Подвійне завдання

Під час останньої робочої поїздки до України члени чеської делегації запитали українського офіцера, коли, на його думку, закінчиться ця війна. На що він відповів одним словом: НІКОЛИ! Чехи люблять чорний гумор. Але він не жартував.

Наша проблема, проблема тієї частини Європи, яка ще не зазнала кінетичної війни, полягає в тому, що ми ще не налаштувалися на режим ВІЙНА. Ми поводимося по-дитячому, коли сподіваємося, що те, що почалося 20 лютого 2014 року (дата, що її зазначили самі росіяни на медалі за «зновуповернення» Криму), закінчиться припиненням вогню.

Ми поводимося безвідповідально, коли вважаємо, що зміна влади в росії вирішить питання війни і внутрішньої політики росії. Надіємось, що нас пронесе, й намагаємось уникнути дискусій про майбутнє.

 

Ленка ВІХОВА,

чеська україністка, редакторка аналітично-публіцистичного «Українського журналу»

Знаний український історик Іван Лисяк-Рудницький у своїх відомих есе писав, що українська політична нація двічі померла, щоби тричі народитися знову. Він мав на увазі три державні утворення, які українці вважають виключно своїми. Такими, у яких українські території та українська еліта не були частиною жодної з чужих імперій. Коли український народ ці імперії не зміцнював інтелектуально та військово. Людський ресурс — саме його москва досі шукає та за нього бореться в Україні. Не за чорнозем, не за корисні копалини, а за людський ресурс.

Війна злочинна, але не безглузда.

Ми робимо величезну помилку, коли кажемо, що ця війна безглузда або що такі люди, як владімір путін, збожеволіли. Росія не розпочала війну без причини. Злочинно — так, але не без причини. Москва говорила про це із самого початку. Про те, що ця війна для неї є війною екзистенційною. Вона виживе, лише якщо в ній переможе. Якщо москва програє цю війну, дуже ймовірно, що російська імперія розвалиться.

Коли говоримо про три відродження України, слід додати, що ці відродження завжди були продуктом внутрішньої сили. Самі українці, незважаючи на неприязнь своїх сусідів, як близьких, так і далеких, знаходили енергію для нового життя, нового політичного суб’єкту на території, на якій цей народ формувався протягом століть.

І російська імперія в минулому столітті кілька разів померла й так само змогла воскреснути, але зазвичай завдяки зовнішній допомозі. Допомозі тих, кому з якоїсь причини потрібно було зберегти російську імперію живою.

Востаннє ми спостерігали такі процеси в 1991 році, коли президент Сполучених Штатів Джордж Буш відмовляв український парламент від проголошення незалежності, говорячи про «суїцидальний націоналізм». Ці зусилля щодо збереження імперії та тиску на Україну завершилися т.зв. Будапештським меморандумом, про який уже не потрібно нікому нагадувати. Але найцікавіше та найважливіше в ньому не те, що він не запобіг війні та абсолютно нічого не гарантував. Найголовніше в ньому те, що це ще один із багатьох прикладів наївності Заходу та бездумно довірливого ставлення до росії.

Ця війна, як і попередні, колись закінчиться. Але перш ніж вона закінчиться, ми повинні запитати себе, чи виробили ми свою східну політику? Чи маємо ми уявлення про східні кордони Європи? Чи маємо ми розроблену стратегію нашого ставлення до росії?

Почну з останнього питання: чи маємо ми розроблену стратегію нашого ставлення до росії?

Ідея про те, що демократичну росію можна зберегти в її нинішніх кордонах, така ж наївна, як і зусилля щодо збереження СРСР та віра в те, що він може бути демократичним. Остання спроба демократизації росії дуже швидко завершилася обстрілом парламенту та російсько-чеченською війною. Не треба підтримувати ілюзії тих росіян, яких ми вважаємо опозицією чи демократичною опозицією, і обманювати себе тим, що в разі, якщо росія стане демократичною, вона може існувати в нинішніх кордонах.

Демократія, навіть на найнижчому її рівні, неминуче призведе до децентралізації та розпаду того, що нині тримається разом завдяки вертикалі та насильству. Російські демократи мають усвідомлювати, що вони є ворогами кремля не тому, що борються із корупцією влади, а тому, що їхні намагання можуть послабити, а то і зруйнувати імперію, яку кремль щосили намагається зберегти.

Розпад росії лякає західний світ, але перед тим, як закінчиться війна, ми повинні бути готовими до такого варіанту подій.

Чи маємо ми уявлення про східні кордони Європи?

Європейські політики, ті, які відчувають відповідальність за майбутнє, не повинні підтримувати у своїх виборців надію, що нас захистять лінії на картах. Східні кордони Європи сьогодні формує Україна. Цей процес триває століттями.

Видатний український політичний та військовий географ Степан Львович Рудницький — до речі, професор і декан Українського вищого педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі, якого пізніше, разом із багатьма іншими українськими інтелектуалами, вбила радянська влада в Сандармоху, — наголошував на нелогічному встановлюванні кордонів, нелогічному об’єднуванню в адміністративні одиниці територій, які не були географічно, морфологічно, кліматично, а отже й етнічно однаковими, що призводило до довготривалих суперечок і воєн, як це було, наприклад, у Галичині. Радянський Союз навмисне формував кордони таким чином, аби провокувати вічну напругу між етносами й бути вічним арбітром між ними.

Ми постійно піднімаємо питання, де повинен проходити майбутній кордон і яку територію Україна могла б віддати росії. Але південний кордон України не може перетинати Херсонську й Запорізьку області. Більш-менш стабільним може бути лише кордон, який утворює узбережжя Чорного та Азовського морів. За ці кордони велися постійні війни впродовж століть, і сенс тих воєн залишається таким же й нині. Тут не розходиться про жодні сантиметри, як часто кажуть наші коментатори. Тут ідеться про те, аби на майбутнє не дати ворогу вигідного плацдарму для наступу.

Політики, які у 2014 році лише припускали думку, що Крим може бути російським, не лише обрали право сили перед міжнародним правом, але оцим перекроюванням кордонів у комфортних умовах європейського тилу спровокували конфлікт, якого Європа не знала багато десятиліть. Крим таки став плацдармом для наступної атаки. Якщо Крим залишиться в російських руках, знову стане таким же плацдармом для наступної експансії.

Знелюднення, випалювання лісів у минулому збільшували площу степу та спричиняли не лише зміщення кордонів, а ставали плацдармами для подальших і глибших наїздів. Сьогодні ми бачимо ці процеси на власні очі. Вилюднення та випалювання міст не лише зміщує кордони, а й перетворює тил на поле бою. Тому має значення, чи Краматорськ і Слов’янськ є під контролем України, чи ні. Якщо ні й ці міста перестануть бути оборонними пунктами, то сотні кілометрів незахищеного степу перестануть бути нашим тилом і стануть полем для подальшого завоювання російськими військами.

Уже дванадцятий рік залишаємо весь тягар боротьби на плечах України та українців. Центральна Європа вирішила паразитувати на ЄС і НАТО й паразитує навіть на війні в Україні. Мені ніяково, коли чую, що ми допомагаємо Україні. Сьогодні з Польщі лунають голоси, які говорять про те, що Україна бореться насамперед за себе. Ні, Україна воює за себе і Європу. Україна формує свої кордони й кордони Європи. Це подвійне завдання.

Нам треба адаптуватися до нинішніх умов.

А ми свого завдання не виконуємо і свою боротьбу в тилу не виграємо. Ми втрачаємо Центральну Європу, передавши її в руки маргінальним силам. Якщо бути відвертою, ні наші політики, ні наші ЗМІ, ні наші академічні кола не змогли впоратися з викликом, з яким ми зіткнулися взимку 2014 року. Але Україна дала нам час. Зараз було б доречно відкинути відкриття західного антиукраїнського фронту та чітко заявити, що антиукраїнська карта, яка перемагає на виборах у всьому поясі країн Центральної Європи, є злочинною, а ЄС та НАТО не є історичними гуртками, щоб деякі держави-члени претендували на право відчиняти чи зачиняти двері ЄС та НАТО на підставі виконання критеріїв, пов’язаних із суто їхньою інтерпретацією історії.

Україна повинна відповідати певним критеріям, якщо хоче вступити у ЄС та НАТО. А Європейський Союз мусить змінитися, якщо хоче вижити та бути життєздатним не лише економічно, політично, а й із погляду безпеки.