Розмова-полілог науковців про концепції часу (довкола тексту Мартіна Гайдеґґера “Час і буття”), проведена 27 червня 2026 року в рамках семінару "Наука та релігія"
Учасники:
Тарас Банах – математик, професор, завідувач кафедри алгебри, топології та основ математики Львівського національного університету ім. І. Франка
Орися Біла – філософиня, завідувачка кафедри філософії Українського католицького університету
Лідія Бойчишин – хімік, професорка кафедри фізичної та колоїдної хімії хімічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Юрій Головач – фізик, академік НАНУ, головний науковий співробітник Інституту фізики конденсованих систем ім. І.Р. Юхновського НАНУ
Андрій Дахній – філософ, перекладач, професор, завідувач кафедри історії філософії Львівського національного університету ім. І. Франка
Григорій Дмитрів – хімік, професор, декан хімічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Віктор Жуковський – богослов, завідувач кафедри богослов’я Українського католицького університету
Ігор Завалій – хімік, академік НАНУ, завідувач відділу водневих технологій Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАНУ, голова Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ
Михайло Зарічний – математик, письменник, професор механіко-математичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Андрій Іонов – підприємець, ресторатор, громадський діяч, голова ГО «Вектор»
Василь Косів – мистецтвознавець, ректор Львівської національної академії мистецтв
Роман Кечур – психіатр, психотерапевт, завідувач кафедри психології і психотерапії Українського католицького університету
Андрій Клімашевський – мистецтвознавець, директор Музею етнографії та народного промислу, заступник директора Інституту народознавства НАНУ
Богдан Мелех – астрофізик, професор, завідувач кафедри астрофізики Львівського національного університету ім. І. Франка
Марта Мочульська – юристка, адвокатка, доцентка кафедри конституційного права Львівського національного університету ім. І. Франка, перша проректорка UNBROKEN University
Богдан Новосядлий – астрофізик, член-кореспондент НАН України, професор, головний науковий співробітник Астрономічної обсерваторії Львівського національного університету ім. І. Франка
Богдан Тихолоз – філолог, літературознавець, директор Національного музею Івана Франка
Дмитро Цолін – лінгвіст, професор кафедри біблійних наук Українського католицького університету
Модератор та укладач текстів: Олег Яськів – фізик, кінознавець, професор, директор Центру Шептицького Українського католицького університету, радник ректора з питань науки та культури.
Григорій Дмитрів. Незважаючи на те, що Гайдеґґер філософ, а не письменник, як-от Борхес, він пише дуже образно та красиво. Наприклад, візьмемо таку його фразу: “Часу немає без людини. Але що означає “без”? Людина – творець часу чи його утримувач? І якщо друге, то як людина утримує час?” На мою думку, що є важливим у Гайдеґґера, це те, що не може бути часу без простору. Тут же є речі, які він поєднує: маєння місця часу. Час має мати місце, бо без конкретної прив'язки до місця поняття часу втрачає свій сенс. Так, фактично у своїх філософських думках він передбачив те, що потім розвинули фізики, починаючи з Ейнштейна: що не можна розглядати час як предмет без прив'язки до фізичного місця. І третє: я раніше не задумувався, що ми вкладали в поняття “епоха”. Ми зі шкільного часу оперували поняттям “епоха”. Що таке епоха? Виявляється, епоха – це від грецького слова, і йдеться про історію буття. Епоха означає не часові відрізки в подіях, а основну рису доречності – “незмінне утримання нею самої себе заради зрозумілості того, що вміщується, тобто буття в аспекті його заглиблення у суще. І послідовність епох, що вміщуються буттям, і не є випадковою, і не може бути обчислена як неминуча”. Тобто, виявляється, епоха – це не часові відрізки, якими користувалися в школі, а філософське поняття, над яким ми раніше не задумувалися.
Андрій Іонов. Мартін Гайдеґґер – надзвичайно складний і монументальний філософ, напевно, найбільший філософ двадцятого сторіччя. І до кінця його зрозуміти для мене абсолютно неможливо, але те, що я бачу і відчуваю в ньому, змінило мій світогляд. Мене давно він цікавив. І в якийсь момент я почав ловити себе на думці про те, що відношуся до текстів Гайдеґґера, які надзвичайно складні, можливо, не як до філософських текстів, а скоріше як до філософської поезії в певному сенсі. Тому що та метафоричність, через яку він намагається відобразити такі непрості поняття, як буття та час, напряму зрозуміти неможливо. До речі, він і сам в одній зі своїх праць писав, що буття пояснити неможливо. Буття можна тільки відчути, і в одній з історій про Гайдеґґера було написано, що розуміння буття, відчуття того, що є буття, прийшло йому як озоріння. І буття краще було б розуміти через апофатичний аспект, тобто чим буття не є, а не катафатичний – чим буття є, і так скоріше можна було б дійти до глибини. У цьому короткому тексті є багато важливих думок, наприклад: “Буття, як присутність, вимірюється через час”. Я міг би ще додати багато інших сентенцій про Гайдеґґера. Але це потребувало б значно більше часу. Можу тільки сказати, що закликаю до читання Гайдеґґера або про Гайдеґґера, або до слухання лекцій про Гайдеґґера, бо його треба розуміти тільки в часі, в часі слухання, в часі вживлення в його матерію, тому що він надзвичайний і унікальний.
Тарас Банах. Насамперед почну з цитати, де Гайдеґґер каже, що “Буття – це присутність у сенсі обчислювальної данності. Уніфіковане звернення з викликом до всіх мешканців землі”. Гайдеґґер час відчуває обчислювально. Тобто, я знову ж таки вертаюсь до того, що фізики нам дещо нав'язують все ж таки розуміння часу як теорії відносності, що це єдність простору і часу. Як для мене, все ж таки час – це окрема субстанція. І її сутність – це, власне, цикати. Тобто обчислювально. Для програміста, до речі, час не тече неперервно – він тече тактами. От є такти, обчислення комп'ютерів. Друге: “Для вираження будь-якої думки, включно з часом із філософією потрібна мова”. І всім відомо, що математика – це дуже гарна мова для вираження дуже багатьох речей. Я закликаю вас, а ви – професори тут всі, якщо можете, впроваджуйте курси з математики у свої курси. Я готовий допомогти, якщо дійде справа. Знову ж таки, хочу сказати щодо миті. У математиці поняття миті моделюється поняттям числа. Числа – вони цикають. Саме число – це не є така суть, як нам здається, ніби просто якась одиниця. Воно має внутрішню структуру. Внутрішня структура числа – це є всі числа, які були до нього. Це є множина всього, що це число пам'ятає. Тобто мить – це є заодно історія того, що до неї відбулося. І тоді, якщо так про це мислити, по-перше, майбутнє є багатшим за минуле, тому що воно пам'ятає більше. Все ж таки є спрямованість часу. Це не є те саме, що минуле, не є рівнозначним майбутньому, тому що майбутнє багатше. Це раз. І вічність моделюється просто як множина, чи то не стільки множина, як це буде парадоксальна річ – клас всіх митей, які відбулися. Тобто це є математична модель вічності, яка, в принципі, дуже цікава.
Віктор Жуковський. Цей текст Гайдеґґера дуже сподобався. Він фактично є повністю богословським текстом, оскільки його центральна ідея – розуміння буття як впускання присутності, проходить головним фарватером по всіх сторінках. Для Гайдеґґера, концепція “впускання присутності” – визначальна. Він говорить про це у різних місцях. "Впустити присутність" означає вивести її з потаємності і зробити відкритою для участі інших. “Мати можливість буття означає впустити та помістити присутність”. Буття означає присутність, її об'явлення і перебування тут і тепер. Ця присутність і визначає теперішнє. Чи може буття, яке ми впускаємо в своє життя, і яке, саме для цього, виходить із своєї утаєнності, бути безособовим? Це риторичне питання. … Від кого це буття “впускається”? Для кого воно відкривається? Кому воно стає місцем присутності? Чи може таке буття бути безликою абстракцією? Для християнського бачення, безособове буття, яке відкривається для взаємостосунків, немислиме. Особа відкривається до взаємин саме з іншою особою чи особами. Це головна підвалина віровчення про два виміри буття Пресвятої Трійці: абсолютно утаєнного, повністю недоступного і закритого, та об’явленого, у якому особи Троїчного Бога відкриваються і, водночас, впускають у любовну круговерть своїх стосунків особу людини. Така антиномічність утаєнного і відкритого міжособового діалогу – основа розуміння боголюдських стосунків у християнському богослов’ї. Отож, лінія, яку проводить Гайдеґґер від відкриття, впускання і перебування присутності, відкритості на цю присутність “іншого”, комунікація з нею, перебування, вже і тепер, в цій присутності, яка себе з утаєнного вивела та уприсутнила в нас і задля нас, фактично є основою розуміння природи божественних стосунків і самого Бога, який відкривається для іншого, тобто для кожного з нас, даючи свобідну можливість повністю увійти в Його божество через Воплоченого Бога, Ісуса Христа.
Андрій Дахній. В першу чергу я хотів сказати, що вибір тексту, безумовно, обумовлений різними факторами, але якщо дивитися глибше, то найкраще, напевно, було б читати іншу роботу Гайдеґґера, яка називається “Поняття часу”. Це, щоправда, рання його праця 1925 року, але, власне, там він дуже чітко розставляє акценти: як час бачиться в науці, в богослов'ї і у філософії. І він наголошує, в цій ранній своїй роботі, що богослови схильні бачити час саме в кореляції з вічністю. Щодо наукового сприйняття, це час, який, як пише той Гайдеґґер 20-х років, зводиться до вимірювання. Тобто, об'єктивно ми просто фіксуємо. А філософська опція сприйняття часу якраз передбачає сприйняття його, виходячи з самого часу. А із природної ситуації в плинність оцю ми якби заглиблені, і далі він виводить свою рефлексію. Так само він пише про смерть, що наука це бачить, як припинення будь-яких функцій організму. Богослов'я: смерть – це те, що є перед прелюдією до чогось іншого. А філософія – це, власне, як він каже: "Смерть дозволяє нам вийти на автентичне буття чи автентичне існування". Тому в цій роботі він такі акценти робить. Ну і потім через два роки з'явиться його найбільший текст, який є найбільш відомим – “Буття і час”. А ось робота, яку ми сьогодні розглядаємо – це дійсно, як правильно було зазначено, – твориться на базі його доповіді, виголошеної в 1961 році. І де він якраз найбільший акцент робить на понятті подія. Тобто, як дуже добре колеги казали про миттєвість, тут ми теж повинні бачити цей зв'язок між миттєвістю, часом і вічністю. Те, що греки називали Кайрос і Кронос. Кайрос, власне, – миттєвість. І подія, для пізнього Гайдеґґера, а теж треба розуміти, що в нього була еволюція, і розуміння часу в нього тут уже базується саме на концепті події. Ось те, що я хотів сказати.
Ігор Завалій. Тексти Гайдеґґера складні навіть з точки зору термінології, наприклад, всюди у запропонованому тексті є така дефініція, як “присутність”. Якщо ми читаємо інші джерела, то замість “присутність”, там використовується таке означення, як Dasein, а в інших текстах є інші означення того ж поняття. Тобто, відчувати правильність поняття і розуміти те, що мав на увазі сам автор, є надзвичайно важливо для коректного осмислення і трактування філософії Гайдеґґера. Я не думаю, що буде продуктивним аналізувати приведені в читанці цитати, тому що, як я сказав, для цього треба мати надзвичайно тонке розуміння цих понять, які вводить і якими оперує Гайдеґґер. Я просто зачитаю вам такий фрагмент: “А чи є буття річчю? Чи знаходиться буття, як і все інше суще, в часі? А взагалі, чи є буття? А якщо воно є, то ми повинні неминуче визнати, що воно є якесь суще. І отже, шукати його серед іншого сущого.” Правильно було підмічено, що такий текст – це потік свідомості, і щоб піднятися до його розуміння, треба дуже добре знати і контекст, і термінологію. В тексти Гайдеґґера треба вчитуватися, і протягом однієї години про нього багато не скажеш. В нього треба заглиблюватися, як у щось дуже серйозне, щось дуже вагоме. Але оскільки ми говоримо про час і про буття, то я думаю, що в цього філософа є певне завдання чи, може, підсвідоме бажання примирити з фізикою оцю метафорику, ці архетипи, які існують в філософії (не кажучи вже про літературу і мистецтво). Звичайно, зараз дуже часто використовується теорія Айнштайна, в якій було показано певні парадоксальні особливості часу, простору і так далі. Я думаю, дуже важливо розуміти, що коли розглядати теорію відносності та новітню фізику на рівні елементарних частинок, треба розуміти, що є певні граничні умови, в яких ми можемо говорити і про звичайний час та про звичайний простір. Немає ніяких суперечностей в тому, що ми існуємо в цьому макросвіті, що ми існуємо в трьохвимірному, як кажуть, “кабінеті” і поруч нас стоїть годинник, який відраховує час. В усьому цьому немає якихось парадоксів. Але коли ми переходимо на якісь дуже великі віддалі, дуже великі швидкості чи маси – там починає працювати формула E=mc² і так далі. Тобто, це все працює за певних граничних умов, які ми перетинаємо, а в нормальних випадках ми можемо апелювати до звичайного емпіричного досвіду. Наприклад, у цьому звичайному світі працюють закони Ньютона, працюють закони Максвелла і так далі. Це все працює. Це все нікуди не дівається. Оці складні відношення часу і простору з'являються за перетину певних граничних умов.
Андрій Клімашевський. Дуже відчувається у тексті оце глибоке розмежування часу. Напевно, це є теж причиною особистого переживання Гайдеґґера, який фактично перебував під світовою війною, нацистським режимом, умовною третьою світовою війною, я маю на увазі холодну війну. І навіть встиг за нацистів побути ректором університету, за що його потім фактично і переслідували. Мені дуже заімпонували два його параграфи, де він стверджує: "Час не є. Час має місце. Місце, що вміщує час, визначається з відхиляючої відмовляючої близькості”. І далі розгортає прекрасно ту тезу. І я би хотів проілюструвати ту його думку, що, мабуть, ми би могли це говорити з позиції 20-го століття. Ну, ми ж теж в XX столітті з вами перебували певний час, як і Гайдеґґер. Тільки він на початку, в першій третині, чи в першій половині радше, а ми в другій, з другої половини чи третини XX століття. Найкраще показати на прикладі архітектури. Що греки казали: "Час боїться пірамід". Пам'ятаєте? І та теза йде до сьогодення. Оце античне розуміння часу, хоча ми дискутували і в XX столітті за часів Гайдеґґера: чи це є усипальниця фараонів, я маю на увазі піраміди, чи це є астрономічна лабораторія часу? Ось яка цікава гра образів, яку ми бачимо в архітектурі і бачимо постійно, і бачить кожен турист, який приїжджає і хоче побачити різні пам'ятки. І кожна з епох фіксує як правило, бо є збережені певні шедеври, які фіксують оце місце часу, про яке говорить Гайдеґґер. Ну, якщо в єгиптян – піраміди, то, скажімо, в греків – це Акрополь. Але це зовсім інша філософія часу. Грекам не потрібні були усипальниці фараонів. У них героїка буття. Вони щойно перемогли персів. І вони відроджують Акрополь. Акрополь – це і Парфенон – це не храм. Це місце, це героїка буття. І вона всюди просякнута. І в драматургії їхній, і в філософії, тобто місце героя. Ахіллес, Геракл і так далі. А в пізній античності ми бачимо зовсім іншу філософію часу – Колізей. Імперські моделі “поділяй і владарюй” та “хліба і видовищ”, і ми бачимо Колізей. Зовсім інша філософія часу. Далі – готичні собори, середньовіччя, місце зустрічі людини з Богом. Це дуже цікаво. Візьміть наскільки вони високі. Чому ми ними захоплюємося? Бо вони такі високі, вони мають йти до Бога, якнайшвидше його досягнути. Оце місце зустрічі з Богом. Далі ренесансні собори – вже зовсім інше. Тут вже проводять дослідження і вже маємо унікальні досягнення науки. Філіппо Брунелескі, собор Санта Марія дель Фйоре у Флоренції. І тут ми вже бачимо діалог людини з Богом. Діалог людини з Богом, а разом із тим із науковими досягненнями. Барокові будівлі – зовсім інакші. Динамічна максимальна насиченість, своєрідний театр тіней, дії страстей Христових і так далі. Театр, по суті, театр, навіть в соборах.
Орися Біла. Я бачу певні паралелі між Гайдеґґером і Борхесом. Чому? Тому що у Борхеса простежується своєрідна напруга між вічністю як цілісністю і баченням окремих, роздрібнених атомів матерії. Гайдеґґер теж наголошує на дуальності буття і сущого: буттю належить першість, втім у світі воно відкривається нам через суще, яке ми часто невірно і сприймаємо як саме буття. У певному сенсі тут знову постає проблема Парменіда й Арістотеля. Парменід говорить про буття як таке, тоді як Арістотель — про те, яким чином буття виявляється і здійснюється в сущому. І тут мені хотілося б погодитися з паном Ігорем Завалієм: Гайдеґґера справді треба читати дуже уважно, зважаючи на термінологію, яку він використовує. У нього йдеться про Ereignis — слово, яке зазвичай перекладають як “подія”, хоча воно означає не просто факт, що відбувся. Це радше подія відкривання, у якій щось входить у власну сутність, стає явним і постає перед нами. Ще одним поняттям, у якому відбувається такий вихід вічності на поверхню, є, власне, епоха — даний нам історичний уривок часу. Як люди ми не здатні осягнути вічність як таку, але спримаючи світ через епохи ми схоплюємо її інтуїтивно. Тут я хотіла б знову згадати Арістотеля, якого Гайдеґґер так гостро критикував за його зосередженість на сущому. В арістотелівській метафізиці Гайдеґґер бачив один із ключових етапів формування західної онтології, у якій питання про буття як таке поступово починає розглядатися через визначення буття сущого — через сутність, категорії, субстанцію, актуальність. Саме це, на думку Гайдеґґера, згодом сприяло «забуттю буття». Але в того самого Арістотеля є поняття «енергія» — energeia, яке етимологічно пов’язане з ergon, тобто справою або дією. Енергія — це момент здійснення, коли щось переходить із можливості в актуальність, стає явним і дієвим. І мені здається, що саме тут можна побачити ще одну паралель: подія — це момент, коли щось не просто існує, а здійснюється, відкривається і стає видимим.
Михайло Зарічний. Професор Банах вжив похідний термін від гуманітаристика, я забув, як він звучав (гуманітарщина – підказують). А я почув, як гуманітарії якось казали, що от зараз будуть “точніки” говорити. От такий термін в нашу адресу. Я почну з поняття виміру, яким оперує Гайдеґґер. Вимір часу для нього рівний одиниці, час одновимірний, але зараз є теорії часу, які кажуть, що час двовимірний, він комплексний, комплексне число, яке має дійсну та уявну частину. Це теж можна сприймати як метафору, але воно має певний фізично-математичний сенс. А є ще теорії, де час є нульвимірний, бо час неможливо нескінченно квантувати. Це теж фікція – нескінченна можливість ділити час. Ніхто цього не бачив, і ми поки що можемо оперувати тільки якимись, хоч і дуже маленькими, але скінченними часовими інтервалами, які ми можемо розрізняти один від одного. Щоб проілюструвати поняття виміру, про яке говориться у Гайдеґґера, скажу таке: от припустимо, що ми перебуваємо тут, на підлозі, посередині, і кажемо: "От простір тривимірний. Де є його три виміри?". Ну, один ми вкажемо зразу – це висота, так? А де ширина, довжина? Ми можемо довільно ставити два виміри. А тепер якщо ми десь у космосі, де нема до чого прив’язатися. Ми маємо точку і ставимо від неї три виміри якось, як собі хочемо. Ну, зорі є в космосі, але темно і зірок не видно, так. Вночі, а крім того, якій зорі віддати перевагу? Якій? Ми можемо до чогось прив'язатися, але якогось такого закону, який видала Верховна Рада, що оце є X, оце Y, оце Z, в нас немає. Так от, фізика, наскільки я її розумію, каже, що так само з часом, от коли ми є десь і в даний момент, то ми для цих чотирьох осей не можемо знайти абсолют. Немає якоїсь абсолютної шкали часу. Є тільки чотири ці осі разом, і оце є, власне, чотиривимірний простір-час. І дозвольте мені ще одну річ сказати буквально дуже коротко. Можливо, когось це зацікавить. Сучасна версія онтології, одна з сучасних версій, – це формальна онтологія. Я побачив кілька статей з цієї науки, з цього розділу, напевно, філософії. І там знайшов цитування статті Мирона Зарицького 1927 року. Причому цитується вона не один раз, а цитується вона послідовно кілька разів і я тому філософів агітую за те, щоб почитали, що писав цей “точник” математик Мирон Зарицький і як його можна застосувати до онтології сучасної.
Лідія Бойчишин. Дуже цікава ця лінія міркувань. Продовжуючи думку про подію, точковість і вимірність часу, я звернула увагу на одне формулювання в тексті. Мене зачепив вислів про «світ взаємопростягання наступаючого, здійсненого і теперішнього», який сам є допросторовим і лише тому може вміщувати простір, тобто давати місце буттю. І саме тут мені захотілося провести паралель із нашим власним досвідом. Напевно, кожен та кожна із нас переживав(ла) стан, коли настільки захоплений(на) певною справою, що перестає помічати плин часу. Так само, як сьогодні під час нашої дискусії: якщо розмова справді захоплює, годинник ніби перестає існувати. Ми вже не відстежуємо хвилини — ми перебуваємо всередині події. Тоді важливим стає не те, скільки часу людина фізично просиділа в аудиторії, а те, наскільки вона була присутньою в самому процесі. Саме ця присутність, ця взаємна залученість учасників і створює подію. І, можливо, саме в такі моменти час перестає бути зовнішньою мірою, а стає способом нашого буття. Якщо звернутися до аналогії з квантовою фізикою, то класична модель Бора описує електрон як частинку, що безперервно рухається орбітою. Натомість сучасна квантова фізика описує його через дискретні енергетичні стани та стрибкоподібні переходи між ними. Можливо, подібно й людський час не вичерпується безперервним плином годинника. Він відкривається у подіях, коли ми повністю присутні й залучені. Саме тоді людський час ніби квантується – не у фізичному, а в екзистенційному сенсі.
Марта Мочульська. Ви знаєте, коли я читала цей твір, то в першу чергу я звернула увагу на буття. І почну з короткої цитати: “Буття означає присутність, впускання присутності, перебування тут”. І я собі поставила три запитання, які в моїй сфері діяльності реально мають значення. Перше: я себе запитала, читаючи цей твір, про буття кого чи чого ми говоримо? Вже говорили сьогодні, чи може бути буття безособовим. Я думаю, також що ні. Але в мене є питання, ну, до себе, до учасників. Чи можемо ми говорити про буття конкретної людини, чи ми можемо говорити про буття народу, нації чи об'єднання людей, наприклад, держави? Вони мають суб'єктність. Чи суб'єктність означає буття? Чи можемо говорити про буття неживого або живих організмів, які не є людиною? Вони теж мають певну суб'єктність і впливають на життя людей. Друге питання: коли починається і завершується, і чи взагалі ми можемо говорити про якісь часові проміжки буття конкретного суб'єкта. І тут в праві ми маємо свої нюанси, наприклад, ми захищаємо права зачатої, але ще не народженої дитини. І в нас в законі є захист прав цієї людини. Вона ще ніби не має суб'єктності, вона ще не народилася, але вона вже має права. Ми захищаємо права померлої людини. Право на честь, гідність і ділову репутацію. Спадкоємці цієї людини, можуть звернутися за захистом імені репутації цієї людини, хоча людини вже немає. Так от, чи ми можемо говорити про початок чи кінець буття людини чи конкретного суб'єкта? І третє, останнє питання: наскільки це буття пов'язано з суб'єктністю чи здатністю, чи певною властивістю людини? Чи ми можемо говорити про буття лише тих людей, які вже є свідомі, чи ми можемо говорити про буття в дуже-дуже широкому конкретному вимірі? І насправді, попри те, що право – це там про регулювання, контроль, нормативність і все інше, ці питання ми можемо знайти в праві. І говорячи про той самий час, коротко, дуже багато є питань часу в праві, і ми вживаємо такий термін, як під час або одразу після. І це визначає теперішнє, якщо говорити про нинішню термінологію.
Богдан Тихолоз. Гайдеґґер – філософ, а філософія мусить мати мову. Маю стійке відчуття, особливо слухаючи коментарі моїх колег, що мова цієї філософії таки німецька. Є такий чудовий проєкт “Лексикон неперекладностей”, який реалізує видавництво “Дух і Літера” у співпраці з партнерами західноєвропейськими. І мені здається, що тут ми, працюючи із цим текстом, повсякчас розуміємо, що він потребує немовби зворотного перекладу. Якщо його читати уважно і ретельно, а не поверхово, ти ніби, навіть не знаючи може до кінця німецької, цілий час перекладаєш текст на ту німецьку, бо інакше його годі зрозуміти. Цікаво, що Гайдеґґер читав античні тексти. Дуже багато у його і есеях, і ґрунтовніших працях. Є роботи з етимологією, чи, якщо мовити термінологією Потебні, з внутрішньою формою давньогрецької філософії, давньогрецьких філософських текстів. І поняття істини, і поняття часу, і поняття буття, і сущого, він завжди аналізує на підставі таких етимологічних екскурсів, власне, у надра давньогрецької філософської термінології. А я хотів би звернути увагу не на те, що в цьому тексті є, а на те, чого цього в цьому тексті немає: на етимологію слова die Zeit у німецькій, власне, мові, яке дуже, до речі, суголосне із етимологією слова “час” в українській мові. Бо в основі, наскільки я для себе з'ясував, етимології поняття Zeit і слова Час є дія, яка означає, власне, ділити, ділити на час-тини. Слово “частина” і слово “час” є спільнокореневими словами. Навіть не тільки ділити, а тяти, різати, звідси від-тинок часу, від-різок часу. Тобто саме поняття часу формується тоді, коли ми починаємо структурувати буття, коли ми починаємо тяти його на кавалки. Тут я вступаю в полеміку з Михайлом Зарічним, який сперечався з Борхесом щодо того, що не можна вічність розтинати на фрагменти, на кавалки. Коротше кажучи, коли ми говоримо про те, що сучасною метафорою німецької свідомості і ментальності є поняття Termin, яке теж передбачає необхідність тяти, структурувати час. Я думаю, що тут дуже багато Гайдеґґерівського.
Дмитро Цолін. У Гайдеґґера стверджується, що “відліку часу, яким ми ведемо рахунок і з яким рахуємося, не могло бути без психе, не могло бути без анімусу душі, не могло бути без свідомості, не могло бути без слуху”. Часу немає без людини. Тільки що означає це “немає без”? Людина – творець часу чи його отримувач?” Тут я хотів би звернути увагу, власне, на важливий психолінгвістичний аспект. Пан Роман Кечур уже згадував про синтаксичність мови. Це дуже важлива річ у цьому контексті. Проводилося чимало досліджень щодо мови тварин. Чи є у тварин мова? Є. Тварини послуговуються знаками у спілкуванні між собою, і набори цих знаків у різних тварин варіюються, але одне, що відрізняє мову людини від мови тварини, – синтаксичність. На відміну від людини, тварини не можуть впорядкувати знаки лінійно, тобто вибудувати речення. Лише людська свідомість здатна сприйняти час, вибудувати послідовність суб'єкт – предикат – об’єкт. І ще одне питання піднімалося раніше – це питання пам'яті, без якої немає сприйняття часу. Пам'ять тварин також не синтаксична, а будується на асоціаціях між окремими знаками та подіями чи станами. Отже, тварини теж живуть в часі, хоча вони не сприймають його, не рефлексують його так, як людина. Тож виходить, що людина і живе в часі, і водночас творить його, концептуалізує в своїй свідомості.
Богдан Мелех. Дві цитати, які тримають мене при тексті: “Буття означає те, що є присутність” і “Із сутності промовляє справжнє”. В цій роботі Гайдеґґер фактично доводить, що горизонтом розуміння буття є час. І тут, звісно, якщо відносно фізики, воно ніби позірно виглядає, що все так красиво, гарно і з фізикою, так би мовити, узгоджується. Бо він не говорить про час, як про якісь параметри рівнянь, там в нього є складніша набагато концепція. Його цікавить інакше: чому буття взагалі відкривається нам через час? Час у нього не координата, скоріше, а горизонт буття. Фізика поводиться операційно, бо вона так і має поводитися: те що показує годинник в одній системі координат, в іншій координат. Але це не вичерпує питання часу саме в Гайдеґґерівському розумінні, бо людина – вона не просто вимірює час, а фактично живе в тому часі, вона переживає. Якщо про пам'ять говорити, то очікування, очікування майбутнього, пам'ять – це минуле. І те, що є прямо зараз, як суперпозиція тривоги, обітниці, втрати, якоїсь надії. І фактично фізичний час не вичерпується в Гайдеґґера феноменом часу. Знову ж таки, я казав, що буду згадувати Торна, а тут виникає, що я аналізую те, що про причинність говорив Торн, а він каже: "Я не знаю, чи є причинність фундаментальною в цьому світі". Так він говорив тоді у відповіді мені. І якщо причинність не фундаментальна, якщо у фундаментальній фізиці можливі цілісні історії з неунітарністю, трохи пофантазуємо математично, то що тоді є нашим буттям у часі? Можливо, це час, як горизонт людського буття, оце поняття Гайдеґґерівського, воно може бути не менш реальним, ніж той фізичний час, який фактично належить вже зовсім іншому опису, проте, знову ж, що Торн мені казав, що фізики недостатньо розумні, щоб говорити про свідомість, свободу вибору. Він сам почав про це говорити, а не я. І чи є тепер фізичною властивістю світу час чи способом людської присутності у світі? Це все дуже складне і заплутане, але воно дуже цікаве.
Роман Кечур. Я завжди відчуваю себе розумнішим наприкінці нашої розмови, ніж на початку. Напевно, у мене з’являється більше думок, ніж було до неї, але про що я подумав? Я подумав, що цікаво було б додати до нашої дискусії нейрофізіологічну перспективу. Тобто, як наш апарат, як наш «комп'ютер», сприймає час? Фізики кажуть, що його можна поділити на дуже маленькі відрізки. Але психіка тут має свої обмеження. Для психіки час поділяється залежно від модальності. Наприклад, для слухового сприйняття мінімальний часовий інтервал становить 2-4 мілісекунди, а для зорового – 20-50 мілісекунд. Якщо дві події відбуваються в межах цих інтервалів, то ми їх просто не розрізняємо. Якщо ж інтервал між двома подіями перевищує приблизно одну секунду, ми сприймаємо їх як окремі. Натомість якщо інтервал становить менше ніж пів секунди, тобто близько 500 мілісекунд, тоді формується умовний рефлекс. Увімкнули лампочку, дали їжу, наступного разу увімкнули світло – потекла слина, як у собаки Павлова. Тобто, іншими словами, до нашого розуміння часу варто включити й ті параметри, які визначаються особливостями психіки, адже саме вони дають нам змогу переживати час у психологічному сенсі. Фізичний час, мені здається, можна ділити на значно дрібніші фрагменти. Філософський час, навпаки, можна ніби розгортати до безкінечності, тоді як психологічний час є своєрідним способом редукції хаотичної реальності, способом накладання її на лінійну проєкцію мови. І саме в такому розумінні ми можемо краще усвідомити відмінності між категоріями, до яких апелюємо: між фізичним, психологічним і філософським часом.
11.07.2026