Вона мінлива та загадкова. Тиха та штормова. Непередбачувана, як лиманські вітри та течії. Пташино-заповідна. Одвічно магнетична: до неї причалювали мореплавці протягом тисячоліть ─ оминути її було неможливо. Місце це стратегічне: звідси видно все, що рухається, і ліворуч, з боку Дніпра, і праворуч, з боку Південного Бугу. Тут відкриваються дивовижні картини світанків та заграв.
"Марсіанський" світанок на Станіславській косі. 2010-і рр. Фото: О. Голобородько.
У мої шкільні роки ця довга, красива піщана доріжка була невіддільним атрибутом Станіславського мису (за Геродотом — мису Гіпполая). У ті часи мені здавалось, що коса, мовби, пропонувала йти і далі, в Лиман, заглиблюватися в таїни його простору. З цієї піщаної смужки починається уявна, динамічно-пунктирна лінія єднання й водночас протиборства двох лиманів — Дніпровського та Бузького.
Минав час, змінився гідрологічний режим Дніпра (дніпровський стік в останні десятиліття різко скоротився), тож нині від коси залишився коротенький півострівок, що під впливом вітрів та хвиль утворює різноманітні піщано-ракушнякові конфігурації, постійно змінює свої «вектори»: то видовжиться у бік Олександрівки, то подасться у напрямі Широкої Балки... Якось, замість коси, утворився навіть невеличкий острівець, на якому ми з онуками грали у футбол.
За вервечкою дубівок — Станіславська коса. Це її "класична" форма. 1960-ті роки. Фото: О. Голобородько.
Дослідження фахівців, зокрема, палеографів, дозволяють пофантазувати, зазирнути у сиву давнину лиманського простору. Є припущення, що нинішній Дніпровський лиман — це, фактично, затоплена морем колишня дельта Дніпра. Сама ж дельта, у більш ранні геологічні періоди, мала зовсім іншу конфігурацію. Вона розпочиналась у районі села Стара Збур'ївка, де розділялась на кілька рукавів, що линули до району сучасної Тендрівської коси. З часом дельта перемістилась у широтному напрямку й поступово набула орієнтування, нині повторюване Дніпровським лиманом (М. В. Агбунов, «Загадки Понту Евксинського»).
Є свідчення мореплавців , що у давні часи на Станіславській косі стояло кілька вітряків. Старожили переповідали спогади ще більш старших людей, що у давні часи коса була довжелезною, могла доходити до самого «ходу» (канал, яким курсували судна). По ній мешканці Станіслава переганяли на протилежний берег Лиману худобу на випас (якимось чином переправлялися через «хід»), залишали її там на певний час, а потім знову повертали на рідний берег. Нині ці факти здаються фантастичними, схожими на легенду.
Розмова з пеліканом. 2019 р. Фото: О. Голобородько.
Мама розповідала, що у давні часи десь на косі розміщувалися споруди, в яких солилась риба, зберігався рибальський реманент. Містилося навіть щось типу рибальської «таверни», в якій звучала музика та влаштовувались танці.
Начебто, й не дуже реально, що рибальський «ресторан» та інші споруди розміщувались на піщаній косі. Напевно, містились вони на колись видовженому в Лиман березі (уявно в районі колишньої коси). Це цілком відповідає розповідям мами, що паралельно нашому «Мілкому» берегові йшло кілька рядів вулиць, які з часом, зникли під водою.
Брат Юрій, невістка Євдокія Петрівна, племінник Ярослав на Станіславській косі. 1960-ті роки. Фото:О. Голобородько.
Безсумнівно, що наш станіславський «низ» та й інші прибережні території Прилимання мали значно більші обшири, ніж нині. Адже відомо, що в античні часи рівень Чорного моря був нижчим сучасного рівня мінімум на 4-5 метрів, чим і пояснюється наявність значних прибереж. В останні ж 2,5 тис. років, внаслідок трансгресії (підвищення рівня моря стосовно суші) та інтенсивної абразії (процес руйнування хвилями та прибоєм берегів водойм), берегова лінія у Причорномор'ї майже повсюди відступила, в деяких місцях до кілометра й більше (М. В. Агбунов).
Руками станіславських рибалок та мешканців прибережних вулиць у 1950-60-х роках у районі коси було створено затишний вербовий гайок і встановлено символічний пам'ятник рибалці. А уздовж «Глибокого» берега висадили смуги дерев. З часом водна стихія зруйнувала цей оазис, скоротила косу і почала потужний наступ на «Мілкий» берег. Нині цю берегову смугу захищає камінний насип.
Пам'ятник рибалці у сквері поблизу коси. 1960-ті роки. Фото: О. Голобородько.
Свого часу уявляв, що на нашому мисі мав би стояти якийсь символічний архітектурний об'єкт, що позначав би місце зустрічі двох великих лиманів — Дніпровського та Бузького. Чом би не пам'ятник непереможному укpaїнcькому пoлкoвoдцеві Пeтpoві Конашевичу-Сагайдачному? Бiльшicть йoгo пoxoдiв пoчинaлиcь нa Днiпpi тa Днiпpoвcькo-Бузькoму лимaнi (нa Bapну, Cинoп, Oчaкiв, Kiлiю, Бiлгopoд, Iзмaїл, Kaфу, Tpaпeзунд, Cтaмбул...). Вирушаючи зі своїми побратимами у походи на Чорне море та повертаючись у зворотньому напрямку, козацьке військо Сагайдачного не могло оминути Станіслав і, безперечно, зупинялось тут.
Коса. Плин часу. 2010-ті рр. Фото: О. Голобородько.
...Є щось одвічно-мореплавське в перетині наших берегів — «Глибокого», дніпровського, та «Мілкого», бузького: мис, на якому знаходиться Станіслав, з висоти нагадує корабельний ніс. Штурвал нашого «двопалубного» села (окрім «низу» є ще й «гора» ─ верхня частина села) безупину крутять невтомні лиманські «капітани»: горішняки та низовки, леванти та трамонтани, шторми та течії. Ніколи не полишає відчуття, що корабель цей нестримно кудись пливе, долаючи вітри, хвилі і віки.
«Екіпаж» нашого корабля розрісся неосяжно. Це усі, хто у різні часи ступали на станіславські береги. І ще багато літ ступатимуть. На цих берегах починались і завершувались долі. Народжувались родини. Сюди повертались і повертатимуться з різних широт станіславці, щоб ковтнути рідного, цілющого, «червонотільцевого» лиманського озону. Такого немає ніде.
P.S.
Фотографую зі шкільних років, а це вже понад шість десятиліть. Наше село Станіслав, одне з найкрасивіших та найбільших на Херсонщині, тепер напівзруйноване, майже знелюднене, без води та продутів харчування, перебуває під постійними дронними атаками окупантів з Лівобережжя, палає від снарядів та сухостою, перетворюється ворогами в "червону зону", відрізане від Херсона та Миколаєва. Подібна доля в сусідніх сіл -- Широкої Балки, Софіївки, Олександрівки та ін.
Береги мого дитинства та мрій, глиняні Станіславські скелі замінували забіглі на Лівобережжя Дніпровсько-Бузького лиману в листопаді 2022 року рашисти. Доступу до цих місць не буде, мабуть, з десятиліття, поки все це не розмінують сапери, а вони нині на фронті.
За два роки перебування в Польщі та два -- в Німеччині (втекли з дружиною з окупованого Херсона 07.04.2022), сформував кілька тематичних фотоальбомів: "Станіслав, Глибокий берег. Замінована краса", "Станіслав, Мілкий берег. Замінована краса", "Станіславські скелі. Замінована краса" та ін., мрію, аби один чи кілька з них побачили світ. Маю пропозицію від української спільноти в Мюнхені підготувати фотовиставку, мрію її здійснити.
Олександр Голобородько, член НСЖУ, фотохудожник.
05.07.2026