Зоф’я, донька Налковського

«…Немає нічого реального з колишнього світу, нічого не залишилося. Людям дано переживати речі, так би мовити, понад міру. Жах стоїть поміж ними і відокремлює одне від одного. Одне для одного в будь-яку мить люди можуть стати причиною смерті.

Реальність можна витримати, якщо вона не дається в повноті досвіду. Або дається не одночасно. Вона доходить до нас уривками подій, клаптиками розповідей, відлуннями пострілів, далекими димами, що розпливаються по небу, пожежами, про які історія каже, що вони «перетворюють на попіл», хоча ніхто не розуміє цих слів. Ця реальність, далека і, водночас, розгорнута за стіною, не є справжньою. Лише думка про неї намагається зібрати її, знерухомити і зрозуміти.

Ще раз йдемо цвинтарною алеєю. Зараз відбувається урочистий весняний раут померлих. Померлих давно і звичайною смертю.

Називають лише своє ім’я та прізвище, вказують дату, рідше згадують свою професію та заслуги. Іноді тихо просять в перехожих про зітхання до Бога. <…> Ця одна могила не має хреста. На постаменті бронзового пам’ятника викарбувані незрозумілі сьогодні слова:

... ДИВЛЯЧИСЬ З ВИСОЧИНИ ЕВОЛЮЦІЇ

У НЕСКІНЧЕННУ ПРІРВУ МАЙБУТНЬОГО, 

БАЧИМО ТАМ

НЕ БЕЗНАДІЙНУ ТЕМРЯВУ ВІЧНОЇ СМЕРТІ,

А ЖИВИЛЬНІ БЛИСКИ ВІЧНОГО І ВСЕ ЩЕ ПОТУЖНОГО ЖИТТЯ…»

(Зоф’я Налковська, оповідання «Цвинтарна жінка»)

Після довгого – більш ніж тридцятирічного – мовчазного переживання втрати найдорожчого батька Зоф’я Налковська нарешті вилила в одному з оповідань свій біль, саме так стримано процитувавши напис на його могилі як свідчення сутності його наукових поглядів. Батько був тим, з ким письменниця, за її словами, мала найкращі стосунки свого життя. Могла розмовляти про все на світі на будь-які теми – і завжди отримувала від батька правдиві, відверті відповіді.  

Народжена 10 листопада 1884 року у Варшаві, Зоф’я Налковська все життя присвятила польській літературі, Польщі, рідному місту, ніколи не відступаючи від закладеного батьком принципу, що кожна людина зокрема і люди загалом народжені вільними і мають бути рівними в правах.

«Живеться коротко й погано. А до того ж – лише один раз. То чи можна вимагати від людини, щоб дозволила це своє єдине життя знищити?»

(Зоф’я Налковська, роман «Межа»)

Дитинство Зоф’ї пройшло в батьківському будинку над луками в містечку Воломіна. Батько – Вацлав Налковський – був відомим географом, творцем теорії невизначеності території Польщі, але також наставником і приятелем своїх доньок: письменниці Зоф’ї і скульпторки Xанни. Мама Анна – вчителька і авторка підручника з географії. Не дивно, що «магічний дім» над луками став тлом і темою для багатьох творів Зоф’ї. Власне назва «дім над луками» звучить магічно, і це дійсно було особливе місце, зокрема в біографіях Зоф’ї і Xанни.

1894 року Генрик Войціховський – приятель Вацлава Налковського – купив маєток у Воломіні й запросив свого студентського приятеля в гості. Власне тоді, вийшовши на прогулянку по околицях, професор Налковський побачив чудовий піщаний пагорб, зарослий соснами, який нагадував йому місцину, де провів свої найкращі роки. Вирішив, що збудує тут літній дерев’яний будиночок для своєї сім’ї, придбав на виплат цей пагорб – і вже через рік Налковські змогли оселитися. Довго не думаючи, назвали цю землю Ґуркі, і лише через багато років пізніше це місце отримало назву «дім над луками». Це був найкращий дім, який письменниця згадувала й описувала з особливою любов’ю, і за яким тужила як за живою істотою. Говорила про нього: «Свій дім і остання пристань».

З ранніх літ дівчина була оточена книжками і світлими людьми – батьків відвідували знані особистості, зокрема Стефан Жеромський, Януш Корчак, Адольф Диґасінський та ін. Зоф’я виросла інтелектуалкою, ерудиткою, справжньою дамою – могла гарно й мудро розмовляти кількома мовами. Проте не вміла готувати їжу, прати, не розумілася на господарюванні. Та коли життя кидало несподівані виклики, їй вдавалося знайти вихід з будь-якої ситуації. Навіть в часі Другої світової війни разом із сестрою відкрила у Варшаві невеличку тютюнову крамницю, що дало певні засоби для виживання їм та їхній мамі. Постачальник цигаркових так званих «гільз» був щиро заскочений, упізнавши у власниці крамнички відому авторку роману «Межа».

Найважливішим у її житті був саме міжвоєнний період – час харизматичних жінок і ексцентричних чоловіків, час відродження Польщі і розквіту мистецтва.

Зоф’я здобувала вищу освіту у Варшаві в таємному Літаючому університеті, котрий діяв конспіраційно в часі поділів Польщі. В публічне життя увійшла, маючи лише двадцять три роки, коли на Конгресі жінок у Кракові своїм виступом вимагала права на вільне кохання, незакомплексований секс, а також визволення від примусу до одруження й материнства. Її гасло «Хочемо повноти життя!» стало легендою. Одні висловлювали захоплення, інші вважали, що Налковська – «знуджена дамулька», яка здатна лише писати нічого не варті віршики й новелки.

Вперше Зоф’я вийшла заміж у 19 років за письменника і педагога Леона Риґера, який зраджував і – водночас – хвалився перед нею своїми любовними походеньками. Розлучилися у 1918 році. Через п’ять років вийшла заміж за улана і легіонера Яна Юр-Ожеховського. Старий військовий хотів контролювати дружину, заздрив її успіхам. Довелося знову розлучитися (1929). Перебуваючи в шлюбах, мешкала в різних містах: Кєльцах, Кракові, Вільні, Ґродні, та завжди поверталася до Варшави і до магічного «дому над луками». 

Як жінка Налковська хотіла кохати і бути коханою. Все життя з перемінним успіхом шукала справжнього великого почуття. Зазнала багато різних проявів емоцій та пристрастей, пережила зради, бурхливі сцени ревності з боку чоловіків та партнерів, навіть перебувала в стосунках, які ми зараз окреслюємо як «токсичний зв’язок». Завжди була в пошуку. Ніколи не піддавалася. Вважала, що кохання потрібно шукати протягом усього життя, до останніх днів.

Налковську можна назвати «визволеною жінкою». Була емансипованою, першою професійною письменницею, яка все своє життя заробляла винятково літературною діяльністю, адже не могла розраховувати на жодні родинні статки, бо таких не було. Обидва шлюби теж не дали Зоф’ї матеріального забезпечення. Тож мала тільки те, що вдалося заробити власним розумом і талантом, розглядаючи життя крізь літературну призму:

«Все, що трапляється в моєму житті, я розглядаю з літературної точки зору; маю специфічну форму сприйняття вражень, мрій і спогадів – форму, так би мовити, епічну. Себе завжди уявляю в третій особі, дії – в минулому часі, почуття – у вигляді виразу обличчя, поз і жестів, мрії – у вигляді чогось, що вже сталося і про що йде мова. Найдрібніший епізод життя набирає форми новелки, хтось із нових знайомих стає героєм повісті, чийсь вдалий чи характерний вираз стає епіграфом до котрогось із творів. У моєму житті немає безпосередності вражень: під час розмов, сміху, розваг – мозок постійно працює з інтенсивністю і наполегливістю над літературною формою всього, що сприймає як враження ззовні. Єдиною річчю, за якою пізнаю своє почуття, є страждання».

(Зоф’я Налковська, «Щоденники»).

Налковська зуміла показати жінку зсередини, тобто розкрити психологію жінки, всі почуття і думки, які переповнюють жіночий мозок і жіночу душу. Робила це неперевершено. У творчості відзначалася особливою увагою до людських почуттів та шляхетністю літературного стилю.

Перший період творчості Зоф’ї Налковської характеризують романи й оповідання психологічно-побутові, в яких присутні питання емансипації жінок, розглядаються проблеми міжлюдських стосунків. У цих ранніх романах відчувається напруга між прийняттям естетичних та ідеологічних засад модернізму та спробою їх подолати. Вона проявляється, наприклад, на рівні мови: прихильність до розлогих, вишуканих фраз змагається з прозорістю оповіді та лаконічністю опису.

Після закінчення Першої світової війни з’являються теми соціально-політичні, окрім того, автобіографічні твори: «Роман Терези Геннерт» (1923), «Choucas» (1927), п’єси «Дім жінок» (1930), «День його повернення» (1931), роман «Межа» (1935) та ін. Твори Налковської мають великий успіх і здобувають визнання навіть зазвичай злостивого Антонія Слонімського, який на сторінках «Wiadomości Literackie» писав:

«П'єси Зоф’ї Налковської – це не просто літературна сенсація. Видатна польська романістка і одна з найсучасніших та найцікавіших європейських письменниць спробувала себе в новій літературній формі і, слід сказати одразу, вийшла з цього випробування переможницею».

Про її творчість, особливо про роман «Межа», захоплено писали Ян Гебатгер, Людвік Фриде, Казімеж Вика, Бруно Шульц (на сторінках часопису «Skamandr»), Ярослав Івашкевич, Єжи Завєйський, Тадеуш Бреза, Ян Котт та ін. Навіть в суворі радянські часи Налковська залишалася незвичайною Великою дамою, яка, на думку Ґомбровича, мала жити не в Польщі, а в Парижі, і точно – в Західній Європі.

Пані Зоф’я дуже важко переживала те, що старіє. Маючи трошки більше за п’ятдесят років, писала у щоденнику: «Та масивна старша дама – це я. Я вже стара, відходжу…» Водночас Марія Домбровська у своєму щоденнику заздрісно стверджувала, що Налковська має чудових масажистів і косметологів, бо в неї надзвичайно гладенька шкіра на лиці та шиї. Обидві письменниці змагалися між собою не лише на ґрунті літературної творчості, але також у сфері жіночої краси. Домбровська ущипливо називала Налковську «салонною левицею», водночас на кілька років старша Налковська говорила про товаришку «та старушка».

Колись Стефан Жеромський сказав Зоф’ї Налковській: «Ви – занадто красива жінка, щоб бути великою письменницею». Вона любила чоловічий тип «мачо» – такий, що домінує і поневолює. Злі язики називали її еротоманкою, бо список її любовних пригод і коханців був справді вражаючим. В тому списку був навіть геній польської літератури міжвоєнного періоду Бруно Шульц, котрий саме їй завдячував виданням у 1933 році «Цинамонових крамниць».

Є спогади, в тому числі на сторінках «Щоденника», що вони разом їздили до Віткація в Закопане, Шульц писав їй надзвичайно ніжні й водночас інтелектуальні листи. У червні 1939 року пані Зоф’я оздоровлювалася на курорті в Трускавці. Тоді ж відвідала Бруно в Дрогобичі. Разом з ним їздила в нафтопромислове містечко Борислав, про який мала намір написати кіносценарій. Відомо, що саме Налковська за допомогою друзів намагалася врятувати Шульца з Дрогобицького гетто в листопаді 1942-го. Проте офіцер Армії Крайової, який мав привезти документи на виїзд, запізнився на один чи два дні.

Також уся Варшава пліткувала про її стосунки і майбутній шлюб із композитором Каролем Шимановським, який, як пізніше виявилося, був гомосексуалістом. Про останнє Налковська довго не знала, а потім вперто не хотіла усвідомити. Покинута, здається, все життя носила в собі «комплекс Шимановського».

Фантастична, вражаюча жінка тієї епохи. Їй довелося функціонувати в дуже бурхливі часи. Народившись ще за поділу Польщі, фактично пережила три війни: боротьбу за незалежність, Першу світову і Другу, зародження нової реальності – і, що цікаво, в кожен із тих часів Зоф’я Налковська займала надзвичайно важливе суспільне місце. Після відновлення польської незалежності працювала у відділі закордонної пропаганди при президії Ради міністрів (1920–1922). У 1920–1930-х рр. належала до Товариства опіки над вʼязнями, особливо політичними: виступала проти дискримінації національних меншин у тодішній Польщі, зокрема білорусів та українців. Стала співзасновницею Спілки професійних польських письменників ZZLP (1920), була віцеголовою польського відділення ПЕН-клубу (від 1928), єдиною жінкою-членкинею Польської академії літератури (від 1933) – найважливішої установи літературного життя Другої Речі Посполитої. Належала також до літературної групи «Передмістя», що об’єднувало прозаїків «лівого» спрямування. Провадила свій літературний салон, який дуже тепло описують у своїх спогадах Вітольд Ґомбрович, Ян Котт, Тадеуш Бреза.

«Не було сумніву, що інтелект і культура цієї видатної жінки відбивалися на рівні розмови і з легкістю справлялися з надзвичайно різноманітними елементами, які брали участь у цих бесідах. Я не раз захоплювався вправністю, з якою ця дама вміла викресати іскру навіть із затятих дикунів, відлюдників, заїк і мовчунів. Її товариський талант ламався лише перед Віткевичем – коли з'являвся цей велетень зі своїм обличчям хитрого шизофреніка, пані Зоф’я кидала своїм довіреним відчайдушні погляди — від цього моменту розмова йшла до біса, і слово забирав Віткацій. (...)

Найважчою рисою салону пані Зоф’ї були дивні постаті, найчастіше сірі та жахливо непоказні, "ні з пір'я, ні з м'яса", іноді навіть з незрозумілих подій, які невідомо звідки там з'являлися. (…) ніби про всяк випадок, що з цього щось вийде. А Налковська саме цим найбільше захоплювалася – винюхуванням таланту, пошуком цінностей, навіть таких, яких без лупи не побачиш. Їй приносили рукопис невідомого поета, а через три дні про нього вже дискутували за чаєм. І не раз її чуття новаторства давало свої плоди: вона відкрила Шульца, проклала шлях Рудницькому, Брезі, підтримала Пєтака, мені теж не відмовила в допомозі та пораді – тож не дивно, що молодь горнулася до неї. Вона також охоче горнулася до молоді, будучи, як на свій вік, напрочуд життєрадісною, викликаючи заздрість інших жінок, які з іронією говорили: "література консервує..."»

(Вітольд Ґомбрович «Польські спогади»).

Цікаво, що особистих, близьких стосунків зі Станіславом Ігнацієм Віткевичем у пані Зоф’ї не було – можливо, через несумісність двох сильних особистостей, проте Віткацій під час одного з її приїздів у Закопане намалював портрет Налковської. На жаль, портрет зберігся лише на фотографії.

З ентузіазмом заглиблювалася в політику, особливо в діяльність «пілсудчиків», навіть кілька днів переховувала в своєму помешканні маршалка Юзефа Пілсудського, відносини з яким будувалися на щирій довірі. Була активісткою Польського комітету захисту миру. Власні життєві принципи декларувала на сторінках своїх творів і в щоденнику, писаному протягом усього життя:

«Свобода не є річчю цілковитою, річчю досконалою. Вона є визволенням від певних відносин до справ світу, є прагненням опинитися поза дивовижними звивинами життя, поза органічними пов’язаннями. Правдою життя є повернення, є неволя в замішанні потуг землі й неба, неволя, що замикає в собі панування. Вільна людина — це та, яка не перебуває з життям у жодному зв’язку. Вільна людина не може володарювати…

Релігія повинна міститися не в гаслах, а в душі. У формулі "Бог і Вітчизна" – антиномія і блюзнірство. Бог є тим, що людей у найвищих їхніх прагненнях примирює і єднає, вітчизна ж — тим, що, згідно з найвищими гаслами, роз’єднує. Вітчизна повертає політеїзм: кожне військо молиться про перемогу своєму Богові…»

(Зоф’я Налковська, «Щоденники»).

Під час Другої світової, мешкаючи у Варшаві, Налковська, окрім невеликих прибутків від тютюнової крамнички, отримувала аванси від Збігнєва Міцнера як представника видавництва «Вісла», яке мало бути створене після війни (ці гроші дозволили письменниці працювати над розпочатим тоді романом «Вузли життя»). Брала участь у підпільній літературній діяльності. В часі Варшавського повстання перебувала в домі приятельки в Адамовізні під Ґродзіскем Мазовецьким.

Після війни Зоф’я Налковська увійшла до складу Головної комісії з дослідження гітлерівських злочинів, збираючи свідчення осіб, які пережили Голокост і концентраційні табори. Вона прагнула створити літературний доказ приголомшливих подій, надто жорстоких, щоб описувати їх лише у формі сухих звітів і статистик, увічнюючи історії звичайних людей.

Комісію було створено 29 березня 1945 року. Головними завданнями, які ставилися перед Комісією, були: збирання матеріалів, що викривали функціонерів Третього рейху і згодом були використані в судових процесах над воєнними злочинцями (зокрема перед Найвищим народним трибуналом і на Нюрнберзькому процесі), проведення інспекцій в місцях масових страт, концентраційних таборах (наприклад, Аушвіц-Біркенау, Хелмно-над-Нерем), а також у науково-дослідних інститутах, документування свідчень уцілілих в’язнів, очевидців і допоміжного персоналу, видання наукових бюлетенів, що закарбовували знання про механізми злочину.

Як активна членкиня Головної комісії, у травні 1945 року Налковська брала участь в дослідженні діяльності Анатомічного інституту в Ґданську (справа проф. Рудольфа Шпаннера про виробництво мила з людського жиру). Вона також долучилася до першого огляду на місці табору знищення в Хелмно-над-Нерем (Кульмгоф). Письменниця безпосередньо слухала свідчення, які згодом – майже без редакційних змін – перенесла на сторінки «Медальйонів». Її роль «секретаря реальності» дала змогу надати книжці характеру достовірного документа.

«Минали – один за одним – два басейни, повні трупів, а обидва іноземці йшли поруч і також дивилися. Вони були лікарями і краще за нас розуміли, що це означає. Для потреб Анатомічного інституту при університеті вистачило б чотирнадцять трупів. Тут їх знаходилось триста п’ятдесят (…)

Дві діжки містили лише безволосі голови, відрізані від тих тіл. Вони лежали одне на одному – людські обличчя, наче зсипані в яму картоплини: абияк; одні на боці, як лежать на подушці, інші перевернуті вниз або горілиць. Жовтуваті і гладкі, також чудово законсервовані, також рівненько відрізані від шиї, наче кам’яні. У кутку однієї діжки лежало горілиць те невелике кремове обличчя хлопця, якому на момент смерті могло бути вісімнадцять років… (…)

Далі були знову басейни з померлими, а потім чани з людьми, розрізаними навпіл, порубаними на частини і з обдертою шкірою. Тільки в одному басейні лежали окремо і далеко нечисленні останки жінок. (…)

Ми також побачили скриню зі складеними шарами очищеними від жиру, тонко нарізаними смужками людської шкіри. На полиці стояли банки з каустичною содою, біля стіни – вмонтований в мур казан з розчином і велика піч для спалювання відходів і кісток.

Нарешті, на високому столі лежали шматки білого, шорсткого мила та кілька металевих формочок, забруднених засохлим милом…»

(Зоф’я Налковська, оповідання «Доктор Шпаннер»).

Праця в комісії відкрила Налковській жорстокості тоталітаризму й нацизму з часто недоступного для інших боку. Вона могла докладно ознайомитися – і, по суті, мусила це зробити. Репортажний, стриманий стиль «Медальйонів» поєднувався з глибокою емпатією Налковської до людських страждань – емпатією, яка виявляється в чутливості до кожного жесту описаних персонажів, до того, як вони говорять і про що мовчать.

«Так задумана й здійснена акція була справою людей. Вони були її виконавцями і її об’єктом. Люди людей прирекли на цю долю. Якими ж були ці люди?»

(Зоф’я Налковська, оповідання «Дорослі й діти в Освенцімі»).

Діяльність Головної комісії з дослідження гітлерівських злочинів як інституції після численних реформувань (зокрема як Головної комісії з дослідження злочинів проти польського народу) стала основою сучасного Інституту національної пам’яті Польщі.

1947 року пані Зоф’я Налковська стала депутатом Законодавчого сейму, а в 1952 році – депутатом Сейму ПНР. Працювала в сеймовій Комісії з питань культури та мистецтва, в Комітеті захисників миру та в Лізі боротьби з расизмом.

Серед багатьох нагород письменниця отримала державні відзнаки в 1936 і 1953 роках, а також Золотий лавр Польської академії літератури (1936). Життя «Великої Дами польської культури» закінчилося 17 грудня 1954 року у Варшаві від несподіваного крововиливу в мозок.

Сестра Ханна створила бюст для пам’ятника на її могилі на Варшавських військових Повонзках.

«Війна – річ варварська. Вже сама думка про величезну кількість книжок у бібліотеках світу, про те, що жодна людина не спроможна прочитати їх усі за одне життя, може довести того, хто прагне всезнання, до самогубства. А тепер відомо ще й те, що найбагатші бібліотеки можуть бути пограбовані, можуть згоріти, що унікальні й безцінні друки, якісь неповторні манускрипти – не прочитані, не скопійовані – можуть загинути безповоротно».

(Зоф’я Налковська «Щоденники»).

1989 року було відкрито Музей Зоф’ї Налковської в Гродно; в 1992 році засновано Музей Зоф’ї та Вацлава Налковських «в Ґурках» біля Воломіни.

Цікавим фактом є те, що в 1994 році рішенням Міжнародного астрономічного союзу один із кратерів на Венері був названий ім'ям письменниці.

*

Зацитовані фрагменти – з творів Зоф’ї Налковської в перекладі Світлани Бреславської.

10 січня 2026.