Просвічення темряви

Ситуація, з якої починається вступна повість до циклу «Відділ 32. Служба магбезпеки» «Темні справи», нагадує радше детектив – загадково гинуть двоє братів. Слідство губиться у здогадках, адже немає жодних слідів насильства чи отрути. Головною обвинуваченою замалим не стає донька одного з братів, Анна, але ситуацію рятує втручання сусідки (вона ж – головна героїня циклу Галина Хоптинська). Обдарована надчутливістю жінка швидко розуміє, що помешкання діда обох загиблих, де й сталася загадкова трагедія, непросте і ховає в собі загадки «не від світу цього». Поступово до розслідування підключаються представники підрозділу СБУ, який займається справами, пов’язаними з потойбічними сутностями, – і врешті таємниця квартири братів Стригунів розкривається.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Звісно, почуття фантастичності переслідуватиме весь час – зрештою, на те й фантастика. Хоча за бажання можна згадати ряд прикладів, коли спецслужби активно цікавилися паранормальними явищами – щоправда, більша їх частина у вигляді, в якому вони явилися ширшій публіці, найбільше нагадує жанр міських легенд, причому того сорту, звідки вже недалеко до класичної конспірології з урядом рептилоїдів, які з Марса управляють Землею. З іншого боку, «Відділ 32» – точно не перший випадок у культурі, коли українську традицію спецслужб пов’язують із чимось демонічним. Список солідний, хоч і писаний не лише українськими руками: починаючи від історій про відьом на службі у Хмельницького через легенд про запорожців-характерників і закінчуючи цілою горою оповідок про дивовижні збіги вже під час цієї війни.

Хоча «Темні люди» змушують згадати інший містичний фольклорний сюжет, дотичний до української історії і, здається, поширеніший більше на заході України (точніше скажуть вузькі спеціалісти). Ідеться про стійкий мотив нещасть, які переслідували родини тих, хто аж надто відзначився у протидії партизанському рухові. Здебільшого події запускав або особливо драстичний вчинок винуватця за гранню будь-яких законів людських і Божих, або ж проклін якоїсь з жертв. Сам проклятий після цього жив довго і, ймовірно, навіть досить щасливо – одначе його рідні, а особливо діти, щастя не мали. Не просто не мали – з ними відбувалися всякі нещастя без видимої причини, вони хворіли, калічилися, спивалися, передчасно вмирали… Врешті злочинець опинявся перед перспективою повної втрати свого роду.

Власне дуже подібний сюжет розгортається перед читачами «Темних справ». У фіналі вкрай важко позбутися думки, що оце ж перед тобою одна з версій чутого ще з дитинства вищеописаного сюжету – в цьому конкретному випадку двоє внуків чекіста-дітовбивці (та ще й голими руками!) гинуть за обставин, які цілком виглядають як убивство чи смерть від отрути, до того ж один із жертв відомий поведінкою, яку складно назвати соціально прийнятною, хоч до відвертого криміналу і не доходило. В одного з братів залишається круглою сиротою неповнолітня донька з проблемами зі здоров’ям. Відповідно до законів жанру, насправді чоловіків убив невпокоєний дух колись убитої їхнім предком дитини. За законами жанру, вціліла дочка теж мала б загинути чи якось драматично «пропасти» (в сенсі краху життєвих перспектив).

Але тут сюжет і ламається – бо дочка не просто вціліє. Вона вціліє за посильної допомоги жінки з явно українською свідомістю – тобто власне головної героїні. І, понад те, діяльно змінить парадигму, свідому чи ні, своєї родини, віддавши квартиру, яку свого часу захопив прадід-злочинець, для проживання біженцям, жертвам тієї ж сили, яку представляв цей самий дід (згадаймо практику «віджиму» житла і загалом будь-чого цінного московськими окупантами на тимчасово загарбаних територіях).

І от власне цей злам сигналізує, що основна суть історії – аж ніяк не в містичній частині тексту. У неї є кілька рівнів, і всі вони мають пряме і безпосереднє відношення до української історії та колективного досвіду ХХ століття. А конкретно – до досвіду насильного виселення людей з їхніх домівок, відбирання житла. Адже в цьому випадку, очевидно, йшлося не лише про суто матеріальні втрати, а передусім про насильне виривання з місця, яке означало безпеку і в яке було вкладено всі свої зусилля, яке було призначене творити і підтримувати безпечний простір. І от з цього місця брутально виривають, уповаючи на право сили, не підкріплене жодними іншими аргументами, бодай на рівні фальшивих дихотомій – за винятком приналежності жертви до «не тієї» спільноти. А ось це вже фактично акт геноциду – адже йдеться про руйнацію простору, який, згідно з теорією «банального націоналізму» Майкла Білліга, має для формування національної ідентичності чи не більше значення, ніж яскраві образи національних зривів.

Одначе ці події мають іншу, точно невидиму на момент того, коли трагедія сталася, сторону – але дуже добре видиму тепер. Це факт, що чимало людей живуть у помешканнях, які колись були чиїмись. І це історія про те, що, відкриваючи родинну історію, можна відкрити, що твої власні предки були якраз тими самими злочинцями – от тільки не в узагальнено-збірному вигляді, як це подається в підручниках чи наукових студіях (якщо тільки автор не досліджує прицільно конкретний випадок та не оперує методологічним багажем мікроісторії), а цілком собі конкретно-намацально.

Бо саме це насправді відбувається на сторінках книги. Дуже швидко стає зрозуміло, що аби розгадати загадку, треба заглибитися в історію родини. Стартовим пунктом для пошуків стає напівбожевільний двірник, який викрикує в обличчя героїні уривки про мерзотників-мешканців квартир у будинку і неминуче покарання, яке має прийти. Далі – пошуки в архівах, згадування родинних історій, повторювані пошуки в самій квартирі, де загинули брати, і все це під акомпанемент чогось загадкового і темного. Врешті це темне перестає бути загадкою, являючи похмуру таємницю: квартира колись належала українській родині, яку заарештував і особисто розстріляв у Лук’янівській в’язниці енкаведист, який поклав око на житло в центрі столиці підкореної країни. А донька одного з загиблих – правнучка цього монстра. Монстра, бо з часом стає відомо, що під час арешту випадково залишилася маленька дівчинка, дочка приятелів родини, яку арештоване сімейство прихистило після арешту її батьків. Цю дівчинку випадково знайшов у загарбаній квартирі її новий «господар» і… вбив голими руками, а тіло заховав. А ось такі речі – це вже не просто з розряду політичних репресій та геноциду як явища, «взагалі». Це вже психопатія.

І ось вісімнадцятирічна Аня опиняється перед правдою, яка страшніша за перспективу «загриміти» у в’язницю за вбивство, якого вона не скоювала: що вона правнука вбивці і психопата. Власне етапи цього відкриття та взаємодія з ним і є основним сюжетом книги. Детективна і містична взаємно переплетені лінії – це лише зручна упаковка.

Отож вище ми вже уяснили, що насильне позбавлення житла на підставі належності до «не тієї» спільноти – це акт геноциду. Власне на це натякає історія загибелі дівчинки, адже буквальний символ геноциду – це фізична загибель дітей, позаяк геноцид – це насамперед про перерізання шляхів відтворення спільноти. В історії Небораків та Данченків просто-таки «букет» – фізичне вбивство старших і сильних, спроможних захистити, відбирання матеріальної основи буття (тої ж квартири), зрештою, витіснення і вбивство молодших, здатних успадкувати пам’ять. І все це під акомпанемент аргументації про «неправильність» жертв.

А геноцид – це злочин специфічний не лише тим, що цілиться одночасно і в фізичне існування спільноти, і в її тривання як спільноти, об’єднаної певною культурою та ідентичністю. Більше того – цілиться передусім у друге, використовуючи перше як інструмент. Геноцид належить до тих злочинів, які самим фактом того, що вони відбулися, підважують сенс і цінності як такі. І залишають по собі питання – чого вартий світ, де стали можливі подібні звірства?

Як наслідок описаного ефекту, геноцид неодмінно вимагає дій, які б відновили сенс, порушений фактом геноциду. У перелік цих дій обов’язково входить справедлива відплата призвідцям та виконавцям. Але не лише – позаяк відплата відновлює відчуття справедливості, а якщо йдеться про помсту за принципом «око за око» – то відчуття спроможності впливати на ситуацію безпосередньо у жертви. Аби відбудувати сенс, має відбутися ряд символічних актів, які відновлюють те, що підважив геноцид: як існування загроженої спільноти, передусім у культурному та ідентичнісному просторі, так і потребу та обов’язок дотримання певних правил людського співжиття, базованих на моралі норм.

Бо тільки такі дії можуть втамувати те, що Карл Ясперс назвав метафізичною провиною – тобто відчуття провини за злочин, яке виростає з усвідомлення власної причетності до людей. Позаяк ти – людина, то, окрім усього іншого, маєш пильнувати, аби не порушувалися закони, які забезпечують тривання людяності. І глибина підваження цих законів самим фактом геноциду така глибинна, вибачте за тавтологію, що сягає навіть тих, хто непричетний безпосередньо до самого злочину.

Власне, це те, що сталося з Анею з «Темних справ» – розуміння суті того, ким був її прадід і що зробив, відразу ж поставило її «очі в очі» з метафізичною провиною. Бо й справді – безпосередньо вона непричетна до злочину її прадіда, вона народилася давно після тих подій і не знала свого прадіда особисто. Зрештою, рідню не вибирають. Але, з іншого боку, сам факт приналежності до цієї рідні та факт формальної власності на колись неправедно захоплене тим прадідом майно автоматично накидає і співвідповідальність, і власний шматок метафізичної провини.

Інша річ, що процес принаймні усвідомлення самого факту вимагає уявного занурення в момент злочину. Метання Ані після того, коли Галина з документами в руках відкриває їй правду про родича (мовляв, як же це – це як оті самі, що заселялися в ще теплі домівки кримських татар?) – це, власне, і є момент зустрічі з травмою та початкові метання. Надалі закономірно настає момент усвідомлення – через плач і відчуття, словами авторки, «так, ніби зробила щось погане, хоча ніби ж не чинила жодного злочину».

Врешті Аня знаходить спосіб розрахуватися зі своїм шматком провини – вона починає цікавитися історією в пошуках відповідей на свої запитання, а після вторгнення москалів віддає злощасну квартиру на помешкання біженцям. Інакше кажучи, вона відкривається до ідентичності, яку знищував її дід, а також діє відповідно до морального закону – замість шкодити невинним людям, навпаки допомагає потребуючим.

І це не просто зміна поведінки – це повернення водночас до національної ідентичності та до нормальної соціальної поведінки. Якщо уважніше придивитися до сюжету, стане помітно, що в будинку померли не лише обоє братів – внуків енкаведиста, а й чимало інших мешканців, серед яких теж вистачало нащадків карателів. А в їхніх нащадків часто-густо не складалося життя або й проявлялися відчутно асоціальні нахили. З раціональної точки зору тут є два можливі пояснення. Одне – те, що творили енкаведисти, часто-густо вкладається в опис психопатії чи садизму та пов’язаних психічних розладів, а такі речі можуть передаватися генетично – з відповідними наслідками для якості життя. З урахуванням цього факту, не випадає дивуватися, що нащадки карателів часто-густо були схильні до деструктивної поведінки.

Крім цього, участь у геноцидних діях зазвичай не минає даремно і для злочинців також. Людина загалом так влаштована, що потребує позитивного підкріплення, у даному разі – пояснення своїх злочинів. І навіть якщо ідеологія пропонує пояснення, все одно залишається страх осуду, помсти з боку нащадків жертв, суду і так далі. Усе це відчутно деформує поведінку, здатне провокувати, наприклад, викличну поведінку чи залежності як спосіб компенсувати передані підсвідомі страхи.

Таким чином, патерн «злої крові» чи «прокляття замучених» у контексті геноцидної спадщини отримує цілком логічне пояснення. І «подвиги» на грані кримінального права одного з братів Стригунів та родинні нещастя іншого виглядають як зримі прояви описаних ефектів. А тим часом, аби позбутися цього, треба просто визнати очевидне і змінити парадигму – що й робить Аня. І в цьому сенсі вкрай символічно, що безпосереднім вбивцею в тексті є дух давно вбитої дівчинки, який, проте, пощадив Галину через прикріплену в неї до рюкзака синьо-жовту стрічку. Адже це не просто знавіснілий у ненависті до світу невпокоєний дух, а дух убитої за своє – і, відповідно, він не чіпає тих, хто носить знак свого чи маніфестує «своїсть» у сенсі української ідентичності іншим чином. Адже його задача – відплата. Відплата не як помста, а як повернення і відновлення належного ладу, підваженого свого часу фактом геноциду.

Характерно теж, що всі описані колізії відбуваються напередодні російського вторгнення взимку 2021–2022 років. Уже стало трюїзмом твердження, що воєнні події стали тригером колективних, родинних та особистих спогадів і витіснених підсвідомістю історій.

Також у тексті постійно присутні посилання на розтиражовані (в доброму сенсі слова) стійкі образи, пов’язані з репресіями: тут і мотив «чорного ворона», який вириває людей з власних жител у безвість, і поява чужинців у ще теплих домівках, і картина архіву та його співробітників, які допомагають підвести раціональну базу під здогадки, які, в цілому, раціональні й логічні, «тримаються купи». Ці образи стають свого роду опорами, які допомагають як Ані, так і самій Галині усвідомити, означити і зрозуміти, з чим вони мають справу – і, відповідно, вирішити, як їм чинити. Фактично, авторка продемонструвала, як діє національна пам’ять і популяризація історії на масовому рівні, як і те, чому обидві речі є необхідними в доланні геноцидної спадщини.