Літо

Липень... Липа, золотом облита... Літа́ – від-літа-тають... «Минають дні, минає літо...» Літо – воно, бо те́пло, тепло́, лі́тепло, ледь тепло, поліття... А що може бути милішим для людини, аніж тепло́ – фізичне й душевне?.. Завдяки ж йому, тій середині, що між пекучою спекою і таким же, що обпікає, морозом, і є, хтозна чи не єдина в безкраях, придатна для життя на ній – наша Земля...

Скривджена – не те що інші пори року – обійдена словом, піснею літня пора. Один тільки жаль, що «пройде любе літечко...» У ньому, в тім жалю чи журбі, – й похилі три верби́: мов до сну заколисують своє листячко, яке скоро понесе вода... Ні́коли його, те літечко, оспівувати, хіба що, як ті верби, – журитися, що так скоро воно минає, проминає, відлітає, що йому на зміну – повіють холода...

Ні́коли, бо літо (звісно ж, не для міста) – то страда: липень, в народі, – страдник. А страда, латиною, – labor. Много важить те слово. Й не лише для того, хто зважує його на слух, а й для тих, у Римі, хто щоденно, щогодинно, всім тілом відчував його вагу. Labor, на відміну від розумових занять, дарма що й вони нелегкі, – це важка, як той плуг, фізична праця. Laborare – не лише працювати, важко працювати, а й страда-ти якоюсь недугою; для праці ж на ниві – дужим треба бути. Інша річ – нива письменства, студії...

Хто б хотів, згадаймо вкотре, відчути, що́ для античних, і не лише для них, ті студії (studia), і то не в кімнаті чи в бібліотеці, а просто неба, – достатньо прочитати гідну найбільшого подиву поезію Миколи Зерова «Возовиця» (пора вивезення снопів з поля): «Спочинку кращого немає та й не треба...»: книжка, папір, який жовкне – від сонця жовтого на довгому столі...

У тому літньому спочинку («Високий літній день піднявся в ясне небо», – веде далі поет), у тому ще високому ясному дневі, як не дивно, – праця. Праця інтенсивна, напружена, але радісна – праця зі словом, над словом. А що радісна, то вона і є, та праця, найкращим спочинком – за довгим столом (бо заставлений книжками, паперами). Праця на тлі, й таки в обіймах, півсонного села (всі ж на полі). Села, яке дає поетові той високий, бо від землі, – дух, воз-дух, по-дих, а від неба, що над головою, – на-дх-нення.

В ньому, в тому диха́нні, що від землі, варто лише прислу́хатися, – мірні й милі для слуху ритми, звуки; від ледь чутного «літнього шемрання з високих верховин, зелених груш і лип» – і до раптового forte цієї ж возовиці: «І враз вривається ритмічний рівний скрип, / Немов розгойданий волячими рогами, / Іде загатами, левадами, садами / І золотим дощем прим’ятого стебла / Б’є по сухих тинах півсонного села».

Отож праця за довгим столом – і на довгій ниві... Ця, що на ниві, якщо точніше, – то труд, цей же labor… Праця важка, але, хоч на чорній ріллі, – не чорна, а найблагородніша, як це ще античні стверджували. Бо то – плуг, символ праці взагалі, праці в якій теж – радість, коли на своїй, батьківській, ниві. Бо то рілля, зерно, що проростає з неї, зерно життя, «правди вічно молодої». Зерно, так тісно зв’язане зі словом, яке теж, після довгих трудів над ним, – і проростає, й дає своє добре жниво... Бо ж – не хлібом єдиним...

Аж диво бере, як то наш неокласик, з тонким гумором (що вже казати про витончене письмо?) зараховуючи себе до «тугих бібліофагів», книгоїдів, як він – лиш кількома штрихами – зумів передати відчуття чи передчуття того, що́ ми втрачаємо з відходом села: величний, що надихає і збагачує душу, – космос живого навколишнього світу...

Тож «тугі бібліофаги» в Зерова – з іронічною усмішкою. Бо ж ні він, ні інші неокласики, й загалом усі, хто з розумінням сприйняв еллінську мудрість, – не з тих, хто сушить собі голову «думами тру́дними». Вони, бібліофаги, з тих, для кого ті студії, якщо словами Демокріта, – найвища радість життя, життя повнокровного і (хай в убогості чи нещасті) – щасливого; життя, яким жив наш мандрівний філософ чи згодом – наш Кобзар, який, ще хлоп’ям, «списував» у свою книжечку рядки із «Саду божественних пісень».

Та коли ми вже торкнулися латини, а з нею – тепла, праці, жнив, то ще раз, бодай кількома словами вступімося за неї, скривджену таким важким, чорним епітетом – «мертва». Була ж вона часткою живої, творчої душі Зерова (та чи тільки його – була і є?..), писав же нею, черпав з неї великий оспівувач духовного, душевного життя щойно згаданий наш філософ (і знову ж: чи тільки він?..), із неї – французька «Плеяда» й чи тільки вона?..

Одним життям з латиною живе й наше тепле літечко: tepére – бути теплим, літнім, га́ряче («по-літньому») любити. І хоча зв’язок латинського «laetus» з нашим «літо» – «мало обґрунтований» (найпевніший він – з лит. letas, лагідний), а все ж зважмо на те, що цей прикметник означає не лише «веселий», але й багатий, врожайний; а ще – лат. прикметник «lenis», лагідний, ніжний (в лит. lenas)... І всюди – те м’яке, мовби колискове «L» (ель): любе літечко...

Оспівували античні не тільки саме літо (пекучі дні й благодатну тінь), а й працю – на нивах, городах. А ще – розкоші на «любовній ниві». Як це у знаменитих «Любощах» Овідія, особливо – в п’ятій елегії першої книги («Спека була...»): найпекучіша, пополуднева година, hora sexta (ісп. siesta)... крізь щілинки віконниці – напівтінь, що «соромливим на руку»... поетова «пасія» – Корінна, що постає перед ним в усій своїй, мов у мармурі різьбленій, ідеальній красі... Як про це, з такою ж безпосередньою природністю, – в давньогрецькому, не менше знаменитому романі Лонга «Дафніс і Хлоя»...

Та що говорити про липу, липень, про гарячий подих полів і польові, що під косу йдуть, квіти, що́ про все це – в місті, серед каменю й запруджених автомобілями гулких магістралей?.. Та якось, зійшовши з трамваю, дивлюсь, аж на клаптику землі... зацвів і в місті петрів батіг (і зразу подумалося) – ногам ходити щоб поміг... Згадав, що ми – на порозі Пе́тра і Па́вла... Та вже й він, такий теплий, не тільки сонцем, а й тими іменами зігрітий літній день, уже й він – позаду...

Отож, липень... «Середульший син богині Літа. Він у народі і страдник, і косень...» (Валерій Войтович)... Липа, золотом облита... Золоті, повільно текучі, важкі й пахучі – меди... Відспівав свої пісні соловей... Відцвітають, гаснуть, осипають свої барви квіти городні, польові ж – ідуть під косу... Вже убуває дня... Та ще він високий, ясночолий... Ще ваблять у тій ясності, темними відбитками густих верхів’їв на траві, гостинні тіні дерев...

Я захисни́ця од палких промінь,

Я лише тінь – шумлива охолода.

Спічни, мандрівцю, озирни далінь:

Усе, наокруги, усе – природа.

До неї ти сопілкою озвись –

Щодня, було, я чула її співи!..

Але то казка, то було колись –

Несопілкові нині дні наспіли...

У прихист мій однако завітай,

Хай з непісенного ти покоління,

Поки й мене ще не діткнула сталь,

Поки ще я шумка, ще не осіння.