Для себе

«Тепер ви можете трохи пожити для себе». Вона всміхнулася, почувши мої слова, але, здається, не до кінця зрозуміла, про що я.

Моя далека знайома, категорія сімдесят плюс, поховала свого чоловіка. Всю другу половину свого життя він хворів, важко хворів. Більше десяти років був лежачим, вона його доглядала. З кожним днем стан його тільки погіршувався. Їхній єдиний син трагічно загинув досить давно. Ця жінка звикла – іншого вона і не знає – жити для когось, а власне «для себе» ставила на друге, на третє, на енне місце. Ні, вона не одна така, і випадок догляду за хворим не є чимось особливим чи надзвичайним у наших сім’ях. Скоріш навпаки. Тисячі українських жінок поїхали заробляти в Італію своїм дітям на квартиру, навчання, машину і заможне життя, доглядаючи вже чужих хворих і старих батьків. Все це триває досі, і мова тут не тільки про жінок. Чоловіки подалися на заробітки також не заради машини для себе – у переважній більшості випадків на чужині вони гарували заради сім’ї. Це покоління не те що не знало, але ніколи на перше місце не ставило «пожити для себе».  

Його таким зробили життя і виховання. Щодо господарки в селі, то тут все очевидно – поле і лан, стодола і стайня потребували великої кількості рук, рук роботящих, умілих. Але навіть життя в тому ж місті ще зовсім недавно… Потрібно було занести меблі на якийсь там поверх – ви кликали на допомогу кого? Знайомих, сусідів, товаришів по роботі, друзів, колег. Навіть сумні сторінки буття, адже не вічний ніхто, – хто помагав, хто ніс труну з тілом небіжчика по цих сходах крутих? Ті, хто знав особисто її чи його по роботі, по дому, по школі і, звичайно, рідня.

Ви могли позичити цукор чи сіль, борошно, сірники, просто постукавши в двері сусіда. Залишити, коли не було на кого, дітей. Їхні діти приходили в гості до вас, бавилися з вашими, разом гуляли в дворі. Люди не просто спілкувалися тоді, довіряли, вірили одне одному – люди взаємодіяли, бо були взаємозалежні, буквально як за третім законом Ньютона. Ви допомогли тому, на кого в разі чого могли розраховувати, до кого не вагаючись могли звернутися хоч серед ночі, покликати на допомогу. Це була свого роду мережа, ваше рятівне коло на випадок форс-мажору, ніби ваша велика соціальна сім’я. Ви брали і віддавали, ви помагали і вам помагали.

У наш час всього цього немає. Ми часто й не знаємо, хто у нас за стіною живе. Квартири наймають, здають, продають. Добре, якщо вітаємося десь у коридорі чи на сходах. Так, ми не потребуємо того, що було колись, і спокійно обходимося тим, що меблі розбірні, що ми заплатили – вони приїхали, і встановили, і підключили все: від пральки і холодильника, інтернету і телевізора до кондиціонера і ще багато чого. І так, холодильник забитий продуктами на тиждень вперед – де там позичити якоїсь крупи. А не стане чогось, то є служба доставки, і кур’єр привезе їжу, продукти, фактично любе – питання ціни. Навіть печальну сторінки буття, навіть траур і той впирається в гроші – приїдуть, винесуть, вивезуть, відспівають і поховають. Так, чужі люди – але це їхня щоденна робота.

Люди живуть суто для самих себе, бо можуть, бо хочуть, а головне – не потребують ще когось у своєму житті. «Спілкування» більш ніж достатньо, навіть якщо не виходити з дому. Технології дозволяють. Але це в ідеальнім житті – а в реальнім буває і так, що не працюють і гроші. Вам дзвонять в одинадцятій ночі (а надворі зима) сусіди – останні з тих, з ким ви разом росли. Реальна історія, в якій я учасник. «Швидка» приїхала, у людини інсульт, час іде на хвилини. Потрібно допомогти винести ноші. Там є фельдшери і санітари, але потрібен ще власне один, щоб ці ноші знести нашими сходами. Що ви будете робити, навіть маючи гроші? Дзвонити у всі двері? Вам не відчинять, бо ніч, бо зима, бо кожен для себе живе, а ви для них – ви просто ніхто.

Так, серед молоді, серед покоління, яке йде нам на зміну, є кращі, сильніші, мудріші, відважніші і добріші, більш щирі та чесні, ніж були їхні батьки й діди – це правда. Але дуже багато таких, для якого «пожити для себе самих» – це правило номер один. Епідемії самотності раніше не було, демографічна криза на багатому Заході, породжена спадом народжуваності, у нас також, і це до війни, геріатричні пансіонати – цього раніше не було.

Так, на багатьох жінок з тих, хто поїхав в Італію, відпрацював і заробив, маючи в планах, надіючись зустріти старість в обіймах вдячних внуків, чоловіка й дітей, нарешті «пожити для себе», чекає гірке розчарування. На чоловіків, які вернулися з заробітків, – також. Ніхто не скасовував відчуження, викликаного роками відсутності, коли треба було бути зараз і тут, бо сім’я –це живий організм, особливо коли діти ростуть, бо гроші не купують і не лікують усе.

І нарешті останнє. Кожна людина має право жити як хоче, для чогось, для когось чи суто «для себе і тільки для себе», – але не тоді, коли в твоїй країні війна.