Відійшла, в свої високі 99, Зоя Лісовська. Ніколи, навіть на порозі свого відходу (чув я від її щирої приятельки пані Віри Білевич), не думала вона про цифру 100. Любила простір, відкритість, а не замкнутий цикл... Дев’ять, дев’ять... Дев’ять Муз... Заглиблена в мистецтво живопису, радше піднесена до його висот – писала про живе, про життя в його кольорах, барвах, відтінках, тонах, напівтонах. Писала, не відкладаючи палітри, й тоді, коли вже близькою була межа її життєвої ниви...
Писала пензлем, як її сердечна подруга Віра Вовк – пером, не в рідному краї. А все ж хоча поза ним, та серцем – у ньому, в Україні, найчастіше – у Львові: вікна помешкання, де майбутня Мисткиня побачила світ, на Гайдамацькій №2, дивляться (рукою подати) на княжий Замок. Мов ось тепер бачу... Обходимо, Зоя і я, – з черговим її приїздом до Львова, – таку гарненьку колись кам’яничку... З якимсь особливим чуттям Зоя торкається її цеглин, затримується поглядом на двох горішніх вікнах...
Саме так: прийшла на світ, щоб, відійшовши, – приходити. Бо має з чим – зі світлом своєї великої, а все ж такої ніжної, як та цвітка дрібная, незвичайної душі... Була в тій душі, жила в ній, світилася нею – велика любов. Любов до світу – й до України в ньому, великому світі. І ця любов – сердечна, зосереджена (тому – цвітка дрібная), любов інтенсивна, як і Зоїна творчість...
Кажемо: «Боже мій!», «Ісусе мій!» І це «мій» під пензлем Зої Лісовської, збагаченої здобутками європейської культури, – сповнене теплом української душі. Підліток Ісус, при Богородиці, – у льняній тонкої, скромної вишивки сорочині. Видимий сум (малюнок на камені) – в очах Матері й Хлоп’яти. Сум, але – й щось таке, що важко словом окреслити: глибока правдивість, отже й світло, бачення чогось далекого й близького, людського й небесного...
Щоби приходити – відійшла. Ступила не в ніч, яка «забирає всі кольори», – у Вічність, у Світло. У ті сфери, де всі часи вже лиш в однім, що не минає, в теперішньому часі – незмінно присутньому перед лицем Творця...
09.07.2026