, шельми, граційно закидають свої голови, витягуючи вензелі довгих ший, а деякі – з розпростертими крилами – ловлять потоки вітрів.
На березі проти океану відшукати затишне місце не так просто.
Довелося перенести ту дерев’яну колоду. Особливо вибирати не довелося: за смугою піску починається невисокий пагорб, порослий рослинністю. І щоби що, але там вітри чомусь стишуються: чи то втрачаючи свою силу, чи то змінюючи свій напрям. Уже нагрівши місце серед кущиків, на яких не було ні цвіту, ні квіту, я подумав, що спостерігати доведеться одночасно за усім: океаном, бакланами та низьким небом, яке от-от розродиться дощем. Змокнути ніяк не хотілося, але я відтягував своє повернення домів та й баклани наче приросли до тих паль. Дощові хмари, схоже, призупинилися над океаном, а він не переставав гуркотіти. Я наслухав найдивовижнішу мелодію гуркотіння, наче перебував в концертній залі.
«І ці баклани, – подумалося, – летюча симфонічна оркестра, що зупинилася перепочити».
Минав третій тиждень, відколи я повернувся з Європи.
Боровся з jetlag, знову звикаючи до американського часу та перебираючи в пам’яті події вкупі з дрібними деталями, які пригадувалися саме тепер – при океані. Я був вдячний погоді, що лише баклани присутні при моїх роздумах. Птахи принаймні не заважали.
Пригадалася злива в Перемишлі.
Я сидів в ресторані на веранді, яку почасти заливало, і половина мого столика намокла. Намокли й дві скибки чорного хліба, а скроплений дощем салат наче підріс у глибокій тарілці. Я переїхав кордон і мешкав у величному будинку поруч зі Сяном. Бродив містом, роздивлявся його вулиці, дивувався архітектурі та його спокою. За кілька десятків кілометрів, за рубежем східного, для Польщі, кордону спокою не було. Там – війна. Я упіймав себе на думці, що перетин того кордону – це не лише переїзд з однієї країни до іншої, але переїзд від миру до війни і навпаки. В’їжджаючи у війну, попри нехтування небезпекою, все одно тебе не полишає внутрішнє тривожне відчуття. І виїжджаючи з війни, ти, наче тягар з пліч, скидаєш як непотріб те відчуття небезпеки. Злива в Перемишлі була короткочасною. Я попрохав офіціанта витерти столик і принести нову порцію салату. Вчора, діставшись Перемишля о дев’ятій вечора, простояв біля двох годин у черзі, щоби перейти митний і паспортний контроль. Мій вагон був останній, і усі ми, пасажири того вагона, опинилися в хвості. У черзі переважно жінки з дітьми, дівчата та чоловіки, яким дозволено перетинати кордон. Усі щасливі, що вже в Перемишлі. Мене повинні були зустріти організатори літературної зустрічі, але вийшовши назовні, я зрозумів – нікого нема. На Перемишль зійшли травневі сутінки, і, тягнучи за собою дорожню валізу, я подався до двірця, до якого потрібно було дістатися через підземний перехід. Перейшовши кілька почекалень, вийшов назовні. О, Перемишль! Сотні разів я бував на цьому двірці, та майже ніколи не було змоги походити твоїми вуличками. А тепер є, але не знаю, в якому напрямку. Від головного входу двірця праворуч від мене з відчинених дверей забігайлівки сочилося світло. Це був чи не єдиний о цій порі відчинений заклад. Я увійшов і довго чекав. Нарешті вийшла, очевидно, з кухні літня пані, яка через кілька хвилин вмовляння дозволила скористатися її телефоном. З’ясувалося: мене таки чекають, просто ми розминулися. Я сказав, де я, і за певен час мої зустрічальники на мене натрапили. Наступного дня, бродячи пагорбами центру, я натрапив на мурал деревориту з 17 століття із зображенням середньовічного Перемишля. Напис – Premislia Celebris Russiae civitas. Дереворит було надруковано в атласі Ґеорґа Брауна і Франца Гоґенберґа. Щось я затримався в тому Перемишлі.
Помалу пускався дощ.
«Перечікують», – подумав, дивлячись на колонію бакланів.
Що ще було в країні війни? Було багато чого, але подумалося про Горб. Завжди, буваючи в родинному селі, я йду стежкою на Горб. Тепер частіше подумки. Що цьому океанові, цим бакланам мій далекий Горб дитинства? А я так само, як стежкою до океану, стежкою на Горб. І цього разу я полишив маму з її клопотами в ґанку нашої хати і пішов. Мені здалося, що Горб осів, тобто зменшився в своїх розмірах. Мабуть, що я помиляюся. А може? Колись він був такий височезний. Я вийшов на Горб і побачив одного з тих, з ким ми герштикалися на цьому Горбі. Це була якась дивовижа. Він косив траву перед огорожею своєї хати. Виглядало, що лише вчора ми розпрощалися, але нині знову зустрілися. Щоправда, проминуло більше п’ятдесяти років.
Чи зауважили ми їх?
Чи це тільки мені видається, що Горб зменшився?
Збоку донеслося гарчання пса.
Я привстав, але на узбережжі не зауважив нікого.
Мабуть, власник з псом біля найближчої бухточки за ось тими високими деревами.
Починало справді сікти.
Небо завурдилося і океан відгородився від мене сірою пеленою дощу. Тобто дощ був там, над океаном, а до берега, на якому я перебував, долітали перші краплі майбутньої зливи.
Так-от війна.
Звідси, з цієї смужки, з дощу над океаном, змокрілого піску, з цих нерухомих бакланів, цих паль, яких ще ось-ось, й накриють з головою океанічні води припливу, можна розмірковувати про війну і батьківщину, вдихаючи різке повітря. Можна дивитися в глибину океану й визирати, що там чинять баклани. Цінувати цю хвилеву самотність, ці думки, скроплені дощем, ці спомини про побачене, почуте й пережите.
У Тернополі, в маминій квартирі на шостому поверсі, пахло налисниками.
Ми щойно повернулися з поїздки до села і, сидячи за кухонним столиком, ділилися враженнями. Потім пили чай та, дочекавшись глибоких сутінків, що увійшли в місто, поснули.
Я прокинувся від гучної сирени, що розтривожила місто, після якої голосове повідомлення – про повітряну тривогу. В країні війни підсвідомість одразу налаштовується на очікування небезпеки. Одразу, коли перетинаєш кордон. В одну мить.
Голосове повідомлення повторювалося кілька разів.
Я піднявся з дивану і вийшов на балкон. Суцільна темрява. У вікнах сусідніх будинків почасти спалахувало світло. Почасти – не у всіх.
Повернувшись з балкону, побачив маму у дверях вітальні.
«Щось надто гучно виє сирена?» – сказав я.
«Нічого дивного, – відповіла мама, – репродуктор встановлено на нашому будинку».
«А-а-а, зрозуміло».
Узявши телефон, я почав шукати інформацію про нічний напад. Показувало, що обстрілюють Київ.
Зателефонував до троюрідного брата.
«Гучно, – відповів той, – піду в укриття».
«А ми що чинимо?» – запитався в мами.
«А куди я, – відповіла, – зі своїми ногами?»
«Ну, тоді перечекаємо вдома».
Лише під ранок, приблизно біля п’ятої, гучномовець повідомив про припинення тривоги.
Я глипнув ув інтернет – Київ палав.
Знову зателефонував до брата.
Відповіді не було.
«Мабуть, в укритті, – подумалося. – Тому й не відповідає».
Дощ насувався.
І хоча мені було шкода моєї самотності, та перспектива змокнути до рубця не вабила.
Уже повертаючись, на стежці наступив на суху гілку.
Нагнувся. Підняв. Повернувся до океану і прокреслив на піску лінію. Нижче неї намалював палі і на них настромив бакланів, видлубуючи гострим кінцем цятки, що зображали птахів. А тоді вирішив змочити цей краєвид дощем – і провів кілька косих штрихів над горизонтом. А збоку кількома рухами намалював Горб і дім. Так, як малюють діти, – параболічна нерівна лінія пагорба і непропорційні лінії даху та стін. Криві двері з хрестовиною вікна.
«Не будуйте, – згадалося, – дім на піску».
«Я, – виправдовувався, – не будую. Я тільки згадую».
18.07.2026