Римляни були людьми рішучими й розсудливими. Знищивши Карфаген, повелителі середземноморського світу завели свої порядки не тільки в метрополії, але й у тих краях, де вони, завоювавши їх, оселялись, маючи на меті залишитися там назавжди (й вони досі там є, адже в певному сенсі багато з нас, європейців, понині залишаються римлянами). Свою мову, латину, вони записували абеткою, в якій попервах була лише двадцять одна літера. Поки вони чубилися з ворогами й сусідами, книжки їм були непотрібні, бо жодна риторика не могла перевершити добрячу різанину; та потроху відходячи від примітивного суспільства і перетворюючись на інше, складніше, вони почали з права, а потім перейшли до літератури та історії. Значення, якого, починаючи з першого сторіччя до Різдва Христового, набула книжка – в усіх її тогочасних формах, – було величезним, і з того моменту латинська література почала перетворюватися на той великий і важливий набуток, який ми нині пам’ятаємо і яким насолоджуємося: Теренцій і Плавт у театрі, Ціцерон у філософський прозі, Цезар, Саллюстій, Тіт Лівій і Тацит в історії, Катулл, Вергілій, Горацій та Овідій у поезії, Вітрувій в архітектурі, Катон, Сенека, Лукан, Петроній, Апулей та всі інші – поіменний список вражаючих талантів, що зародилися під впливом грецької культури і врешті стали культурою римською. Бо якщо рафінована Греція (куди сноби відправляли вчитися своїх дітей) була орієнтиром завдяки її славному минулому, то копія в нових чемпіонів світу вийшла ще кращою. Вони були практичними, тож побудували широку мережу римських брукованих доріг, артерій для торгівлі та війни (через дві тисячі років вони все ще існують, і численні сучасні шосе повторюють їхнє оригінальне пролягання) і серед іншого приклали свій талант ще й до створення двох міських нововведень: акведуків, які підводили свіжу воду (гляньте на акведук в Сеговії, від якого запирає дух), і підземних клоак, тобто каналізації, щоб відводити нечистоти туди, де вони не завдаватимуть шкоди і не спричинятимуть хвороб. І якщо ми вже заговорили про архітектуру, то римляни направду прикрасили не лише міста Італійського півострова, але й провінції та краї, де оселялись. Завдяки цьому в найнесподіваніших місцях Європи, Близького Сходу та Північної Африки можна побачити римські руїни і навіть споруди, яких майже не торкнувся час. Отож республіка розрослася і стала такою могутньою, що здирала податки з усіх і кожного. Її кораблі борознили Середземне море, перевозячи олію, вино, солонину та пшеницю (а також знаменитих танцівниць із Гадеса – привабливих дівочок, які у ті часи разили наповал), раби були товаром і робочою силою, і все це перетворило Рим-столицю на найбагатше і найдрайвовіше місто на світі. Сенатори та товстосуми мали свою клієнтелу – підлабузників-прилипайл, які щоранку приходили в їхній дім, щоб привітати своїх патронів, йшли з ними на форум і голосували так, як ті їм веліли. Грошей в багачів кури не клювали, і їх вкладали в громадські споруди, храми, терми, цирки й амфітеатри (архітектура була ультрасучасною та революційною). Цирки й амфітеатри – це вам не абищо, позаяк вони служили для вдоволення народу. Коли виникала соціальна напруга, влаштовували видовисько з хижими звірами, які пожирали приречених на смерть, з розпинаннями на хресті (публіка це страшно любила), перегонами колісниць чи боями гладіаторів – і всі були раді-радісінькі. І спокійненько йшли спати. Так само як ми сьогодні вболіваємо за футбольні команди, римляни вболівали за знаменитих візників і гладіаторів: чоловіки їх обожнювали, а панí не могли їх поділити між собою. Це називалося «хліб і видовища»; і що менше було хліба, то більше видовищ (можливо, цей концепт вам щось нагадує). Проблема полягала в тому, що колись зразкова римська республіка поплатилася через зростаючу соціальну нерівність, щораз більшу вагу військових у суспільному житті та занепад суворих основоположних чеснот. І саме тут проявилися амбіції: кожен почав вбачати в армії (легіони були найпрофесійнішою та найефективнішою військовою машиною того часу) захисника своїх інтересів. Можновладці улещували генералів; а для солдатів більша влада в їхніх командирів означала більшу воєнну здобич і добрі земельні наділи після виходу у відставку. Тож військові стали цікавитися, а що перепаде їм. Почала небезпечно усталюватись ідея, що авторитет посланої провидінням людини є дієвішим, аніж політичні інтриги громадян. І коли у 88 році до Різдва Христового генерал Сулла рушив на Рим зі своїми легіонами, республіці було завдано смертельної рани, а вираз bellum civile (громадянська війна) назавжди увійшов до словників.
(Далі буде)
Arturo Pérez-Reverte
Переклала Галина Грабовська
14.07.2026