Паралельні України

Якщо дивитися в далину, то обидва узбіччя однієї дороги сходяться врешті десь в одну точку. В тому місці візуально і сприймається кінець. Кінець дороги. Далі вже не видно. Але це лишень, коли дорога йде прямою стрічкою аж до горизонту. Як це, наприклад, є в Арізоні. Їдучи автівкою з Невади, бачиш, як гайвей візуально закінчується в межигірְ’ї найближчого або найдальшого гірського хребта. Але здебільшого дороги мають свої повороти: частіше круті, подекуди плавні. Тоді очі сприймають закінчення дороги раніше, вже на першому ж згині, – однак наш мозок зі своїм знанням геометрії і просторознавства знає, що це не так. Дорога тут не закінчується, а дві паралелі узбіччя завжди мусять йти паралельно. І, враховуючи розширення Всесвіту, – безконечно.

Дехто вважає, що існують паралельні світи, у яких...

Та де там. Немає ніяких паралельних світів! Немає ніяких додаткових dimensions, де могли б існувати втрачені нами події чи люди. Немає їх. А усі розмови про них – це порожні балачки для самозаспокоєння. Як і майже всі квантові теорії, теорії змови і історії Світу – повна вигадка. Вони притаманні хіба що деменції.

А що ж тоді є? Тут мусили ми би опуститися на Землю. Зосередитися на собі. Дослухатися до середини. Для цього треба небагато. Для прикладу, вистачить просто вийти в сад або парк чи піти до лісу. Там ймовірніше з’явиться можливість прислухатися до своїх почуттів. І спробувати, принаймні, їх порозділяти і поназивати, кожне окремо. І спробувати якщо не побачити, то принаймні відчути, які цікаві паралелі співіснують часто у наших серцях, жилах і уявах.

ОДИН РОЗКАЗУЄ. Ми виїхали в іншу країну і почали наше паралельне життя випадково, якщо можна так сказати. Якогось чіткого плану і попередніх досліджень ми не робили. Цього всього не було. Як і не було знайомих чи близьких, з ким би можна було принаймні поговорити, порадитися на місці. Були, звісно ж, невипадковості, які нас підштовхнули. Мене – неможливість знайти відповідну роботу в Україні, її – моя неможливість знайти відповідну роботу і наше спільне бажання бути разом. Це нас головно рятує і досі від усіляких поворотів і нерівностей дороги. Разом з нами виїхали наші речі, певні книжки, горщик з молодим авокадо і частина України – усе, що вмістилося в невеличку автівку, яка ще зо два тижні стояла не розпакована на одній з вулиць одного з міст однієї із західноєвропейських країн, аж поки ми не знайшли наше перше помешкання. До нього ми почали поступово заселятися і знаходити місця для всього того. Речі позапихали до шафи, книжки пішли на полиці, авокадо – на підвіконня, а частина України… куди ж її поставити? Де і як її прилаштувати? Знайшли спершу трохи місця в серці і вирішили, поки остаточно не вирішимо з місцем, залишити її там.

СЕРЦЕ. «Моє серце, моє – велике як гори(е)». Поняття про серце як про орган, що помпує кров і забезпечує киснем усе, від п’яток на ногах до думок у мозку, є дещо неповним описом цієї частини нас. Саме тому є оця незбіжність між болями у серці душевного походження і на перший погляд простою функцією помпування. Серце, як його бачив вперше Пако (Prof. Torrent-Guasp), який спрепарував тисячі органів, є подвійною безперервною спіраллю міокардіальних стрічок, що подібно до годинникової спіралі скручується і розкручується, переганяючи кров і тримаючи її живою. Серце – це як дві паралельні спіралі, подібно до ДНК: волокна однієї йдуть за годинниковою стрілкою, а іншої – проти неї. Волокна однієї спіралі закручують час вперед, а іншої – намагаються його повернути назад. Так воно і живе, і ми разом з ним.

ФОРМУЛА. То не я винайшов ту формулу. Вона належить Андрію з Франківська, точніше тепер з Дрездена. Коли я поскаржився йому на збільшення відстаней між паралелями людей і втрату зв’язку з окремими людьми, то він одразу ж поділився своїм спостереженням. Ось вона, його Формула:

«ми думаємо, що ми їм більше не потрібні» + «вони думають, що вони нам більше не потрібні» = «втрата зв’язку»

Обов’язковою умовою Формули є те, що ці два схожі доданки мають існувати паралельно. У Паралеллі, так би мовити. Тоді втрата зв’язку відбувається поступово, майже непомітно і безболісно. Нічого не рветься раптово. А Паралелля, подібно до Задзеркалля, поступово випадає з поля зору і стає непомітним.

ДРУЗІ. Життя на паралелях змінює поняття дружби, приязні і любові. Коли, болісно спостерігаючи, як той чи інша з категорії друзів переходять у групу приятелів, раптом помічаєш, що для когось ти сам давно скотився у категорію знайомих, чи ба більше – тих, з ким колись були знайомі. Можна, однак, жити по-різному. Для прикладу, як одна знайома з Канади, що емігрувавши навідується часто до дому і пильнує свої минулі зв’язки, утримуючи їх у теперішньому. Вона читає зранку в першу чергу українські новини, відписує своїм друзям в Україні, котрі вже пообідали, дивиться акаунти з фронту і займається культурним волонтерством. Аж тоді починає свій робочий канадійський день. Або як інший знайомий, проживши кілька років в Європі, повернувся до України і вже й забув тих, з ким кілька років спілкувався ближче, будучи у екзилі.

ЕФІР. Впродовж Революції Гідності, як багато хто, повертаючись щовечора з Майдану, ми прикипали поглядами до екранів телевізорів в надії побачити і почути щось важливе. Часто це були ефіри ЕспресоТV. На один з таких прямих ефірів в розпал Революції був запрошений «експертом» на той час відомий політолог Карасьов, схожий радше на Водяника середніх років, а не на політолога. Раптом до ефіру під’єднався молодий чоловік, українець з Канади чи Америки. Інтелігентно, зважено, коротко, проте емоційно він виклав своє бачення того, що можна і треба би було зробити в країні саме зараз. Це була його думка з-за кордону, ґрунтована на переживаннях і мріях про краще майбутнє його батьківщини і так, як йому це звідти бачилось. Карасьов накинувся на нього, відрізавши, що не йому, емігранту, що покинув Неньку, розказувати зараз українцям, що і як робити! Чоловіка це помітно образило, проте він не розгубився і дав одне пояснення, яке радше було адресоване до мене, а не до студії. Він розповів, що активно брав участь у Помаранчевій Революції, але після перемоги і приходу нової влади йому в Україні просто не знайшлося місця. Його знання, вміння та експертиза в тому, чим він займався, його вільний і прогресивний погляд виявились нікому не потрібними в оновленій державі, яка потроху ставала на оновлені рейки корупції. З того ефіру пройшло більше 12 років. Де тепер його учасники та глядачі? Спробуємо роздивитися їхнє теперішнє: головний герой хлопець-емігрант надалі болить Україною. Дехто опинився на його місці, виїхавши за кордон. Багато хто з глядачів зараз на фронті, багатьох вже нема. Карасьов виявився таки слизьким Водяником і повернувся у свої болота, ставши частиною російської пропаганди. Україна, дякувати Богу і ЗСУ, на місці. Її корупція – ну, ми усі лишень приблизно знаємо, як вона розвивається і трансформовується. Паралелі визирають з Паралелля. Вони незмінно летять одна попри одну. Лишень зістаріють лиця і відбирають одні життя, замінюючи їх іншими.

ВИБІР. «Брате, я свій вибір зробив ще у 2002 році, коли виїхав до Лондона!» – сказав мені один знайомий лікар зі Львова, коли ми сиділи не пам’ятаю де, але десь в Лондоні. Може, він відчував, що подібний вибір чатує і на мене, і хотів застерегти від чогось? Але те, що він хотів донести, було зрозуміло одразу. Тепер він дуже зважає, коли дає поради українцям, або радше він перестав їх давати, бо свій вибір зробив давно. Однак він лишається присутній в теперішньому України. Організовує семінари та конференції для лікарів, передає допомогу і уважно стежить за новинами – він проклав свою власну паралель через нульовий меридіан Ґрінвічу, від якого тепер і відраховує часові пояси і географічну довготу свого життя.

ВІЙНА. Заперечувати, звичайно, важко. Все-таки за кордоном спокійніше. Немає сирен. Немає вибухів і зруйнованих будинків, тіл і душ. Тобто останні є, але їх дуже мало і вони розчиняються у поки ще відносно безпечному світі споживачів. Паралельні війни йдуть і тут: за мову, за розуміння, за посилення підтримки, за ізоляцію ворога. Але вони не такі трагічні. Справжня Війна все ж таки там, вдома. Тому цей абзац такий короткий.

ДОРОГИ. Життя струменіють, незважаючи ні на що. Як джерела в Карпатських Верхах, часом маліють від виснаження, а часом, підсилені зливами, зриваються додолу, підхоплюючи зі собою каміння, дерева і землю. Наші серцеві спіралі далі скручуються і розкручуються. Життя йдуть паралельно. Незалежно одне від одного на відстані та в єдності. Як потяги, на кілька митей летять по паралельних коліях майже з однаковою швидкістю, а потім розходяться в різні сторони. В ці миті можна розгледіти навіть обличчя пасажирів, їхнє вбрання, що стоїть на столі і що вони зараз читають. Можна встигнути помітити схожість і те, чим відрізняєтесь. Цей погляд збоку як рухоме дзеркало, що показало нам коротко, що ми є і хто ми є, і зникло, забравши наш відбиток. І потім все. Дороги розходяться. Одна йде догори, інша – донизу. Одна на Захід, а друга десь на Схід. Одним словом, в різні боки. Хоча і паралельні.

ЕМІГРАНТИ. Вперше я довідався про них ще у вісімдесятих, коли малим потроху починав розуміти і рефлектувати розповіді свого батька. Його рідний брат через Війну опинився в Америці. Чого саме через Війну, тоді ще не було ясно. Але було вже усвідомлення, що вуйко живе давно за океаном, що має там сім’ю, роботу і друзів. І оскільки він українець, то його увесь світ є українським, просто чогось перенесеним до Америки. Тоді нам, дітям радянської школи та телебачення, уявити існування України не як частини СРСР, а як окремої країни було можливим хіба що десь не тут, на схід від Польщі, а скорше десь у незнаному і далекому світі.

З початку дев’яностих, коли можна вже було говорити, у моїй родині почали з’являтися й інші історії еміграції. Я тоді ще не зовсім розумів їхнє значення для мене. Один з вуйків доїхав аж до Риму, до самого Ватикану. На початку Незалежності його голос супроводжував нас на усі наші Різдва і Великодні. Ваші теж, між іншим. Його голосом і його українською мовою говорив сам Іван Павло ІІ, коли провадив по Радіо Ватикан служби Божі і транслював їх на усі українські громади світу. Його еміграція стала на роки дуже важливим мостом між нашими двома паралельними світами, між нами і самим Богом, даючи нам переконання про те, що про нас не забули, що за нас моляться і дбають. Коли вуйко щось розказує, його найулюбленішим висловом є: «Одним словом, два слова». Цим він ніби натякає, що насправді спочатку було не Слово, а два Слова. Два початки, дві точки відліку, з яких почали свій безперервний рух дві всесвітні Паралелі. Божа і людська. Котрі йдуть завжди одна попри одну, час до часу домінуючи одна над одною. Йому можна в цьому довіряти. Він знає це напевно. Він теж це пережив.

Емігранти, що покинули Україну у двадцятому сторіччі, були різними: одні втекли, одні подалися за іншими, ще інші були вивезені насилу. Одні на Захід, інших – на Схід. Проте їх усіх об’єднувала одна риса: частина їхніх серцевих спіралей і надалі мала на собі взір вишиванок, і тому серця їхні і далі билися в бік України.

«Хто з нас більший українець?» – цей виклик належав до заокеанського пантеону українських національних питань. Його ставили одне одному емігранти в екзилі, проводили паралелі між собою і намагалися закарбувати себе і своїх дітей на скрижалях зі списками меценатів і благодійників. Хоча коли врешті їх відвідували родичі з Великої України, що в кишені часто мали лишень два рублі, то до них виникало відчуття огиди. Звинувачення летіли в їхній бік. Мовляв, чому не зберегли Україну так, як це зробили ми у наших Америках? Для них така родина була бідною частиною з пограбованої України, що мусила ще довести, що вона є українською, а не запроданою комуністичною колонією. Більшість тих емігрантів вже поховані на цвинтарях Європи й Америки. Вони так і не змогли повернутися на Батьківщину і прийняти її такою, якою вона є, хоча би в думках.

«Залишайся тут, хоча б назавжди. Хто з нас більший українець? Кому належатиме земля нашої прабабусі в маленькому селі Репехів десь на Жидачівщині? Хто буде ту земельку обробляти і доглядати її сади? Хто перемастить свіжою глиною і вапном стіни старої хати? Хто наповнить курник ціплятками, а хлів скотиною? Хто холодитиме молоко у чорному глиняному глечику на ґанку? Хто носитиме воду, набрану з помпи? Ти зі Львова? Ти з Франкфурта? Чи ти з Чикаґо?»

Одиницям вдалося перемогти свою еміграцію. Принаймні таке переконання з’являється при спілкуванні з ними. Одного я зустрів в його книжках. Виїхавши до Нового Амстердаму, він продовжив писати. Він описує Україну українською, живучи поза її межами. Він пише ще і про інші краї та континенти. Проте у тих оповідях завжди проглядається зв’язок з його Україною. З його містечком на Тернопільщині, з його річкою і дитинством. Його твори вийшли за фізичні межі України і відкрилися світові. Його Україна сягає таких мисленнєвих обріїв і глибин, що, здається, він живе далі в Україні. Його паралельні світи України й Індії біжать один повз одного на сторінках книжок, між римами його віршів і в його голові.

АТРИБУТИ України жили за совітів поза її межами. Менша частина була схована по підвалах і льохах в країні. Справжня Україна була далеко на Заході, починаючи від Мюнхена. Україна емігрантів, як законсервована культура, чекала своїх сприятливих умов, щоби вибухнути однієї днини з новою силою і воскресити усіх, хто був чутливий до неї, вбивши тих, хто на неї не зважав. Після 1991-го все почало змінюватися. Закордонну українську атрибутику почали перевозити з Заходу назад до України і почали продавати на Клумбі біля майбутнього пам’ятника Шевченка у центрі тогочасного Світу, у Львові. А звідти вона ширилася на центр, південь і схід країни, пробуджуючи людей і спільноти, що з відомих причин ще були в анабіозі. Паралельно почали відкриватися й інші Світи: Світ Кави, Світ Напоїв, Світ Глушників.. але це інша розмова.

ПІД(СУМКИ). Деякі торби і сумки, привезені ще з України, так і лишаються не розпакованими, переїжджаючи з хати у хату. Стоять роками у підвалах. А під ними, під тими сумками, під їхньою вагою, зачаївся сум, витиснутий на підлогу. Герой одного фільму, якого зіграв вже немолодий Гарвей Кейтл, якось перед кінцем підсумував: «Ціле своє життя ми йдемо додому». Дорога додому з-за кордону виявиться довшою. Доведеться брати зі собою і нести назад ті свої нерозпаковані клунки-торби-сумки, набиті свідченнями і артефактами з минулого, перескакуючи з однієї паралелі на іншу. Бо як іще інакше можна буде довести свою приналежність до України?