На Петра

На Петра ми робили стіл у землі. На галявині в лісі викопували рів по периметру квадрата. Середина квадратної форми – це й був наш «стіл». Можна було зробити прямокутник або коло – коло, тобто круглий стіл, було гарніше, але його важче зробити. Багато мороки – рівняти цей ґрунт, який осипався. Глибина викопаного була така, щоб ми могли сісти на траву (це як лавка, як крісло) і вниз поставити ноги. Ми – це діти, які були на пасовищі. Копати було неважко – верхній шар хвої й трави, а далі легко, знизу пісок. Викопати нам, малим, цілком під силу. Прохолода соснового лісу, зверху трава негуста. Виявляється, це був «обряд копання Петра».  

Потім цей «стіл», наш святковий стіл, ми накривали папером, зверху була скатертина, на неї вже клали наїдки. Кожен приносив щось з дому, якогось обов’язкового списку не було, але всі мали і приносили свої магівки. В інших частинах нашої великої України їх називали мандрики - це свого роду сирні пампухи з сіллю і кмином, туди додавали трохи пшеничного тіста і зверху обмащували яєчним жовтком. Вони були такі жовті, форма кругла, як у пампухів, або загострені доверху як конус. Вважається, що апостоли мандрували світами і їли таку от просту їжу. Звідси, власне, й походить традиція випікання цих магівок або мандриків, цієї ритуальної страви.

Печаль в тому, що все це в минулому, нічого цього більше немає. Немає корів і нема пастухів. Ліс заріз густою терниною так, що і не пройти. Але правда така, що нікому це більше не треба. Дорослі – колишні діти, з якими я ріс, які пам’ятають, як все було, – їм це байдуже, «клопотів вистарчає й без того», є в хаті столи, а вся ця забава ніби як для дітей. Але їхні діти, які вже мають своїх дітей, їхніх внуків, з цим не росли і цього не знають. А теперішні діти – їм нецікаво.

Люди того покоління, яке знало, і вміло, й могло, відходять, все забувається, а молоді й не питають. Не знають, що то таке і для чого, для них це неймовірно далека архаїка. Ну є такий день, ну були два апостоли Петро і Павло. Можна поїхати десь за місто, до озера, посмажити м'ясо на рушті й відпочити в галасливій компанії, де повно пива, гучної музики, сміху, або сходити в кафе, бар, ресторан.

Можна, звичайно, прожити й без цього – відразу за стіл, поїли, попили, поговорили, поспівали, якщо вийде, і розійшлись. В більшості випадків так і є. Але як же без цього додаткового колориту, що є в кожній місцевості? Наприклад, у Карпатах пастухи «викопували зручне місце для спільного столу на полонині, веселилися, змагалися, танцювали, на рівнині господині намагалися зробити перші зажинки ячменю нового врожаю і в день свята освятити в церкві обрядовий хліб, навіть якщо зерно ще не зовсім доспіло. До церкви йшли з квітами й віночками, окрасою яких були червоні маки». Без цього воно все стає однаковим: що захід, що схід; що гори, що рівнина, що степ; Галичина, Волинь, Слобожанщина – то саме. Все їдло купується в магазині і ставиться на столи. Ніяких місцевих продуктів, давніх рецептів і страв, які характерні лиш для цієї місцини. І всі ці свята, всі ці празники – вони якісь однакові: стіл, гостина, поїли, попили. На зелені свята принесуть гілок з липи замаїти житло, на Спаса освятять кошик з фруктами, які купили на сусіднім базарі, а на Паску паску спечуть, хоча все частіше купують. Все стає якимось банально буденним, за розкладом, як вихідні дні в календарі.

Хто має написати сценарій нашого свята для нас самих, розігнати, розсіяти як туман сіру буденність цих днів спекотного літа? Змусити всміхатися – тихо, печально і часто крізь сльози. Хто може звільнити нас, таких дорослих, від ярма розчарувань, втрат і марноти щодення? Спроба ще раз прожити дитинство приречена на провал. Але нам, які мали такі будні й свята, хоч є що згадати. Бо власне з таких от деталей складалося то далеке наше дитинство. Це не були фантазії від нудьги – це був наш маленький світ, наше таке дитяче ще товариство, в якому не було дорослих: крім готування тих страв, ми все робили самі. Розважали й веселили себе, пізнавали свій край і своїх ровесників, обживалися в ньому, працювали у міру сил. І головне – нам було в тому часі й місці цікаво.