Вже за воротами, там, де починалася мало не тисова алея, збоку, туди, куди розгортався амфітеатр підступу до вищої полонинки, була капличка. Як на Балканах. Мурована церковця, два на півтора. Івана, очевидно. Бо на літнього Івана там правилася чи не єдина на цій висоті Служба Божа. Алея вела до парадного входу на колишню високогірну ферму. Але ще звечора шостого – тоді був такий календар – на амфітеатрі збиралися родини і роди. Викладали, мов на пляжі, ліжники, сідали довкола них, але так, аби краєчком себе сісти на них. Викладали наїдки. Що там могло бути? Та усьо.. Так аби і мужчини, і челядь щось перекусили. Мали кожухи і светери. Чекали утреної. Мусили там заночувати. Земля і трави були теплими, бо то такий короткий час. Тим часом чоловіки швиденько складали довгі дощані столи у тій ніби тисовій, хоч то не так, так лиш здалеку виглядало, у таке хотілося у присмерках вірити, алеї. Починали моцно пити. На колишній чеській суперфермі, де потім зробили біологічний стаціонар Львівського університету, саме у той довгий момент перебувало біля тридцяти студентів. Світла на стаціонарі ще не було. Вода текла трубками з високогір'я. Викладач – керівник практики – був один на всіх. Серед біологів завжди переважали біологині. Ціла горстка, повне гроно дівчат. Купальська ніч. Довгі столи. Купа паленки. Старі сплять на кожухах і ліжниках, чекають ранку і отця, який має сюди якось видряпатися знизу. Починалася м'яка осада – дайте їх до столу. З ветхої фортеці випускали мене. Був трохи старшим, після війська, не перший раз тут. Я мусив (і не дуже не хотів) іти до людей. Пити, кушєти різні будзи, співати, обніматися, братися на руки і цілий час повторювати, що усі уже сплять, бо завтра – експедиція. Під ранок падав як чіп на якомусь ліжку. Вранці починалася експедиція. Керівник практики мудро планував на той день великий, величезний похід. Аби дітей забрати, аби не бути на гейзері, що триватиме аж до вечора. І то було не до жартів. Від стаціонару за один день треба було вийти на Петрос, далі через перемичку – на Говерлу. Тепер би таке збурило цілий інстаграм – два двотисячники за один день! Ми виходили дуже рано, брали з собою сухий пайок. Вода була у джерелах і потічках. Я на початках ледве плентався. Бо ж взяв на себе дипломатичний удар. Пив з кожного буркальця. Тай ідемо. Одного разу виносив на Говерлу досить дрібну жінку, якій стало зле, на плечах, і то було добре, бо вона так щиро і глибоко раділа, коли побачила то, чого ще ніколи не бачила, чого навіть не сподівалася побачити, чого, правдоподібно, більше ніколи не вдалося повторити. І взагалі – коли стоїш з цими людьми там, коли бачиш, що з ними діється, коли розумієш їхній плач від краси, то вже й не треба згадувати, що ти якось до цього причетний. І у горлі, і у животі, і у легенях, не кажучи вже про зрадливо мокрі очі, усе каже: так. Так добре, так правильно, так має бути. А тоді – назад, скоро, майже бігом, бо скоро темно, бо ми на своєму максимумі, який невідомо коли перегорить, а на колишній фермі, на рідному стаціонарі, чергові, позбавлені сьогоднішнього екстазу, змайстрували вечерю. Вона буде вже при свічках. І більшість ніг вже нині ввечір відчують, що капут, молочна кислота, ви ж біологи...
Отоді відбувалася найкраща гра. Ті, хто мав силу, хто міг бігти далі, вилазили на вищі схили і дивилися, як низка студентів прямує траверсом, обминаючи Петрос. Ми собі тоді бігали більше, ніж треба. Дивилися зверху і знизу, незважаючи на залізне правило – ніколи не варто втрачати висоту. Пильнували кожну, як вперті кудлаті пси-вівчурі. Нікого не втратили. Усі прийшли на вечерю при свічках.
Тоді ми гралися у верховинську партизанку. Снайпери, біноклі, маскування у ялівці і таке інше. Найкритичнішим втручанням у нашій грі був гелікоптер, гвинтокрил, русский вертоліт. Від якого – за нашими уявленнями про гру – можна було легко сховатися.
Коли починалася скромна темна вечеря, нікого на подвір'ї вже не було. Тому можна було затягнути обговорення і масування ніг аж до комендантської години. Коли останні червоні відблиски сонця подавали знак із заходу, із-за Свидовця. Десь у Ужгороді ще можна було щось видіти.
Кілька поколінь львівських біологів мали у собі ці враження на ціле життя.
09.07.2026