Як скибка дині – стигла смужка пляжу –
присохла з корабельним такелажем
до стрічки синіх атлантичних хвиль.
Ще танкери доплили, ще дві яхти.
Я міг би так до ночі простояти,
як літній дощ, як жовті пагорб й схил.
Але заходить дощ мені за плечі –
Не я – дощем, а він із порожнечі,
з-за танкера та яхт, з шнурівки горизонту
зволожує пісок, мартинів, білих чапель.
З-за маяка він щойно причалапав
й приніс у путні зеленаву воду.
Ще за плечима перший ряд будинків,
як з темних виноградинок родзинки,
як смак черешень, персика, айви –
запахне дощ як свіжа рима вірша
бо перша, мабуть, є найважливіша,
бо пахне, мабуть, запахом трави.
Так набухає ґрунт, так пляж темніє.
Так дощ зі мною в мені сутеніє.
Так порт в затоці кранами скрипить.
Народжується дощ, стебло і черви:
накличе нам дощів червлений червень,
насипле черешень, напоїть ненасить.
Та ще проліз по всіх моїх кишенях,
змочив орнамент штапельний кошелі,
прикрив собою, наче захисник,
футбольне поле й браму океану.
Він почуває в червні себе паном,
то жовтий, а то синій як базник.
Я міг би так простояти, щоб знати:
як це тепло з дощем перетривати,
як помічати танкерів на рейді,
як придивлятися до чапель та жуків,
до темних смуг, в яких пасеться кінь,
червневих конюшин зі срібла й крейди.
Тримається цей світ на цім дощі,
за берег, яхти, за рідкі кущі
і огортає тіло в вогку льолю.
Так літо нас притримує, щоб ми
були при нім: і змоклими курми,
і чаплями під чорнов парасолев.
04.07.2026