Муза дарувала цьому мистцеві щедрі лаври суспільного визнання. Він – лауреат найвищої у галузі культури відзнаки – Національної премії України ім.Т.Шевченка, заслужений діяч мистецтв, народний художник України, професор, академік Національної академії мистецтв України. Його ім’я добре відоме в Україні, однак з різних, переважно суб’єктивних, причин все ще недостатньо знане у ширшому культурно-світовому контексті (за винятком хіба що кількох виставок у Канаді, США, Польщі чи Китаї). І це дивує, бо в особі Л.Медвідя маємо рідкісний у сучасній образотворчості тип мистця-інтелектуала, наділеного даром філософського, синтетичного образно-знакового мислення. Він – істинно модерний художник, озброєний не тільки високою професійною культурою, але й чутливий до складних духовних, моральних та суспільно-психологічних викликів нашої сучасності. Водночас йому, як рідко кому із сучасників, випала на долю гіркота несприйняття з боку тих, хто чекає від мистецтва лише гедоністичного задоволення, зустрічі зі знайомою грою фарб і форм на малярському полотні.
Свої творчі принципи Любомир Медвідь достатньо стисло і точно сформулював у вступному слові до альбому Євгена Лисика – між іншим, мистця, близького йому за духом та масштабами мислення: «Мистецтво, – стверджує він, – є більшою мірою приреченням, ніж прогулянкою. Воно – матерія думки, територія духа, резонатор віддаленої чистої і благородної туги» (виділення наше – Л.В.). А у вступі до каталогу однієї зі своїх останніх виставок «Ad hominem» категорично додає: «крім ПРОБЛЕМИ під назвою Людина мене у мистецтві не цікавить ніщо» (виділення наше – Л.В.). Отже, у панорамі образів Л.Медвідя даремно шукати лише «свята для ока» чи усталених уявлень про красу й гармонію. Його малярські полотна, попри витонченість малярської мови, є передусім задекларованою територією духа, налаштованого осмислювати себе серед цивілізаційних реалій нашої доби.
Виразно сигналізує про це один із програмних творів мистця – композиція «Ab ovo», де фігурує образ особистості, приреченої «пізнавати на смак» одвічну онтологічну загадку буття: хто Я зі своїм карколомним інстинктом володіння, в чому мій сенс? Цей твір немов камертон задає філософську тональність діалогу мистця з глядачем. Тема людської екзистенції, представлена ним у параметрах понадчасових, втілена в образах складної знакової структури, в гранично узагальненій смисловій версії.
Особливою прикметою образного мислення Л. Медвідя є його принциповий, можна б сказати, програмний антиромантизм. Він «роздягає» сучасника з ідеалізованих шат і компліментарних уявлень про себе, показує людину як драматичне осердя протилежностей – добра і зла, світла і пітьми, свідомого й підсвідомого, реального і містичного («Магдалина», «Гравітація», «Голіаф», «Голубий інтер’єр»). Погляд художника на людське аlter ego відкритий, чесний, сповнений любові і співчуття, однак не позбавлений інтонацій іронії, скепсису, навіть сарказму. Він не заграє, не натякає, не вдає з себе глибокодумного автора, а сприймає світ проникливо, глибоко, з гідним подиву і поваги розумінням драматичного феномену людини. Образно висловлюючись, він оголює «інтер’єри» людської душі, спраглої вирватися поза межі свого тілесного єства, видобутись понад можливості та границі пізнання («Людина і клітка-2», «Зелений інтер’єр», «Голубий інтер’єр»). У композиції «Пісочний годинник» його герой безоглядно переступає перетин космічних координат, згідно зі своєю ефемерною жагою, продукуючи по дорозі мильні бульбашки власних ілюзій і уявлень. Констатуючи незбориме прометеївське прагнення людини осягнути вічні горизонти божественної гармонії буття, мистець із жалем визнає обмеженість людських можливостей. Показова під цим оглядом композиція «Вавилон», в якій людина, дивлячись вгору на досконалість непомильних Божих стандартів, пробує будувати Вавилон власної інтелектуальної величі з тендітного павутиння своїх розумових конструкцій. Ці ж настрої прочитуються і в композиціях «Людина і клітка-2» та «Людина і клітка-3», де герой піднімає до неба своє обличчя, спрагле істини і гармонії, однак при тому вперто опирається на «клітку» власної, логічно вибудуваної концепції життя. У малярській композиції «Догнати метелика» молода людина у нестримній гонитві за недосяжними міражами земних мрій остаточно приречена на драматичну зустріч із жорстокою реальністю Часу-Смерті.
Основні роботи Любомира Медвідя, за твердженням самого автора, інспіровані євангельською притчею про блудного сина. У низці творів він змальовує цього блудного сина, вихованця сучасної високотехнологічної цивілізації, який все більше й виразніше відхиляється від одвічних цілей і орієнтирів свого Творця, невпинно сповзаючи на територію духовної і розумової темряви і стає жертвою, прицілом ворожих сил («Оптика-аберація»), об’єктом різних ідеологічних маніпуляцій, остаточно перетворюючись у безвідмовний ретранслятор чужих думок та стереотипних уявлень (триптих «Мішені»).
У композиції «Флюгер» художник торкається складної і болючої проблеми девальвації гуманістичних вартостей у сучасному світі, в якому людина, рухаючись як флюгер у фарватері заздалегідь препарованої суспільної пропаганди та різних популярних брендів, неминуче потрапляє у круговерть особистісної духовної кризи або стає духовно спустошеною сірою тінню у творі «Лакуни».
У великоформатному диптиху «Блудний син» маємо гіперболізовано-гротескний образ «високопоставленого» представника сучасного суспільства, який впевнено розсівся у фотелі власної уявної величі, готовий своєю могутньою стопою розчавити слабшого від себе брата. В цьому образі порушена тема моральної і духовної деградації особистості – ситої, самовпевненої і водночас духовно убогої, оголеної, босої.
Багатством мінливих смислових інтонацій вражає композиція «Фінал блазня», в якій крізь загальнофілософську канву проглядає відлуння актуальних суспільно-політичних реалій. Перед нами – екзистенційна трагедія лицедія-актора, який, завершивши свою гру на арені життя, визнає власну неміч, поразку у ненастанній гонитві за міражем самозначимості: рука Проведіння знімає з його голови непотрібні вже тепер аксесуари: чи то німб слави, чи ковпак блазня – одне і друге однаковою мірою марнота марнот.
Окремі образи Л. Медвідя набувають характеру апокаліптичного видива. У «Шезлонгах-2» чи триптиху «Шезлонги» герой модерного часу, персоніфікуючи споживацьку, приспану матеріальним достатком суспільність, не помічає катастрофи, що поруч, зовсім близько: його замулена піском життєва колія обірвана, незворотно трагічна.
Мистець не критикує, не моралізує, однак магазинним штрих-кодом на стегні «Лєди» засвідчує, що у всеядному царстві «героя сучасної доби» навіть краса жіночого тіла, позбавлена істинної любові, стає лише цинічним і сумним товаром.
У цьому місці доречно поставити питання: чи іронія, скепсис і докір, з якими мистець трактує образ свого блудного сина, заперечують будь-які достойні резерви людини, особливо – резерви духовного змісту? Відповімо: ні, не заперечують. І це найвища нота усіх мистецьких змагань Л. Медвідя. У своїх творах він часто наділяє симпатією й глибшим внутрішнім змістом самотню, ніби пробуджену зі сну, стривожену Людину, свого сучасника, який на грані неозорих світів рефлексує про свій стосунок до Буття відповідно до особистих ресурсів, опор та гідності. Цей потужний мотив упізнаємо, спостерігаючи подану без жодної зайвини символіку таких композицій, як «Дім-істина» та «Дім-стіна».
У сповнених світлого драматизму картинах «Адам, Єва» та в однойменному диптиху мистець звеличує чоловіка і жінку, трактуючи їх як прекрасні творіння, народжені для гармонії і щастя, однак приречені на одвічний біль існування і драму протиріч: трансцендентна мудрість Творця дарує життю одвічно прекрасну драму «роз’єднання єдності». Можливо, саме «поріг» цієї драми мав би нагадувати людському блудному синові про залишений отчий дім.
Своєрідність творчого феномену Любомира Медвідя особливо виразно прочитується на тлі сучасних тенденцій в українському і світовому мистецтві, де все частіше спостерігаємо тривожний дефіцит ціннісних критеріїв. У творах сучасних художників домінує культ стихійності, неконтрольованого цинічного індивідуалізму, зумовленого браком відповідальності за смислову, морально-етичну якість пропонованого ними артпродукту. На виставках все частіше спостерігаємо принизливу компілятивність, різного роду маніпуляції вже відомими, апробованими формотворчими прийомами, імітацію серйозної проблематики та удавану багатозначність зображень. У результаті сучасний образотворчо-мистецький витвір все більш втрачає свій авторитет і привабливість на полі суспільних зацікавлень, програючи таким мобільним ініціативам, як маскультура, різноманітні шоу, розважальна кінетична культура тощо.
У цьому контексті бачимо особливу цінність мистецтва Любомира Медвідя, який всю потугу свого творчого обдарування спрямовує на те, щоб утвердити занедбану етично-інтелектуальну значимість малярського твору й ту особливу, притаманну образотворенню здатність «промовляти з-за порогу мовчання». Йому як мистцеві глибоко чуже намагання провокувати глядача поверхневими, навмисно зухвалими прийомами й засобами виразу: його «епатаж» глибинний, зумовлений інтелектом, пройнятий усвідомленням шляхетної мети – подолати важку дистанцію між людиною і Людиною-образом свого Творця. Зрозуміло, що шлях майстра до цієї мети є і залишиться довгим, позбавленим ефемерних оплесків, важким. Однак ця мета достойна Мистецтва, гідна поваги, наполегливої праці і цивілізованого визнання.
03.07.2026