Йдуть мужі кам’яні, в ніч ідуть, – Ґорґани... Йдуть і йдуть... день і ніч, велети – віками... Ще грясти і грясти їм в літа грядущі... У душі, кам’яній, – думи невсипущі. Їх серця, воднораз, б’ють у безгомінні... Чує Час, тільки Час, кроки їх камінні.
Гори чорні – в чорну ніч, а світає – сині: з синім морем звів їх день; ніч – із Чорним морем.
Із гір – раптово ніч спадає, таки не сходить, а спадає, і день за гори не заходить, таки направду – западає... Лиш на верхах, аж споночіє, – усмішка сонця рожевіє.
Рожева повня над Карпатами зависла... Сам Час – у диві... зупинився... сушить весла...
Карпати. Ніч. У ній – гроза. Лячніші в горах тріски грому. Хто не гуцу́л, а гостем тут, тому б мерщій із гір – додому.
Хутко в горах, щойно вечір, тихне все, лиш він, Гук Великий, – во́ди мече, квапить Часу гін... Води, з рік у ріки, – в море, наче з рук до рук. Вік-у-вік, де гори й бо́ри, – дужий Гука гук¹.
Упала зірка десь між гір... заледве встиг піймати зір... лиш черк – і небом промайнула: за кимось ніч сльозу сплакнула...
В чорну ніч – і Чорногорі дали чорне те ім’я: так у чорну ніч чорніє, як у білий день – рілля. А взимі, як снігом віє, Чорногора ним – біліє. Все ж – ім’я бере тут гору: Чорногора – ним чорніє.
Пів но́чі... Спить усе – верхи, доли́, яруги... І раптом – вовка-тугара́, з низів до зір, – щонайглибиннішої голос туги...
Хто в гори, в ніч, бува, іде, той знає, що воно таке, іще за ночі, до світання, мов неземне, – Землі м о в ч а н н я.
Срібний серп, піднявшись вище, над гірські хребти, озирнувся – гори... гори... десь по схилах – медозбори... ні́чого серпти...
В го́рах є на що зоріти, чим голодні пасти очі, а стемніє – неозорі перезорювати ночі².
Ох, ті сонячні верхи!.. Хоч бери у рами!.. Ґав, маляре, не лови: ніч – не за гора́ми!..
Ніч – мов очі ті дівочі: ясна й темна водночас, ще й у го́рах, коли небо обійма сріблястий пас.
Синє небо – чорна хмара. Сині гори – Чорногора. Синє море – Чорне море: в парі здавна ті кольо́ри.
Гей, скільки ж то майне ще чорно-білого, аж та Сивуля, посиві́ла, – стане Білою...
Поважний Пе́трос... Дух у нім – і Риму й Греції: йно повня – й тут вони при нім, в таночку звабнім коловім, – і Німфи, й Грації³.
Співає-піє Попіван, тут-бо вітри – співочі: співають-піють-віючи-про-тягом-дня-і-ночі.
На місячної ночі тлі – різьбляться силуети: вершини, ма́ківки, шпилі... на серці – болісні жалі... Гуцулко Ксеню, – де ти?..
Глибока тиш. Мовчання гір. Усе немов завмерло. Небесних зір земним чолом торкається Говерла⁴.
За горами гори... Розбурхане море, шаліючи, стало на вічний постій... А там, десь за го́рами, втіхами й горями, ген у безмежжі – межа всіх подій...⁵
*
Упала ніч на гори, звори,
До себе, чорна, світ весь горне,
Усі стирає кольори...
Їй не дається тільки біле...
Гуцулка Ксеня, в сніжно-білім, –
На темнім обрисі гори...
Усе поснуло... Чорногора,
Як і колись, як нині, вчора,
Своє оправдує ім’я...
Іде мандрі́вник, як у Ґете,⁶
Йде в ніч... Стихає вічне: «Де ти?..»
Йно тихо дихає земля...
А втім (чи вчулося?) здаля –
Немов трембітаря зітхання...
Чи стрічі жде, а чи прощання...
Та ні, то лиш пустунка Ехо,
То тут вона, то ген, далеко,
Горянка, – гори забавля..
__________________________________
¹ Гук – водоспад.
² «Пасти очі» – поширена в римлян метафора (та й у нас: «пасти очима»). Перезорювати – новотвір Миколи Зерова. Закоханий в астрономію, поет до гри слів часто залучав своє прізвище (до речі, на запитання студентів, як наголошувати, – «Зе́ров» чи «Зеро́в», з усмішкою відповідав: «Відгукуюсь на ямб і на хорей»).
³ Грец. Petr-os (лат. -us) – скала. Теренами Гуцульщини, зо п’ять століть тому, мігрували предки сучасних румунів – пастухи волохи; звідси – й ряд топонімів романського походження (за підказку дякую Ростиславові Параньку).
⁴ Із замкнутого кола (Говерла – підперла) допоміг мені вихопитися... Горацій. «Súblimí feriám sídera vértice» (останній рядок його першої пісні): «Я високим чолом вишніх торкнуся зір».
⁵ Точніше – «горизонт подій». Цікаво, що в Горація, який, кажуть, – «на всі випадки життя», знаходимо буквальний відповідник цього терміну: «ultima línea rerum», остання риса речей, отже й подій: історики, rerum scriptores, – описувачі подій; так описово поет каже про смерть – рису, яка підсумовує (тут – усе життя).
⁶ Мова про геніальну мініатюру «Нічну пісню подорожнього» («Über allen Gipfeln ist Ruh»).
06.07.2026