Поезію Світлани Короненко Володимир Базилевський акцептував як рівний тон із потужним внутрішнім рухом, а Михайло Слабошпицький означував як склубоченість дихання. Такі образні окреслення, попри позірну взаємовиключність, доповнюють одне одного. Чи не найточніше вказує на це назва нової поетичної збірки Світлани Короненко — “Мій мармуровий муар”.
Мармур — це про сталість і міцність, але не про застиглість. Адже палітра каменю є багатогранною, характерні прожилки нагадують прожилки листя чи скидаються на кровоносну систему людини. Ще більше посилює це враження відсилка до муару — цупкої шовкової тканини з хвилястим візерунком, що переливається.
Зазначені переливи в однойменному вірші утворюються за рахунок подвійних рим: наприкінці перших піввіршів у суміжних рядках (окситонні / чоловічі, з наголосом на останньому складі) і наприкінці рядків (парокситонні / жіночі, з наголосом на передостанньому складі). Поезію “Мій мармуровий муар” базовано на подвійних вертикальних (іншими словами, міжрядкових) римах.
У символічний спосіб така віршова організація проєктується на постаті ліричних персонажів — чоловіка (перші піввірші) і жінку (другі піввірші), що доповнюють одне одного. В цій парі чоловіку відповідають характеристики мармуру, а жінці — муару:
Мій мармуровий муар – темний летючий батик –
Візьмеш, як теплий дар, біля метро «Хрещатик».
Будеш шептати мені дивні слова на бульварі,
Сонячний дощ продзвенить від «Арсеналу» до Лаври.
Метафора, винесена в назву збірки і вірша, базована на анаграмі “арму– муар” (мармуровий муар). Поєднання стабільності і рухливості в межах рядка формують комплементарність, а в процесі читання з рядка до рядка йдеться вже про взаємне перетікання: чоловіче-жіноче-чоловіче-жіноче і т.д. Слова, що знаходяться в позиції рими, відкривають додаткові нюанси поетичного смислу: “муар–дар” (жінка у вірші С. Короненко — дарунок для чоловіка); “батик–Хрещатик” (акцент на барву в межах контуру, коли географічна прив’язка важить менше, ніж настрій із нею сполучений). У такий спосіб читач усвідомлює: поезія є символічною замальовкою, орієнтованою на відчуття. Розподіл епітетів між піввіршами також підказує, що темний силует зіставний поетесою з постаттю загадкової жінки, а теплий і сонячний — із постаттю чоловіка. Переливи барви сполучено з переходами звукової тональності (шептати, продзвенить) так, що дзвінкому звучанню відповідає точна рима, у цій поезії домінуюча, а шепоту – приблизна чи неточна: мені–продзвенить; бульварі–Лаври.
У наступній строфі С. Короненко послуговується римою поглинального типу (“рай-край”) і римою, що імітує протяжний звук (о-о-о-о: “вогонь-долонь”) у протилежність до коротких риків. Символічно жінку Світланою Короненко співвіднесено з коротким імпульсом (рики, позирк), а чоловіка з протяжністю, триванням (мармур). В цій строфі наявні не тільки вертикальні римові поєднання, а й горизонтальний анафористичний повтор (“Мармур, морозиво, рай — Мармур твоїх долонь”):
Мармур, морозиво, рай, рики автобусів-ретро…
Серце моє не край! Слухай, метрó це чи мéтро?
Мармур твоїх долонь, позирк юного мавра…
Темних очей вогонь і в піднебессі – Лавра.
Тут поетеса фіксує різноспрямовані рухи: горизонтальний, що зіставний із поглядом юного ревнивого чоловіка (“темних очей вогонь”) і вертикальний, що символізує жінку як храм у високості (“і в піднебессі – Лавра”). Можемо зауважити рух барв і їх перетікання у строфах: у першій — темній барві відповідав жіночий шалик (“темний батик”), у другій — чоловічий погляд; у першій із світлою барвою зіставний чоловік (через символ сонячного дощу), у другій — жінка (через ототожнення з піднебесним сакральним простором).
У третій строфі єдність ліричних персонажів уривається раптовою розлукою. На розлуку вказує дощ, що віддаляється “краплями по тротуару”. З нею сполучається і емоційний стан терпкості, гіркоти і емоційного дна, що є ніби дзеркалом чи антиподом сакралізованого піднебесся з фіналу попередньої строфи (“і в піднебессі – Лавра / Вирва освітлених площ”):
Шлейф ароматів терпких, чорні ошатні ряси,
Відблиск гіркої ріки, погляд чудний, прикраси.
Вирва освітлених площ. Падає плащ з муару.
Вже віддаляється дощ краплями по тротуару.
Химерний погляд жінки опиняється між цілковитою стриманістю і закритістю (“чорні ошатні ряси”) та абсолютною відкритістю і пристрастю (“падає плащ з муару”), залишаючи чоловікові “шлейф ароматів терпких”,. Сама жінка зостається з відчуттям емоційної і фізичної дистанції від коханого, коли рясний золотий дощ обертається поодинокими золотими краплями. Так закінчується осінній роман, який лірична героїня згадуватиме взимку:
Трепетний ніжний жест… Темні довкола маври.
Як мерехтливий хрест, в небі зимовий жайвір
Плаче про квіти й любов, як про омегу і альфу,
Наче в небесний альков вкинули навхрест шáрфи.
Тут уже фігурує не тільки темний жіночий шалик, але і чоловічий, який укинуто навхрест. Із цього бачимо: те, що починалося як любов і кохання в небесному алькові, перетворилося на битву. Вагота жалю за трепетним і ніжним жестом стає не тільки випробуванням-хрестом, а й піснею зимового жайвора, що уособлює ліричну героїню-поетесу та її вірш. У житті ліричної героїні присутні ревниві чоловіки (“темні довкола маври”), проте жоден із них не є її коханим. Історія кохання даленіє і згадується як завершена (“там, де квітує мак”), а жінка перетворюється на мармурову статую зі світлим сніговим шарфом:
Там, де квітує мак, де розкошують коханці,
Все вже давно не так і простуджені пальці.
Ой, не питай про сніг, шарф мармуровий не гріє,
Наче сумний оберіг мармуровіє.
Білий шалик є оберегом від пристрасті й утворює в поетичній цілості вірша відповідника до темного шалика з початкової строфи. Експліцитно ці жіночі шарфи маркують антонімічні емоційні стани: живий і пристрасний (мармурова статуя обертається під дією кохання на жінку з плоті і крові) та закам’янілий (коли жінка “мармуровіє” в самотині і смутку).
Подібно у третьому і шостому катренах означено механізм пам’яті через невловимі аромати (“шлейф ароматів терпких” і “темний хрещатицький шлейф”). Але епітет “хрещатицький” відкликається і до перехрестя як вибору – бути разом чи розлучитися – і до випробування почуттів отим вибором (“мерехтливого хреста”), і до любовної історії, що починалася біля метро “Хрещатик”:
Темний хрещатицький шлейф білих авто туземних
Поміж зимових алей стежить за нами недремно.
Десь мармеладний джем, десь шоколад гіркавий,
Десь мій осінній щем буде тобі до кави.
Терпкий шлейф із третього катрена стає темним шлейфом із шостого. Темрява оця проте не про пристрасть, а про втрату (тому це вже навіть не освітлена вирва із того-таки третього катрена). Світло почуттів повністю згасає і відтінюється тільки зовнішньою білизнόю зимових алей і білих авто. Авто — антипод автобусів із другого катрена: автобуси далекі від буденності, вони позначають інший час (ретро) і простір (очевидно, не туземні, екзотичні). Крім того, на рівні лексеми “авто” є частиною слова “автобус”, і, мабуть, у тому не буде помилки, щоб щоденну дійсність трактувати як меншу / вужчу, аніж екзотичну, казкову чи поетичну дійсність кохання, в якій залишилися всі смаки — і солодкий, мармеладний, і гіркавий. Оте “десь” — це і про спектр солодко-гіркого любовного почуття, і про час, у якому те почуття завершилося (осінь), і про настрій, який залишило (“осінній щем”).
Фінальний двовірш авторка подає відсторонено, ніби фіксуючи на аркуші любовну історію як мерехтіття-маєво і примху богів. Оту примху, що здатна оживити мармур:
Майво любовних слів, майво любовних літер,
Ніби примха богів, ніби муаровий вітер…
Читаючи нову збірку поезій Світлани Короненко (“Мій мармуровий муар”. Київ: Ярославів Вал, 2026), спіймала себе на тому, що в моїй уяві постать ліричної героїні багатьох її творів асоціюю зі скульптурою Чонсі Бредлі Айвза (1810—1894) “Ундина піднімається з вод”. Поетичний стиль Світлани Короненко витончений, мов різьба американського скульптора, а її персонажі-жінки часто наділені силою піднятися після втрати і прагнути небесного і високого як утілення і запоруки творчого безсмерття.
16.07.2026