Колись математичний аналіз історії вивчатиме періодичність коливань відношення поляків до українців – як вивчає вікові коливання клімату. І, маймо надію, виокремлять чинники, що її формують.
А наразі варто нагадати ці два Андруховичеві тексти з літ минулих, які – є підозра – будуть з тою ж періодичністю актуалізовуватися.
ВОНИ НАС ВТРАЧАЮТЬ
(08.07.2016)
Про те, що зміна влади в Польщі принесе нам істотне погіршення українсько-польських стосунків, я попереджував ще понад 13 місяців тому, пишучи, що «до влади в Польщі приходить політикум, який заради її, влади, збереження буде змушений підсичувати власний "залізний електорат" нагнітанням певних історичних сюжетів. І ви знаєте, які сюжети я маю тут на увазі. Так, саме ті — з косами, вилами та іншим сільськогосподарським реманентом, застосовуваним зокрема й на Волині».
Тоді, у травні 2015-го, йшлося лише про зміну президента. Але з того часу в Польщі змінилися ще й парламент, і уряд. Уся повнота влади фактично належить одній партії. Саме тій, за якою згадуваний електорат.
Зрештою, що тут причина, а що наслідок? Різке псування наших стосунків з поляками стало можливим через політику керівної партії? Напевно. Але корінь проблеми значно глибше: прихід до влади саме такої партії став можливим через те, що в польському суспільстві протягом останнього десятиліття форсовано зростав, умовно кажучи, «запит на Волинську різанину». Тобто керівна політична партія нічого насправді не формує й не формулює — вона лише пристосовується до дедалі популярнішої тенденції, тримає носа за вітром.
З чого все почалося і звідкіля прийшло? Різного штибу дискусії з польськими колеґами, друзями й опонентами я проваджу вже скоро із чверть століття, десь так із 1992 року починаючи. Рівно стільки ж часу я невідривно стежу за Польщею, за її настроями і багато в чому дуже повчальними для нас успіхами. Я безліч разів писав для українських аудиторій про Польщу і для польських про Україну — і протягом дев'яностих, і «нульових», і теперішніх десятих років. Мої польські адресати й партнери — це вже навіть не десятки, це сотні імен. Тож, як мені здається, я вже маю власне (особисте) поле, сказати б, емпірики. Я дещо накопичив. Я маю що і з чим порівнювати, бо багато всього пам'ятаю.
Скажімо, я пам'ятаю те, що протягом усіх 1990-х років тема «Волинської різанини» якщо й виникала, то хіба в якихось дуже марґінальних середовищах. Натомість у, сказати б, мейнстримі про УПА, ОУН, Бандеру і т. ін. говорилося значно спокійніше й об'єктивніше, без ярликів та нетерпимості. Науковці й публічні інтелектуали обох країн поволі, але впевнено йшли до головного спільного здобутку тих часів — визнання взаємних провин і злочинів. Відома формула «Пробачаємо і просимо пробачення» залунала вперше не тепер, а ще тоді, на початку 1990-х.
Що трапилося потім, хто і яким чином «запалив наш тихий рай»? І як розуміти цей парадокс: що більше років минає від трагічних подій «Волинської різанини», то більшає напруга довкола неї, що аж дожили ми днів, коли ця тема — ледь не на кожних польських вустах? Чому 1993 року (50-та річниця) вона фактично темою не була, 2003-го вже ставала, але все ще в контексті взаємного пробачання, натомість 2013-го вона вже стала ледь не смисловим центром усього комплексу польського ставлення до українців та України? (За таких темпів її розкручування навіть не хочеться думати про те, що може нас чекати наступної річниці, скажімо, 2018-го чи 2023 року. Нагадаю, до речі, що 2013 року в Польщі при владі були не теперішні праві фундаменталісти, а дуже навіть ліберальні, проєвропейські й начебто проукраїнські діячі. Але й вони, як я розумію, намагалися тримати носи за вітром).
За моїми спостереженнями, активна присутність «Волинської різанини» в польських виданнях, медіях, передусім Інтернеті, а відтак і в масовій свідомості поляків починається десь після 2005 року. Кількома роками раніше в масовому обігу з'являється горезвісний фейк із замордованими дітьми.
Його вже давно розвінчано, передусім у тій же Польщі, але тут, здається, той випадок, коли «осад усе одно залишився». Брехню розвінчано, але вона продовжує діяти.
2004 року в Україні відбулася Помаранчева революція. Участь у ній поляків, їхня підтримка київського Майдану були просто безпрецедентними. На Майдані біло-червоні польські прапори за кількістю поступалися хіба лише помаранчевим та синьо-жовтим. Саме з тих днів і ночей походить одна з найуспішніших кричалок того часу «Ukraina bez Putina!». Вона можлива лише польською мовою з її обов'язковим наголосом на передостанньому складі, завдяки чому прізвище російського президента вдалося заримувати.
Путін цю кричалку почув. Одним із уроків, які він з болем та стражданнями виніс із Помаранчевої революції, став той, що він зненацька усвідомив масштаби польсько-українського порозуміння та взаємних симпатій. Він же вважав (і йому так доповідали), що ми одні одних ненавидимо, що в наших стосунках домінують «привиди різанин». А тут, виявляється, цілком протилежний тренд.
Немає жодних підстав сумніватися в тому, що з 2005 року почалася систематична й дедалі активніша робота путінських виконавців, свідомих і несвідомих, щодо відновлення ненависті у своїх правах. Як тема «Волинської різанини» протягом кількох років задомінувала в медіях та соціальних мережах Польщі, як це робилося крок за кроком, як змінювалися формулювання і настрої (в бік загострення, звісно ж) — вартує особливого й копіткого дослідження a la Пітер Померанцев.
Ефекту інформаційної лавини (або якщо завгодно — епідемії) було досягнуто. Коли 2013 року наше суспільство знову вийшло на Майдан, цього разу, здавалось би, ще ближчий і зрозуміліший полякам, вони сприйняли його відчутно холодніше й відстороненіше і в будь-якому разі зовсім не так одностайно, як той перший у 2004-му. А польських журналістів, які дзвонили мені на Майдан зі своїх варшавських студій, цього разу цікавили вже не стільки прояви громадянської солідарності українців, скільки портрети Бандери і «націоналістичні боївки».
Тому задля виправлення вкрай неґативної ситуації, в якій інцидент з «Ot Vinta!» та інші малоприємні прикордонні пригоди останніх днів є лише сиґналами про панівну тенденцію, добре було би передусім усвідомити: над Польщею попрацювали, багато й ефективно. І не реагувати на це вже не можна. Справу запущено, й буде вельми непросто.
Для початку варто би перестати ховатися від Волинської теми і з відкритим заборолом дізнаватися правду, пояснювати, арґументувати й коментувати. Є цілий ряд запитань, на які, приміром, я хотів би почути відповіді від істориків.
Але до них уже наступного разу.
САНЕПІДСТАН
(14.07.2017)
Польського міністра закордонних справ і справді можна означити клоуном, однак легше від цього прийому сміхової культури аж ніяк не стає. Головним чином через ту дедалі очевиднішу обставину, що в польському суспільстві запит на такого штибу клоунаду лише зростає. Свої стосунки з Україною як державою польські очільники псують і методично, і свідомо, й цілеспрямовано, але не просто так, а в цілковитому синхроні з тим, як псують своє ставлення до звичайних українців звичайні поляки. Вони, здається, й незчулись, як протягом якихось кількох років стали найближчими конкурентами росіян з українофобії.
Що ж, така вже природа епідемій – до пори й до часу розростатися, захоплюючи собі все нові обшири. В цьому випадку – обшири душ і сердець. Бо те, що відбувається з душами й серцями поляків, можна вважати саме епідемією. Й поки що вона у прогресі. Тож і описана тим-таки автором у тій-таки публікації сцена з молоденькими польськими дівчатами, які кричать у бік не знайомого їм чоловіка своє «Хайль Гітлер!» тільки за те, що незнайомець одягнутий у жовто-блакитну футболку, має всі шанси стати цілком типовою чи навіть банальною. Тобто таких і подібних сцен, цілком можливо, ставатиме дедалі більше, їхня ж повторюваність дедалі частішою – в усіх містах, селах та реґіонах, велико- і малопольських, а навіть і odzyskanych. Українці ж (от іще народ вічної невчасності!), які саме тепер, у період цього псування й погіршення, наймасовіше за всі часи якраз до Польщі й поперли, вже невдовзі постануть перед необхідністю своє українство всіляко приховувати – спершу тільки в публічному просторі, а відтак і внутрішньо її позбуваючись. Щоб, як кажуть, не нариватися – на погрози, на побиття, на «хайль гітлер!», на «banderowski ryj» і тому подібні неприємності, що так характерні для охопленого епідемією побуту.
Гаразд, це їхній вибір. Їм хоч не хоч доведеться його робити – і в дедалі жорсткіших умовах. Не бачили, що купували разом із «картами поляків»?
Але що загалом із нашим спільним майбутнім на лінії Польща – Україна? І (запитаю ще раз, бо вже колись на цьому ж місці запитував): яких саме кроків, чого конкретно очікують від українців поляки, коли вустами свого міністра дипломатично заявляють «з Бандерою до Європи не пустимо»? Що зробити нам, українцям, аби поляки нас до Європи таки пустили? Аби нам пробачили і знову до нас, як за добрих старих 90-х, подобрішали? Co takiego z naszej strony potrafi Państwu zadośćuczynić?
Ліквідувати десятки й сотні пам’ятників і монументів у наших містах і селах – Бандері та всім іншим оунівцям? Демонтувати їхні ж меморіальні дошки? Позрівнювати із землею тисячі символічних могил? Знову поперейменовувати проспекти, вулиці і площі? Передати Росії для повторного вивезення на Сибір останніх ветеранів-упівців? Заборонити червоно-чорну (а заодно й синьо-жовту) символіку? Перестати співати партизанських пісень? Віддати Львів? Закрити «Криївку»?
Шкода, що пан міністр не формулює нам якихось конкретних завдань. Не накреслює, сказати б, дорожньої карти, не пояснює в доступних і доброзичливих словах, як воно має бути так, щоб йому, а з ним і всьому братньому, хоч – як сам він вважає – цивілізаційно за нас, українців, незмірно вищому польському народові стало очевидно: так, ми взяли на карб, отямилися і схаменулися, стали на шлях виправлення, почемнішали, помудрішали – й тепер уже «до Європи з Бандерою» не сунемо?
Але міністр про деталі поки що мовчить – і в цьому якийсь лиховісний потенціал. Бо йому ж іще не один рік бути міністром, і він ще не раз виступатиме «з даного питання» у типовому для себе гостро публіцистичному стилі. Він ще багато чого наговорить.
Утім міністри, зокрема й закордонних справ, дійсно невічні, вони не тільки приходять, але й відходять, на що слушно натякає той-таки Олександр Бойченко. Тож він, міністр, і не надто мені цікавий, як і весь його ПіС, що так радикально змінює обличчя своєї країни. Вони справді колись підуть – як не раніше, то пізніше.
От тільки чи достатня це передумова для затихання роздмуханої ними епідемії? А що, як вони підуть, а епідемія залишиться? Чи – не дай Боже – ще більше розгуляється?
Хтось із вас, о польські друзі-колеґи, шукає відповідей на ці запитання? Бо вже з рік минув, як не чую жодного голосу й жодного протесту. Ви махнули рукою? Вас почали цькувати? Ви й самі піддались епідемії й потроху повірили в «banderowski ryj»? Що з вами взагалі відбувається?
Агооов, дорогі мої, ви взагалі ще є?
>
30.06.2026