Хоча Колодзінський цілковито не зауважував Китаю, постійно говорячи про японську експансію до Сибіру, то не велика помилка. Такий був час. Тридцяті роки двадцятого століття. Так часто буває, що у певний момент акцент переноситься на того, хто є у цей час показним. Тоді показною була Японія. Вона вже була союзником Німеччини й Італії, вона окупувала або була готова окупувати ще більше у Східній Азії. Вона врешті гнітила Китай, який нічого, окрім тисячолітньої ідеї очікування, у тридцятих ще не мав. Тож Колодзінський помилився щодо тих двох сил. Міркуючи про майбутній розбір Росії, він казав про нашу вигоду від того, що Японія забере якнайбільше сибірських теренів.
Я часто думаю про особисту трагедію Михайла Колодзінського. Іноді на рівні снів. Зрештою, його Воєнна Доктрина доволі сомнабулічна у найвищому сенсі. Як сон, який повторюється, у який заходиш через ніч, який лишається у пам'яті як уможливлена реальність, підсилена міфічною ідеєю.
А його особиста трагедія у тому, що намріявши так багато логічних ходів наперед, він опинився у страшній реальності дійсного стану українського повстання у Карпатській Україні. Геополітика і стратегія, які були сформульовані ним, мов брильянт, зашпорталися об таймінг. Тому ще ніхто не міг збагнути, про що Гузар каже. Надто пізно усі карпатські політики – і місцеві, й емігрантські, що зібралися на тому ландшафті, звернулися до мислителів-практиків.
Колодзінський потрапив у подвійну пастку. Його доктрина чітко прописувала автентичний український вектор. На Схід, у степ, до моря, далі, через Азов і Каспій. Українці мусять мати первень домінанти довкола Чорного моря і зустрітися із британськими союзниками біля Персії. Казахстан і Середня Азія – пляма нашого впливу. Зробити те, що не доробили з Києва тисячу років тому.
Натомість він опинився у середовищі, де всі чекали на німецький протекторат. Він казав – ні. Німці виразно кажуть про дранг нах остен. А остен – це передовсім ми. Бо Східна Європа – це ми. І ми не маємо нікого пустити ні до нас, ні на шлях, який природно заповіджений тільки нам.
Колодзінський, великий спеціаліст із партизанської війни, сподівався, що автономна Карпатія зможе зробити дві речі. По-перше, виховати за кілька місяців козацтво з геополітичним баченням на тисячі кілометрів наперед, а не тільки стерегти свого порога. По-друге, він уявляв собі такий феєрверк, що повстання у однім куснику України має запустити ідеалістичну масакру і у ЗУЗ, і у СУЗ.
Сталін казав тоді – ніби муха хотіла приєднати слона.
Колодзінський взявся тренувати січовиків, думаючи, що галицькі перебіжчики не тільки втримають настрій, але й згодом розпочнуть заваруху на підпольських землях. Одної ночі чеські підрозділи моцно побили січовиків. Вони теж не думали, що чинять. Німці відмовилися від опікунства, віддавши чин диким мадярам.
Мені здається, що наступні кроки Колодзінського були мальовничим самогубством. Він не пішов туди, де можна було розпочати партизанку і повстанський рух, в якому він був спеціалістом неостаннім. Розпука від того, що є тепер насправді, дозволяє вільно вмерти заради того, щоби залишився текст. Лишилися здогади про міф, який каже про майбутнє. Каже про якусь велич і про те, що треба іти далі, залишаючи себе на так-сяк призначеному розкішному місці.
Але що заперечити. Його сни притягуються до нових часів. Держава є. Нація формується. Місце у світі утверджується. Страшенно багато як для ідеалізму майже сторічної давнини.
16.07.2026