Спека

Ad fontes! До джерел! – до книг та до сувоїв невгасна кличе нас жага душі живої.

Хай лиш думками, в дні жарі́нні, – ми при воді вже десь, у тіні...

Спека... малинник... дух-во́з-дух бринить... ящірки пошерх – упіймана мить...

Мов чую, бачу: па́лить сонце вишнє... несу я татові, на косовицю, вишні...

Сорочка в спекоту́ до тіла липне – аж так ти перегрів нас, липне!..

Ото вже шкварить!.. Страх як жарко... А як тобі там, на пательні, шкварко?..

Подвійна спека в місті, аж пече... атлантів кам’яне натомлене плече...

Немає деревця – нема схорони... байдужі до жари – лиш маскарони...

У сні – два леви при Пороховій (спочити й вітер ліг, пороховій)... спокійно сплять, камінні, в тіні: гармата тут не бахне: у Пороховій – вже порохом й не пахне...

А на Вірменській різьблені запарились лелеки, й кентавр на Краківській сп’янів – іще й від спеки.

У розпал спекоти́ – спочи́н, канікули... кудись би утекти... так ні́куди...

Майнула думка – й серце мліє: таж день, хай спечний... вже маліє!..

Коротшає днина, втрачає вагу, а лист, ще зелений, – зелену снагу.

У розпал спеки, у безвітря, лящать у полі цвіркуни; своїми хорами вони – порожнє повнять безповітря.

Маляр від сонця, в ті́ні, знайшов собі безпеку: малює – спеку.

Сонце, дорога, мандрівець, жарінь... ми – то лиш порох і тінь.

Сонце і порох, pulvis et sol*: легіонери – без парасоль.

Спеко́та, спекота́... жара, жарінь, жаро́та... задуха, горяч, сквар... – хмарини б хоч, щоб не спливати потом, якщо уже не хмар...

Візьме мороз хурделицю до пари – згадаємо добром і літні сквари.

Крайнощі завше – плече в плече; спека й мороз: тут і ту́т – пече.

Не пік би жар, не брав мороз – тепла не прагнула б людина. Ось що таке та золота, в усьому, середи́на!

У горяч – теплі сняться сни: дні вічної весни...

А що ж казати має у той жар – жнивар?.. А як то – воїнам, де ще й вогнем та спекота́ подвоєна?..

В кривавому труді, надіє, ми з тобою, суворі косарі, – на полі бою.

Та що там спека – перебудемо! А що виборюєм – здобудемо!

Зійди з полів на Львів, на край наш, охолодо, хай летом зазирнеш, хай – переходом.

Прослались кам’яні в широкий світ дороги, тож будьмо на коні, не відаймо знемоги!

               *            

               Жабка-рятівниця

               (за мотивом грецької епіграми)

               Мандрівцю, може, й ти

               В таку ж пустився спеку,

               Як я ішов, було,

               Й дарма що недалеко, –

               Зблудив. Блукав, блукав,

               Та так, що там замало

               Від спраги я не впав

               Під сонцем, що палало.

               Та тут – дороговказ:

               Неначе жабки голос...

               Я стрепенувся враз

               І вже не блудним колом

               Пішов, а напрямець.

               Дійшов. Ковтнув водиці.

               Зітхнув (біді ж – кінець)

               І жабці, як годиться,

               Із бронзи я відлив,

               Як бачиш, цю подобу

               І дяку жабці тій

               Складатиму до гробу.

                                             *

               Отож скажи, мандрівцю,

               Якби ти жабку стрів цю,

               Хай знає: рятівниця –

               Врятованому сниться.

_______________

*Pulvis et sol, порох і сонце (лат.), метафорично, – про життя гартованого в труді (облаштування таборів) і в постійних боях римського легіонера. Римляни, шануючи звичаї предків, хліборобів і воїнів, замолоду кували свою витривалість, зневажали розкіш і розніженість; нехтували, зокрема, укриттям від сонця, не напинали сіток від комарів; розніженими вважали й тих, хто біля своїх домівок для тіні насаджував широколисті платани. Засади стоїків переймало наше козацтво. Відлуння, зокрема, – у відомому вислові: «Терпи, козаче, отаманом будеш». До речі, цей заклик, імовірно, веде до знаної історії про зразкової мужності римського юнака Муція Сцеволу: подивований його стійкістю в тортурах, етруський володар Порсена відступив від Риму, знявши тривалу облогу (кінець VІ ст. до н. е.).