В Україні всього замало. Письменників замало, книжок замало, літературні премії жебрацькі, видавництв замало в порівнянні, скажімо, з Польщею. Читачів украй замало. Літературних часописів, які б платили гонорари, взагалі нема. Зате мені здавалося, що в нас достатньо літературних шкіл, які вчать, як писати. Та коли я зазирнув через паркан до Польщі, то був просто ошелешений тією кількістю шкіл, де роблять письменників.
Польська журналістка Наталія Шостак вирішила записатися на кілька таких шкіл, аби переконатися, чи вони чогось справді навчать. «Я була на курсі, де знана польська романістка розповідала поважним тоном, що текст повинен мати вступ, розвиток, епілог. Домініка Словік учила мене писати діалоги, Ґжеґож Узданьський – творення вірогідних персонажів, а Маріуш Щиґєль порадив змінити в тексті "порожній покій" на "покій, в якому не було навіть однієї мухи"».
Літературні курси є в кожному більшому місті Польщі, як і літературні премії. Думки щодо доцільності курсів письменницької майстерності (КПМ) сильно різняться. Одні вважають, що вони продають марні надії. Але яких десять відсотків таки щось з них черпають, бо знають, що хочуть написати, і мають для цього здібність. Другі вважають, що навчити писати не можна. Хіба що можна розвинути людей, які мають якісь сліди таланту.
Але в Польщі є не лише літературні курси, а й репортерські. Ціна за десять вікендів на Польській школі репортажу коштує 8,9 тисячі золотих, і охочих не бракує. Викладають там найвидатніші польські журналісти на чолі з Маріушем Щиґлєм. А однак випускники таких курсів мають неоднакові враження – одні пишуть, що курси змінили їхнє життя, інші нарікають на страту часу і грошей.
Щиґєль навіть видав «порадник для тих, хто самі хочуть писати» зі своїми лекціями «Факти мусять затанцювати»: «Можна навчити здібних, нездібних – не вдасться. Маю однак два застереження. 1. На жаль, дуже часто нездібні вважають себе за дуже здібних і відпірні на будь-які зауваги. 2. Здібні потрафлять учитися самі, підглядаючи, як пишуть інші. Багатьом достатньо читати інших і самим дійти до своєї форми. У зв'язку з тим нема сенсу нікого вчити».
Так висловився той, хто сам читає лекції.
Але я власне так і вчився писати, багато читаючи доброї прози, і водночас вивчав життя, завдяки чому написав кілька автобіографічних книжок. І перш ніж вислати чотири свої оповідання Романові Федоріву, якого знав з дитинства, то написав їх уже з пів сотні.
Як свідчить польська статистика, слухачі таких курсів мандрують по різних школах цілими гуртами. Прослухали лекції на одній школі – йдуть на другу, на третю.
На Заході КПМ давно вже стали предметом постійних, і то палких, дискусій. Одні вважають їх чудовим інструментом для практичного розвитку і набування фахових зв’язків, тоді як інші наголошують на важливості вродженого таланту і самостійної практики. А наявність диплома не гарантує видання книжки чи підписання контракту з агентом, бо видавці зважають на комерційний потенціал рукопису, а не на освіту. До того ж університетські програми фокусуються на високій літературі для академічних кіл на шкоду комерційному чи жанровому письму.
В Америці навчання в престижних закладах може коштувати десятки тисяч доларів, а інвестиція не завжди окупається. Тож багато відомих письменників і літературознавців скептично ставляться до таких курсів.
Головні аргументи проти самої концепції літературної освіти – це формування «шаблонного» письма. Курси стандартизують творчість. Програми часто нав'язують суворі правила (наприклад, відоме «Показуй, а не розповідай»). Через це випускники починають писати однаковісінько, втрачаючи унікальний голос, бо базові ознаки доброго письменника – талант, життєвий досвід, спостережливість і індивідуальне бачення світу – неможливо вкласти комусь до голови.
Літературознавець Марк МакГерл у своїй книзі «The Program Era» довів, що курси перетворили творчість на інституцію. Замість того, щоб шукати унікальний життєвий досвід (як це робили Ернест Гемінґвей чи Джек Керуак), автори вчаться писати «правильну» і ялову прозу.
Класичний шлях письменника минулого полягав у зміні професій (Винниченко, Гамсун), подорожах (Стівенсон, Джек Лондон, Генрі Міллер), помилках і пізнанні життя (Вайлд, Франко). Зараз таке мало кого цікавить.
Письменницькі школи замикають людину в «ізольованій бульбашці» академічного середовища. В результаті початківці пишуть про сам процес письма або про дрібні побутові стосунки, оскільки не мають справжнього життєвого досвіду поза стінами університету.
Багато скептиків вважають КПМ бізнесом, який продає безуспішні ілюзії. Вони беруть великі гроші за навчання, обіцяючи успіх, хоча видавничий ринок переповнений і диплом ніяк не допомагає продати книжку.
Англійський письменник Ханіф Курейші, який сам викладав креативне письмо в Кінґстонському університеті, заявив у 1914 р.: «Більшість моїх студентів – геть безталанні, а їхні тексти – невиразні і передбачувані. КПМ – це марна трата часу. Навчити писати неможливо. Можна навчити самодисципліні чи редагуванню, але якщо ви не вмієте розповідати історії, ніхто вас цього не навчить».
Що тут почалося! Його загейтили з усіх боків. Постмодерністка Джанет Вінтерсон, яка очолювала КПМ в Манчестерському університеті, пояснила, що її завдання як викладача «не вчити студентів писати, а показувати їм, що письмо – це водночас і бомба, і знешкодження бомби, це руйнування кліше і стереотипів, захист душі від нищівних гасел сучасного життя. Письмо – це стан буття. Моя робота – змінити їхні стосунки з мовою. Усе інше залежить від них».
Британський письменник Тім Клер взагалі звинуватив Курейші у професійній непридатності, а Вільям Бакінгем заявив, «що критики на кшталт Курейші оцінюють курси за хибними критеріями – кількістю виданих комерційних хітів».
Однак Курейші був не єдиним, хто вів КПМ і водночас кпив з них. Джуно Діас (лауреат Пулітцерівської премії) заявив: «КПМ створюють елітарний білий конвеєр, де викладачі намагаються загнати унікальний досвід іммігрантів у рамки класичного "європейського" канону. Вони вчать вас писати так, щоб це сподобалося критику з Нью-Йорка, знищуючи вашу справжню ідентичність».
Курт Воннеґут вважав, що «писати добре – це те, що Бог або дозволяє вам робити, або відмовляє в цьому. Жоден професор у світі не вкладе у вашу голову оригінальну ідею. Найбільше, що можуть зробити такі курси – це дати вам купу паперу, стілець, дедлайн і компанію людей, які не сміятимуться, коли ви скажете, що хочете стати письменником».
А сам, попри те, вів КПМ.
Стівен Кінг в автобіографії «Про письменство» порівняв КПМ з конвеєром: «Вони не здатні зробити поганого письменника чудовим. Вони можуть лише зробити чудового письменника неймовірно чудовим... Проблема цих курсів у тому, що там виховують стерильних авторів, які пишуть для інших авторів на воркшопах. Вони вчать вас уникати помилок, але разом із цим вичавлюють із тексту будь-яку сміливість та життя».
Коли Фланнері О'Коннор запитали, чи не пригнічують університетські КПМ молодих авторів, вона відповіла з притаманним їй чорним гумором: «Як на мене, вони пригнічують їх недостатньо. Справжня проблема цих курсів полягає в тому, що вони допомагають заговорити людям, які не мають нічого, що можуть сказати світу».
Чарльз Буковскі зневажав будь-яку академічність і вважав, що письменництво народжується лише з життєвих злиднів і досвіду, а не за партами: «Вчити когось писати – це все одно, що вчити когось кохати. Якщо це не йде з твоїх кишок, якщо це не рветься з тебе всупереч усьому – ти просто займаєшся мастурбацією на папері. Усі ці письменницькі курси – притулок для боягузів, які бояться вийти на вулицю та відчути справжнє життя на смак».
Відомий новеліст Сергій Осока, який також вважається зразковим літературним редактором, недавно написав: «Мене просто жахають усі ці літературні школи. Мене просто жахає, як пишуть ті, кого там навчили. Скільки я вже вичитав романів випускників і випускниць оцих от усіх літшкіл.
Вони прийшли туди без вогню на кінчиках пальців, без вітру, що підштовхує в спину, без відчуття "Я зараз мушу з’їхати з гори!" – і пішли такі самісінькі. Знаючи, як просувати. Скільки разів на сто сторінок має траплятися еротична сцена. Розуміючи щось про композицію, фабулу, конструкцію. Але читати їхні романи – це все одно, що пити з порожнього кухля».
08.07.2026