«Я бачив пекло…»

«Я бачив пекло…»

(деякі роздуми довкола Шевченка, Стуса і Пономаренко)

У книзі «Життя на межі» Тетяна Огаркова і Володимир Єрмоленко помістили есе «Пекло». Зокрема, в ньому подали таке визначення, що «пекло – це відсутність присутності». Не просто так завісили у повітрі цю словогру, але якнайретельніше все розтлумачили та зростили. Використали при цьому оксиморон. Таку особливу мовну конструкцію, штучку жонглера сенсами, силуване прививання різних фруктових культур на одну підщепу, що у майбутньому виявляє неабияку життєздатність і плодючість. В тому розумінні, аж народжує з мертвої і мертвої матерії антонімічних значень дещо геть нове. Якесь гібридне, проте насправді живе та пульсуюче. Нова цінність, нова якість, новий сенс.

«Пекло – це відсутність присутності», поруч з тим це також географія, «де більше немає людського голосу», зауважили автори «Життя на межі». Вельми цікавий погляд. Пекло є, коли немає. «Є» через скасування всілякого раціонального та зрозумілого існування. «Немає» – як знакова форма насправді є, але означає зовсім протилежне від «є». Розколошканий розум раптом опиняється на краю гулкої та глибокої прірви. Ця порожнеча – це коли «немає», і саме в такому вияві вона існує, вона насправді є.

Немає когось із сім’ї, бо зараз у війську за сотні кілометрів від рідних. Доволі часто немає спокою та впевненості, бо вони підчеплені на розтяжці між 2014-им та невідомістю. У декого більше немає дому, і від того у серці пустка, ніби маленька прірва розміром із будинок. Декого більше немає. Взагалі. Назавжди. Цих «немає» війна множить незліченну кількість, продукує на своїй ядучій сірководневій фабриці з катастрофічною швидкістю. І за кожним з них є окрема людина. А сукупність «немає» виглиблюється у розриту могилу. Вона залишиться нам аж для кількох наступних поколінь. Поки все не виговоримо, не подолаємо, не перепроживемо.

Марина Пономаренко використовує для найменувань таких станів образ «урвища» або «порожнечі» – «Дівчатка, учіться триматися за порожнечу». Саме ця поезія оповідає про досвід канатоходки, про болюче намацування стопою тонкої невидимої опори у той час, як довкола лише гучна тиша і порожньо. Бабця вчить цього мистецтва трьох онучок. А сама його «навчилася в цирку країни совітів». 

Дивна історична спадкоємність із локусом генерації порожнеч. Наша, сьогоднішня, народилася із того самого центру, звідки так само походить позавчорашній цирк «країни совітів». У Стуса в збірці «Веселий цвинтар» є разюче близький образ – «Зазираю в завтра – тьма і тьмуща/ тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма./ Тільки – чорноводь. І тільки пуща./ А твого Святошина – нема». Разом з тим легко вишукати паралелі у Шевченковій пізній поезії – «Кума моя і я/ В Петрополіськім лабіринті/ Блукали ми – і тьма, і тьма…». Дивна дифузія сну і життя, життя і літератури, літератури і позасвідомого, яка проте чітко вказує, звідки тягнеться ця, смертельної загроженості, яма. Де є її джерело? На болотах, в темному лабіринті, де живе сучасний Мінотавр! Де Око Саурона та орди орків. Таке трохи травестійне найменування цвинтаря веселого, чи цирку совітського, чи лабіринту Петропільського легко і невимушено камуфлює маску порожнечі, тьми, маску пекельного. Відсутність життя, перспективи і сенсу. Відсутність присутності. Немає навіть найменших крихт раціональності, що уможливлюють людині її існування.

На що опертися у такому разі? Де той підмурівок, який нам створить твердь для майбутніх стартів у невідоме? Уся традиція, увесь тисячолітній гуманізм контркультурно корчиться у вогні від російських прильотів у Дніпрі, на Лук’янівці, в Харкові та в Білій Церкві. І тому в Пономаренко бабця, до легкого культурного шоку схожа на Сивіллу («нагадувала упиря чи іншу яку нечисть/ Бабця була офіційно Галею, всі називали її Гретою» – відьмацькі знання і постійна зміна тотожності; «трималася так, ніби на неї завжди світили софіти» – сила духу та життя-понад-усе), ділиться простою, але такою близькою для нас усіх істиною – «Спиратись на ніщо, на дулю з маком, на бубликову дірку». Немає опертя, відтак немає надії на завтра. Проста метафора витягає немов із глибинної шахти вікового досвіду футуристичний прогноз із точним передбаченням дня завтрашнього. А в ньому усі сторінки – чисті, білосніжного болю аркуші. Тож розраховувати можна тільки на себе – «Порожнеча, дівчатка, це те, що залишатиметься з тобою,/ Коли решта світу згорить к чертям собачим». Як тут не прийняти імператив Василя Стуса з його самособоюнаповненням у якості формули для подолання всіляких меж та обмежень, рецепту перетривання у пеклі?

Триматися за порожнечу – ця фігура також нагадує собою оксиморон, завдання нереальне до виконання у світі матерії та логічних структур. Хоча про раціональне тут, поза сумнівом, не йдеться. Поезія до світу опредметненого наближається лише своєю звуковою природою, фонетично, або рядком літер на аркуші паперу. А поза цим поезія є духом і енергією, молитвою та віщуванням, високовольтною силовою дугою та буддійською таємницею.

Поезія – це завжди вихід поза себе, наголошував Ґадамер. Тому лише в ній і можливо продовжувати життя в умовах нежиття, робити глибокий вдих під товщею густого потоку болю, втрат, руйнувань. Лише так і можна триматися за порожнечу чи навіть собою втримувати цю порожнечу, рятуючи світ від заглади неминучої. І шукати, вперто шукати вихід.

І в Стуса, і в Пономаренко видіння-передбачення, як прийняти і подолати цей виклик тьмущої тьми, дуже схожі – «І Господь розбірливо рече:/ відшукай навпомац давню кладку» (Стус),  «намацуючи стопою/ Опору, болючу й таку тонку, що її ніхто не бачить» (Пономаренко). Кладка чи канат над прірвою є примарним, а проте цілком осяжним шляхом. Його дуже часто не видно у диму вогневих атак, у вогні ракетних вибухів. Але це метатекстовий спосіб знайти опертя в традиції («давня кладка» у Стуса, «бабця» у Пономаренко), бо така є наша карма – відштовхуватися від минулого, навіть якщо з нього зостався один лиш попіл. Ми ніби вкотре проходимо колом того самого пекла. Усе це триває нескінченну кількість разів і ще буде тривати. І про це знають всі. То є особливе знання на рівні ДНК-коду. Тому «зараз дівчатка тримаються, аж пальці зводить судома/ Тримаються, поки їхні життя випалює ворог». І в цьому «тримаються» більше сили та віри, ніж у будь-яких плакатних шаблонних медіа-закликах. У цьому «тримаються» стиснута пружина досвіду і екстрактовані соки цієї землі, переораної стрілами, танками та ракетами. 

І як виклик всесвіту звучить деталь жіночності – губи «нафарбовані яскраво-червоною помадою». Цей кольоровий образ, ляскаючи навідмаш по масці пекельного, зриває її та переплавлює. Бо він занадто вітаїстичний, щоб загубитися у тьмі урвища. Він занадто нездоланий, щоб віддати хоча б сантиметр життєвого простору лабіринту. Він занадто справжній, щоб поступитися порожнечі.