Буває, що з книжки, яку ти колись брав із собою в подорож, несподівано випаде етикетка від пляшки вина, ніби листок з якогось екзотичного дерева, підібраний десь у південних краях. Як збережений спогад про вино, що спробував у мандрах.
Листя зараз на деревах. Але ще трохи гарячого літа, що пролетить як ніби його не було, за яким неминуче прийдуть жовтневі приморозки, а там і листопадові вітри, що виметуть з палітри садів, лісів і винниць рештки теплих барв. Врешті постійна круговерть природи на якусь мить зірве листок з гілки, дасть на кілька миттєвостей побути у вільному падінні і покладе його на землю. Як і нас.
Тих старих і не дуже етикеток від вин наших і нетутешніх зібралось чимало. Інколи відкриваю коробку з ними як малу машину часу, згадую місця, які відвідав, людей, яких у мандрах зустрів, вино, яке з ними розділив. З деким вже більше не розділимо. Переглядаю ті етикетки як листя з гербарію, як поштові марки часом вже неіснуючих країн, пригадую назви вин, яких також вже немає.
Ось прозорий і невибагливий, але свіжий «Струмок», до якого ми щиро припадали в роки студентської молодості. Гріли нас «Сонячне гроно» і «Променисте», які обіцяли щонайменше часточку південного тепла. Особливими акумуляторами південного сонця, які підзаряджали нас енергією і натхненням у сльотавому Львові, були «Сонячна долина» і «Південнобережне». Найбільш поетичною назвою серед українських вин протягом кількох десятиліть залишалась, напевне, «Перлина степу». В ній немає слів «сонце» чи «південь», але вона саме про південь, про наш південь, де очі втомлюються від пошуку обрію, а сонце видобуває зі степових трав терпкі пахощі. Сьогодні, щоправда, наш степ пахне війною і історія «Перлини степу» перервана навалою орди. Вірю, що лише перервана, але не обірвана. Як вірю і в те, що до нас повернеться ще одна перлина, «Перлина Інкерману», більш пряна у своєму букеті і ще південніша за походженням.
Етикетки далеко не від усіх пляшок вдалось привезти з собою і зберегти. Дуже часто перешкодою цьому був банально дуже міцний клей. Натомість у своїх розрізнених нотатках я фіксував назви, які щонайменше звучали поетично і були добре допасованими до вин. Отож поряд з історичними вже «Перлиною степу», «Трояндою Закарпаття», «Променистим» є кілька новіших назв. І в моєму абсолютно суб’єктивному, не опертому на жодні раціональні критерії рейтингу поруч з нашими – назви вин з Молдови і Балкан. Там є «Trei fete” (Три дівчини), "Život teče", “Kameno vino”.
«Т'га за Jуг» – лідер мого нинішнього приватного списку. Це червоне вино з Північної Македонії, яка, незважаючи на вимушену зміну назви, все одно південніша за Бордо, Бурґундію і навіть Тоскану з Ріохою. Як на мене, в кожному доброму вині є трохи туги за півднем, особливо коли споживаєш його пізньої осени в панельній дев’ятиповерхівці, скажімо, тернопільського мікрорайону Аляска. Назва ж згаданого вина є одночасно назвою вірша Костянтина Міладінова, фольклориста і просвітника ХІХ століття, який він написав, коли навчався в Москві. За належність Міладінова до своєї історії сперечаються македонці і болгари. Для обох націй цей вірш – хрестоматійний твір, а для чужинців красива назва, яка пасує червоному, трохи солодшому, ніж зазвичай вину. Вірш залишиться однаково своїм як для болгар, так і для македонців, а от вино «Т'га за Jуг» – це вже тільки македонський впізнаваний маркер.
Що за дивовижний збіг, але один з наших сучасних класиків сто тридцять років після Міладінова також вчився і тужив за вітчизною в тому осоружному місті. “Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу», – писав Андрухович у своїх «Листах в Україну». «Що поробиш – мушу бути південніш». То може і в нас колись з’явиться вино з літературною назвою, що тяжіє до омріяного півдня? Скажімо, «Козак Ямайка». Асоціації з півднем географічно можна підважити, та вібрації точно південні. Дух свободи аж вихлюпувався б з келиха, але тамтешні спеції й інша ботаніка все ж є складниками трохи інших генераторів ейфорії. Тому якщо вино, то нехай вже краще «Ангели над Дунаєм».
На півдні Молдови роблять цілком добре вино, що називається «Dor». І означає це слово ніщо інше, як тугу. «Melancolie, melancolie, din armonia inimii cu dor» – пам’ятаєте ці слова авторства Ґріґорія Вієру зі шляґера 80-х? Туги загалом багато у літературі і музиці нашої частини Європи, тієї, що стає центральною і, умовно, прозахідною, лише як відштовхнеться від сходу, навіть якщо цей схід південний. «Ой там на горі, ой там на крутій, ой там сиділа пара голубів...» – драматичне і тужливе продовження пісні ви знаєте. Якщо хочете почути, як звучить балканська туга, послухайте боснійські севдалінки. «Физика на тъгата» («Фізика смутку» в українському перекладі) – одна з найвідоміших поруч з «Часосховищем» книжок болгарина Ґеорґія Ґосподінова, який, як на мене, впевнено прямує до свого Нобеля. Свою особливу тугу як одну з рис національного характеру мають португальці, хоча у них що із сусідом, що зі сторонами світу все якраз добре. Там захід ніби завершується, так як завершились всі їхні найславетніші історії виправ і відкриттів. В Португалії ви гарантовано почуєте Fado і знайдете вино з такою ж назвою. І хоча ця музика не те щоб концентрована туга, але точно тужлива меланхолія на березі океану, вбрана в ностальгію під діалог гітарних пасажів.
Зараз в Україні маємо просте «пісенне» вино «Стефанія», назву якому дала така важлива для нас в двадцять другому перемога на Євробаченні. «Заякорені» в регіоні і, напевне, ностальгії за галицьким світом, якого вже немає, «Дефіляда» і «Захцянка». А «Кара Кермен» і «Яфе Нагар» – це про різну і тривалу історію освоєння нашого півдня.
Натомість завершити ці рядки з назвами хочу вином з-за моря, не те щоб зовсім південним, а швидше південно-західним. Так-от, недавно я натрапив, поки лише віртуально, на назву, яка в поєднанні з вином прозвучала для мене дуже органічно. В Каліфорнії двоє компаньйонів-виноробів вибрали для свого бренду назву «Тисяча історій». «Наші вина, – говорять засновники бренду, – це заклик ніколи не припиняти мандрувати і жити заради наступних історій, які ви розповісте. Усі ми – збірка історій, і чим більше ми переживаємо, тим багатшим стає життя». Маркетингово виважений, але дуже доладний і навіть життєствердний текст як для контретикетки на пляшці вина. Не знаю, чи взорувались вони при виборі назви на «Тисячу і одну ніч», та «Тисяча історій» без сумніву про те, для чого вино. Не тільки їхнє. Адже оповідання історій при вині (як і без нього) – архаїчна, але базова і поки неперервна людська практика, без якої, за Прохаськом, «нема життя, бо оповідь і є життям».
04.07.2026