Ну добре, я знав заздалегідь. Але уявімо собі, що не знав. І от я нічого не знаю – і раптом дізнаюся, що в когось із сучасних українських письменників виходить книжка «Мій Шульц». Збірка віршів і прози. Вірші – неримовані, проза – сказати б, медитативно-есеїстична. І мені пропонують відгадати з трьох разів автора цієї збірки.
Напевно, подумав би я, це мусить бути хтось із галичан. Не обов’язково з Дрогобича, але принаймні з чогось подібного. Хтось із родовою пам’яттю про «півтора міста», бо були часи, коли ледь не кожне галицьке місто в якийсь теоретично антинауковий, але практично очевидний спосіб складалося наполовину з українців, наполовину з поляків і ще наполовину з євреїв. Хтось з очима, від народження звиклими розпізнавати архітектурні особливості не лише костелів і церков, а й синагог, навіть якщо в останніх уже віддавна містилися склади чи майстерні, спортзали чи кінотеатри. Хтось, для кого місто як таке розбудовувалося не довкола «градообразующого прєдпріятія», а довкола площі Ринок, з якої за мить можна опинитися в лабіринті помешкань, ґанків і несподіваних переходів до чужих дворів.
Одне слово, першим я би запідозрив Андруховича, в ранніх віршах якого дасться вловити несвідомі, а в пізнішій прозі, може, й свідомі перегукування з Шульцом. Крім того, Андрухович переклав українською всі збережені оповідання Шульца, а це означає, що, на відміну від багатьох із нас, він їх таки всі й прочитав. Другим мені спав би на гадку Іздрик. Бо теж потрафить і віршами, і прозою, а до всього ще й малює, тож, мабуть, розуміє Шульца як художник художника. Нарешті, третім – Тарас Прохасько з його біологічною теософією, рослинною повільністю і вмінням перетворювати нібито другорядні деталі побуту на гідні вчених трактатів закономірності буття. Щоправда, Прохасько не пише віршів, але це тепер, а замолоду хто ж їх не писав, то заради Шульца міг би знову постаратись.
І що? І я б ні разу не вгадав, бо автором книжки «Мій Шульц» виявився Сергій Жадан. Той Жадан, який свої враження від першого приїзду до Дрогобича згадує так: «Для людини, скажімо, зі сходу країни саме розуміння природи міста є цілком інакшим: там, на сході, місто є передусім огромом створеного людським генієм залізобетону і починається там, де проживають життя на виробництві ну хоча б сто тисяч людей, не менше. Все, що менше – це й не місто, а так, село чи, мовлячи сухою мовою факту, селище міського типу». Втім, уже за кілька речень він уточнює, що ні, Дрогобича слово «селище» не стосується. Навпаки: «Дрогобич – місто, яке було містом, коли міст майже не було. В Дрогобичі міська забудова. Себто хаотична й невпорядкована. Себто найзручніша для мешканців. Себто така, що дозволяє заблукати… Міста, якщо подумати, будуються саме для того, аби в них блукати. Справжні міста подібні на плащі з потаємними кишенями. Саме в потаємних кишенях і ховається література. Шульц діставав своїх птахів і ховав рукописи саме в цих глибоких внутрішніх кишенях». І ще така метафора: «Місто нагадує текст: у ньому завжди можна загубитися. Але з нього так само завжди можна вийти назовні – до коментарів і приміток».
Дрогобичу пощастило з коментаторами, приміткарями, уважними читачами і просто любителями Шульца, свідомими його мистецької вартості. Жадану пощастило тісніше з ними зійтися, а відтак зійтися і з Шульцом. Зокрема – і з Шульцом-художником, що дало йому змогу проілюструвати книжку двома десятками власних графічних малюнків. Не мені оцінювати Жаданову чи будь-чию графіку: скажу лише, що і Шульца, і Дрогобич я на тих малюнках упізнав, хоча сам Сергій твердить, що головне завдання мистецтва – зовсім не в цьому. І, ясна річ, має рацію.
Натомість – тексти. Якщо розглянути їх у хронологічній послідовності (а в книжці вони розташовані не так), увиразнюється доречність назви «Мій Шульц». Жадан рухається від міста проживання Шульца до місця його смерті, і на цьому шляху максимально далекий від залізобетону польськомовний геній єврейського походження стає для українського автора все ближчим. Після міркувань про роль світла і тіні у «прозі графіка» та містифікаційну техніку його письма Жадан концентрується на образі батька у творчості Шульца і робить це з дуже особистісної перспективи. Перспективи того, хто сам нещодавно опинився у безбатьківському світі і – попри всі комічно-єретичні елементи шульцівської оповіді – раптом зауважує найважливіше: «Шульц підсвічує свого батька. Так, як підсвічують ікони».
А тоді почалося повномасштабне вторгнення. Звісно, вже задовго до нього Жадан здобув репутацію найактивнішого біблійного алюзіоніста й у зв’язку з тим-таки Шульцом писав про «євангельське звучання» і про роль апостола, тобто «того, хто намагається свідчити, хто зберігає і трактує, по-своєму розставляючи акценти». Однак велика війна гранично актуалізувала це завдання – свідчити, адже всупереч зазубреній формулі «все, сказане нами, може бути нашим виправданням». Говорити як свідки про «винищення наших міст, бомбардування шкіл, бібліотек, музеїв, театрів, книгарень». Писати про абсолютне зло, яке – не вперше в історії – запрагло такої ж абсолютної влади над світом. Серед іншого ця влада дає можливість злу зводити зі світу тих, хто нерідко надає життю інших людей найглибшого сенсу, але безсилий захистити власне.
В оповіданнях Бруно Шульца таких свідчень немає. Таким свідченням стала його смерть від нацистської кулі. Сьогодні, коли від рашистських куль, бомб і ракет гинуть українські митці (так, не тільки й не стільки митці, але й митці також), – сьогодні збірка Сергія Жадана «Мій Шульц» здатна розповісти нам значно більше, ніж у ній сказано. Чи промовить вона до когось за межами України? Шанс є. У кожному разі її польська версія вийшла друком навіть раніше за українську.
10.07.2026