Виганяли маржину на полонину, полонинники перебирали людську худобу на ціле літо, поправляли загороди й кошари, лагодили колешні, розкладали живу ватру посеред стаї й починали літуванє.
Встають на зорях, що ледь починає розвиднюватись, й засідають досвітком на струнки доїти вівці. Добре видоюють, щоб не згубити молоко, щоб вівця не висушила, не умалила молока: по кілька десяток овець припадає для доїння на одного вівчаря.
Доять корови в загороді на стоїщі, добре вицєпуют’ коровки, з дійок циркают’, молоко шумить, піниться, стікає грубою цівкою у відро, густо зчурає, наповнюючи ‘го шумливо аж по вінця.
Зсипають молоко в стаї у велику діжу дерев’яну з обручами широкими, ободистими, проціджуючи вранішнє молоко крізь марлю сітчасту з гілками пахущими смерековими.
Кулеша над ватрою в кітлику вариться, гусне, пахка, сонячна, ватаг помішує ‘ї вправно кулішєрем дерев’яним, тесаним. Полонинники шнідают’, їдять кулешку гарячу, паруючу з бринзою й гуслинкою квасною, після дойки часинку перепочивають.
Чути голос трембіти – ватаг сповіщає, що час іти худобі пастися. Бовгар виганяє корови з загороди на пашу, вівчарі випускають дроб’єта з кошари й ідуть з ними на дальні полонинські пасовища.
Шовкові трави розвіваються на вітру, плавко погойдуються, помережані чічками строкатими, красними, вівчарі водять отару моріжком густим, врунистим, ходять з вівцями май далечко, шукаючи доброї паші, щоб овечки досхочу напаслися, були добрі на молоко.
Грають в пастушу флоєрку, висвистують голосисто, розкотисто, дзвінки й колокільця на шиї в овець дзеленчать мелодійно, у такт видзвонюють, ідуть вкупці писаним ботеєм, розпливаючись полонинськими травами, ніби морем широким, розколиханим, вівчарки розкуйовджені, пелехаті помагають глядіти за отарою, щоб овечки не розпорскувались врізнобіч, не увилювали від отари, приспируют’ овець, обвертают’, підгонять, як котрась облишуєтци, не хоче йти.
Ватаг ґлєджіт’ сир в стаї, гріє молоко в чавуні над ватрою, причепленому на верклюзі з берфелою, сипле ґлєґ в молоко й помішує. Молоко ловиться й стинається в сир, ватаг розбиває тугі сирні згустки бетелевом – дерев’яною палицею з дірчастим кружком на кінці, перетинає і дрібнить. Занурює руки на дно чавуна й збирає осілий подрібнений сир в рідкій молочній масі, стискає ‘го повільно й чуйно докупи, в дужих руках обвиває. Вибирають згромаджений сир в біле тонке полотно, навхрест зв’язують й підвішують на клинок, щоб стікав.
Виймають сформовані будзи сиру з тканини й кладуть на подрю, мов хліба круглі буханки. Сирі будзи сиру стріхают’, сохнуть вгорі на подрях, збитих дошках під дахом стаї, будяться в виткому диму, золотаво закопчуються, тверднуть, вилискуючи блискучо-янтарно, в променях сонця грайливо переливаються. Браюют’ бужений сир, пахучий, у діжі високій серед стаї, підкотивши рукави доверху, що аж піт на чолі виступає. Розтирають спритиска з сіллю браєм буковим, гранчастим. Б’ют’ бринзу, щоб аж до брая й до діжі приставала, не розсипалася, масна, солена. Набивають брайовану бринзу в бербениці подовгуваті, дощаті на добрий дат ґаздам, як прийдуть в полонину по скором за дійні коровки й овечки.
Ватаг зарублював на реваші полонинські рахунки, рубив карби на дощечці, скільки овець взяв у ґазди на літуванє, скільки молока удоїв на міру, скільки має відтак дати ґаздам бринзи за літуванє.
Ґазди доять свою маржину в полонині на міру, несуть здоєне молоко в стаю у відрах великих. Міряють удій міртуком – літровою дерев’яною коновочкою, й висипають молоко в діжу глюбоку. Ватаг нарублював карби на реваш, накарбовував позначки на дощечці, скільки міртуків молока вдоєно на міру. Відколював частину ревашя з зазубленими карбами й віддавав ґазді, а другу зарублену половину бруска з закарбованою мірою залишав собі в стаї, насилюючи реваші на мотуз, мов намисто коралове, щоб відтак дати ґаздам добрий дат за літуванє, кому кілько належитци бринзи, бербеничку, дві.
Сонце викочується з-за небокраю, освічує всі верхи і долини, полонинка вже давно си прошумала, прокинулася зі сну, маржинка йде плаями, квапить полонинськими раґашями на пасовище. Кряжі гір переливаються вдалині, зливаючись з прозорою синявою неба, пасмами гостроверхими простягаються вздовж безкрайого обрію, спадаючи донизу густими лісистими смугами.
Коні прудконогі показуються на хребті полонини, стрункі, граціозні, вітер полонинський розвіює їм пишні гриви, то знов кудовчить, пелехатить. Виструнчуються й галопують ґрунем стрімчастим, гнучкі, випростані, зникаючи з тупотом гулким в лісі обік дороги: там їхній затінок й холодок аж до вечора.
Бики б’ючі, ничємні дивляться білим, сердито, закочують очі, бутє’ зглуха, то ревуть пронизливо, аж заходяться, риють землю рогами, розмітуют’ глину, запоперечили дорогу, не дають пройти, я їх си ни бою, однак обходжу поверхи, з буком в руці, прецька, грізні такі, розлючені, шош їм ни рихта.
Корови поховались від сонця у смереччю хихлатому, лижуть одна одну, за вухами вилизують, хробаку і шию. Пасуться малинниками густими, деруться зрубами й джімрями непролазними, наповнюючи вим’я молоком ситним.
Дзюркотять потічки блискотливо й грайливо, головички криштально чуркотє’, вниз прозоро стікають, що можна руками зачернути й напитись водички студеної серед літньої спеки, спрагу жагучу втамувати. Місцями дерев’яні видовбані коритця приставлені до витесаних округлих жолобків, по яких чурит’ водичка, коритце наповнює, щоб полонинська худібка могла повсякчас напуватися. Перехожі зупиняються, щоб напитись з коритця, набирають з-під чюркальця водички в флягу й рушєют’ далі.
Сїтий Юрійко – ватаг над усіма ватагами, нема ватага над него, літає на білому буйногривому коні полонинами й глядить за людскув маржинкув усев, чуває над нев день і ніч, очей не спускає, ‘би шо си їй ни стало, в джимрях ни згубиласи, в бердах ни розчєхласи, ‘би йкий звір дикий ни ймив. Закриває звіркам люті пащі, на ключ замикає, від худібки людскої відвертає.
Сїтий Юрійко – ватаг ґречний, ватаг делікатний, опікується ревно й убачливо стадами корів, отарами овець й табунами коней, дбайливо доглядає усю полонинську худібку, на зелених луках ‘ї випасає, в моріжку густому, врунистому, то перший ватаг, нема єму рівні.
Сїтий Юрійко в гуцульській убирі мчить полонинами на прудкому коні, попід хмарами вихром галопує. На плечі кріс, в чересі – пістолі. В кожусі єрованому, в постолах морщених, у довгій гуцульській сорочці. В кресані, перами переливчастими пишно закитиченій. Стан стрункий, ґраціозний, на коні в’юнко вигинається, гнучко вихиляється, леґінь славний, відважний, юнак дужий, статурний. Летить на коні бистрому над полонинами, над пралісами й потоками, над верхами і горами. Грає на трембіті попід хмарами, трубить в ріг, то в флоєрку мелодійно виграє, маржинку до стаї скликає, на вечірню дойку злагідно провадить.
Кошєри коло стаї для овець, бовгарка – загорода для коров. Велика діжа на молоко в стаї, подовгасті лавиці попри стіну, стіл коло вікна з табуретами, дерев’яні тапчани, клинки й гачки на стінах в стаї, на яких висять всякі полонинські знаряддя й причандали.
Бодні з гуслинкою у ватернику, ватра посеред стаї, над якою в чавуні після сиру варять вурду солодку. Зливають відтак жентицю в бочки для пиття собі й маржині, квасну, зеленкаво-прозору.
Прєтают’ сметану в бербеницю висічку, збирають полоником великим з молока, процідженого у велику глюбоку миску.
Колотять масло зі збираної загуслої сметани в колотавці, смерековій бочечці, змайстрованій з вузьких подовгастих дог, обручами щільно скріпленій. Збивають сметану густу, полонинську бетелевом безперестанку колотять, ‘би масло ни завернулоси. Крупи масла вистають на держаку бетелева, ші кришечку й масло си сколотит. Виймають сколочене масло з колотавки й миють у кількох водах студених під чуркальцем обік стаї, прєтаючи жовте полонинське масло в бербеничку окремішну: на базар понесуть відтак та й собі на їду.
Варять бануж на сметані густій, з муки кукурудзяної, кулішєрем у кітлику над вогнем помішують, щоб аж сметана пустила масло, бринзув лютув посипають, гуслинкув кваснов заїдають.
Ідуть в гриби, як є чєс, зашиваються в ліси густі, потайні, приносять повні рупцаки грибів боцматих на стаю, варять й їдять в сметані з кулешкою, сушать й роблять запаси на зиму. Збирають афини, темно-сині, чорнаві, бруцнаті, бракують, від листочків очищують, цукрять й вимішують в сметанці густій, й ласують зі смаком полонинські лагоминки, щасливо облизуються.
Шишки червоніють на смереках молоді, пахущі, стирчать остро до неба, виструнчуються, гірські полонинські чічки квітнуть, розцвітають, косутні, арнітка, васильок, невісточки. Ідуть на Йвана у верхи, по зілля в горіщя, збирають полонинське зілля на лік, тхакі зносять, джєнджюру, пидойму, одолень-траву з цвітком білим, пурпурним, корінь валеріани, набирають полонинської грані, головатня блакитного, сріблястого.
Зимка впала в полонині серед літа, ймиласи за полонини, студінь, шарґа страшна. Овечки, обліплені зимов, сунуть д’стаї в кошєри. Корови сердиті з зимов на рогах коло загороди ступакуют’.
Зима ловиться за верхи, біліє, заганяють стрижені вівці в колешні при зимарці, годують сіном, поки зима не згибне – і в Пéтра буває паде зима в полонині, студінь така, шо ийга, годують тогди маржину напрєтаним сіном, поки зимка не згибне.
Їхали з татом по бринзу в полонину, де літувала наша Ружєна. Надворі пріло, збиралося на дощ. Лисько, осідланий в дерев’яну різьблену тарницю, наполегливо посувався полонинським хребтом вперед, не зважаючи на спеку палючу.
Небо затягнулося враз тугою темно-сірою заслоною, мов полотном суцільним цупким. Вдарила плова шпарка, налетіла сильна буря з дощем. Злива застала нас на Скуповій, на самому верху спопиндала. Ховалися під розлогим гіллям смерек ген далі над дорогою, від негоди си прєтали. Тато вкривав Лиська широким непромокальним плащем, підводячи ‘го ближче до стовбурів хвойних дерев. Громи й блискавки вдаряли об землю, гуло й гуркотіло, стугоніло розкотисто, лускало, сїтий Ілля їхав вогненними кіньми по небу на пломенистій розпеченій колісниці, віз колачі: на полонині так гримит и блискає, шо ни годен витримати.
Мрєч оповила полонини, окутала гори в густі тумани непроникні. Бовгарі з буками в руках кличуть маржину в неґурі безпроглядній, д’собі підкликають, шка-ня, шка-ня, біжє суда! Маржинка показується в глибокій імлі, виринає понура з туманів молочних, просивих, іде упротяж чередою великою крізь мряку зімкнуту дощову. Тва-тва-нав-тва-нав, вівчарі женуть отару овець д’стаї, квапно підганяють, бирь, бирь, прискорюючи на дойку вечірню з далеких імлистих пасовищ.
Ватаг давав вдолину знати, щоби ґазди йшли по бринзу на полонину. Виходили на стаю, хто на Йвана, хто на Пéтра, на Іллі, по два рази ішли в полонину по бринзу до кінця літування, отримували добрий дат за дійні корови і вівці: післядь Пéтра маржина дає менше молока, умалює в молоці, бо вже инакшя паша, не така ситна й доридна, як напочатку.
Везли тхакі бринзу, набиту в бербениці, будзи сиру буженого в бесагах на тарниці, вурду солодку в ракві округлій. Кінь осідланий спускався поволеньки згори з повними теркілами, звозив тяжкі терхи вниз крутими вертопами, пахнув собою й сирами буженими полонинськими, пекучо і остро.
Сиділа на Лиськови, попустивши ліци, кінь ішов гірськими кряжами й ґрунями, призупиняючись коло закладених воріт. Тато надходив, наздоганяючи нас, розкладав ворота, відсовуючи заворитниці вбік одна за одною, й ми з Лиськом посувалися далі з повними туртулубами полонинських дарів у пасмистих бесагах, перекинутих через сіделко. Перегукувався з кіньми, що паслися полонинами, іржав, ігікав лунко і грімко, що скоро повернеться на пасовище, лиш довезе тхакі шісливо полонинський дат і знов пригалопує до бравих й завзятих скакунів на полонинку.
Спускалися вниз ґлемеями, стрімкими стримтурами крутими, туго затягнуті попруги на коні попускалися, міцно закріплене дерев’яне сідло послабилося, хлєпало, підсовуючись до переду, пасмисті бесаги зсувалися на один бік вмах. Улягала на сідло усим тілом, хилилася. Відпустила ліци, трималася за гриву Лиська кріпко, колінами притискаючи бесаги щосили, що зісковзували, футко втікали з сіделка вспид з усім добром полонинським.
Показалися з-за Кичірки, як вже стемніло, Лисько фиркав у потемках млистих, ирзав радо й тремко, що вже дома, мирно добулиси тхакі з далеких полонин правічних фист трудні і щасливі.
17.07.2026