Чи ти знаєш, що маєш сестру?

Цю поїздку ми обговорювали тоді, коли я ще був в Нью-Йорку. Йшлося про мамине бажання відвідати нашу родинну хату й що-небудь вирішити. До вирішення було одне-одніське питання: продавати чи ні. Зрештою, мама могла визначитися й без мене, але їй хотілося почути мою думку. Я погодився, і коли приїхав до Тернополя після турне з новим романом, ми вибралися в путь.

В останній момент мама наполягла захопити з собою мітлу.

«Навіщо?» – запитав я.

«Підмітатиму».

«Що там підмітатимеш?»

«Ой, ти навіть не уявляєш, що там робиться після зими».

Мітлу ми, звісно, прихопили.

Наш дім стоїть самотиною у центрі.

Протягом тривалого часу мама просила місцевих людей та ще якусь переселенку, що брала взимку з нашої обори патики для розпалу, робити знимки. Ті фотографували штахетник, що обвалився; обору, зарослу різною принесеною вітрами з-над Джуринки рослинністю; зовнішні тріщини по стінах; поіржавілий бляшаний дах. Усе це мама пересилала мені. Я роздивлявся знимки – і розумів, що неспинну руйнацію вже нікому не призупинити. Від такого усвідомлення ставало прикро. Можливо, від безсилля: бо мамі важко приїжджати сюди, а мені – тим паче. Відстані ставали вироком нашому дому, а наше безсилля – вироком нам.

Дорога до села дзеленіла, можна сказати дзвеніла. Ядерна зелень нахабно уздовж дороги вибирала очі буйністю дерев та трав. Навіть брунатну Джуринку супроводжували розпливчаті акварельні зарослі. Рослинне розмаїття, відчувши свободу, внадилося повсюди. Обабіч дороги миготіли польові квіти, незнані мені кущики. Розкошували джмелі та бджоли. Автом трясло.

У Києві мою презентацію відвідав троюрідний брат по батьковій лінії і приніс кілька знимок. Це були знимки з його родинного архіву. На кількох красувався на чийомусь весіллі мій батько. Олег знав, що я збираю родинні знимки, тому й приніс. Потім, коли поміж мамою і мною відбудеться розмова про сестру, тобто про позашлюбну батькову дитину, я пригадаю ці знимки і подумаю, що поїздка до дідової хати також нерозривно пов’язана з батьковою присутністю у нашому з мамою житті.

Передбачення мами справдилися. Біля входу до ґанку стрімко, вище мого зросту, тримали оборону деревця, перекриваючи нам прохід. Частину обори викошено. В одному місці виднілося сіре попелище – свідчення того, що хтось, згрібши навесні ріще та гілки, спробував спалити.

Ми увійшли в ґанок. На підлозі лежали відпалі зі стелі шматки вапна. Від перепадів температури утворилися тріщини, тому помащена вапном стеля осипалася. Мама нахилилася, щоби позамітати, і заточилася. Без палиці їй важко було утримувати рівновагу. Я схопив її за лікоть, щоби підтримати. Вона таки втрималася і навіть спромоглася продовжити свою роботу.

Випрямилася й дивлячись у вікно запитала:

«А ти знаєш, що у тебе є сестра?»

«Сестра?» – я спочатку не зрозумів, про кого йдеться: двоюрідні є, і я про них, звісно, знаю.

«Сестра по батькові», – сказала мама.

Я пригадав, що ще з дитинства в розмовах діда і бабці неоднораз звучало ім’я дівчинки, позашлюбної дитини мого батька, з якою ми – ровесники.

«А-а-а, – сказав я. – Так, я знаю, про кого ти кажеш».

Мама відставила мітлу і сперлася на палицю.

За мережаним вікном виднілися заросла обора.

Мама задумалася. Схоже, вона щось згадувала. Потім знову почала мести.

Я вирішив пройтися кімнатами й побачити залишені напризволяще й нікому вже не потрібні меблі, горщики для вазонів тощо. Особливо мене потішив гребінець. Вірніше ручка, що стирчала з такого футлярчика під дзеркалом. Нікого в домі нема, а гребінець стирчить, наче чекає господарів, щоби зранку їх розчісувати. Бабця завжди розчісували свої чорне волосся. Несподівано під газетою – чого раптом? – побачив дві з випускних класів віньєтки. Витягнув їх, а тоді, глипнувши у вікно, прикрите фіранкою, повернувся до мами.

Вона, спершись на палицю, стояла в своїх роздумах.

Я побачив її зі спини і тільки тепер зауважив, як вона змаліла.

Не обертаючись, вона запитала:

«Це ти?»

«Я».

«Щось знайшов?»

«Твою і Федьову віньєтки з випускних класів».

«Забереш з собою?»

«Так, заберу».

І, вийшовши зі своєї задуми, продовжила розповідати:

«Коли було призначено весілля, то ми з твоїм батьком пішли за благословенням до хати, в якій він тоді мешкав з сестрою і бабцею».

«Це в Язловецкому кінці?»

«Так, там. І коли ми підходили до обори, вийшла його сусідка, майже моя ровесниця. Я її добре не знала. Трималася обома руками за округлий живіт і сказала щось недобре».

«Що?»

Мама зітхнула.

«Вона сказала, що на моєму місці повинна бути вона, бо вже носить дитину».

«Вона так сказала?»

«Ну, щось таке».

«А ти?»

«Ми минули її хату і тяжкий заплаканий погляд». Помовчавши, мама продовжила: «Я запитала твого батька, чи це правда».

«Він, підозрюю, клявся-божився, що все це неправда».

«Так, він так казав».

Розмова перервалася. Біля нашого заїзду зупинився хтось на мопеді.

Нам було добре видно, як чоловік прихилив до нашого, вже без штахет, муру свій транспортний засіб.

«Хто це?» – почулося мамине невдоволення. Можливо, вона хотіла продовжити свою оповідь, але от непроханий гість перервав.

Я вийшов з ґанку і попрямував до незнайомця. Ним виявився приятель дитинства, з яким не бачилися тисячу років. Він їхав мимо, побачив біля брами авто і, звісно, здогадався, що прибули господарі. Ми впізнали один одного, обійнялися і перекинулись словом-другим про життя-буття, про дитинство на Горбі та про те, що час немилосердно спливає.

Повернувся – мами в ґанку не було.

Я почув, що вона копошиться в одній із кімнат, і пішов туди.

Мама стояла біля шафи, в якій зберігалося полотно, вишиті ясики. Усе протухло влежаним запахом.

«Щось візьмеш зі собою?» – запитала мама.

«Щось візьму», – відповів я.

Єдине, чого я не міг би узяти, – це хату, тобто простір мого дитинства, який знав як свої п’ять пальців. У попередні мої приїзди кімнати, наповнені меблями, з образами на стінах наче прихильніше мене вітали. А тепер і вони якось байдуже – можливо, внаслідок моєї довготривалої відсутності – сприймали мене. Ця була свого роду відчуженість.

«Ніщо не наше», – згадав автоцитату з недавнього свого вірша.

Ну і що? Полегшало?

Мама таки одружилася з моїм батьком.

У 1971 році ми з тією моєю сестрою потрапимо до першого класу. Про те, що та вузлувата дівчинка – моя сестра, я неоднораз чув у розмовах діда та бабці, коли мова заходила про мого батька. Мені чомусь це було неприємно, і я намагався не помічати її в класі. Вона також не надто була прихильна до мене. Так ми провчилися разом два роки. Потім упродовж цілого життя я майже не згадував про неї. Але мамине питання повернуло мене у те шкільне дитинство і, власне, до одного випадку, за який мені прикро.

Як це трапляється серед дітей, кожна нова незвична ручка, перебивачка, фантик з шоколадки чи інша якась дрібниця викликає до власника чи власниці чогось такого певну заздрість і бажання володіти подібним. Не пригадую точно, у кого була та німецька ручка, що дивним дивом опинилася в однієї нашої однокласниці. Дивовижний і рідкісний на той час предмет. Не пригадую, чи власниця ним хизувалася, чи навпаки пильнувала як зіницю ока, але певного разу та ручка пропала. Не могла ж та ручка сама вийти з класу? Однокласниця ридала ридма. Вчителька звернулася до класу: чи хтось випадково не привласнив ту ручку? Очікування були марні – з-за парти ніхто не встав. У класі дзвеніла тиша.

Після уроків кілька однокласників вирішили провести своє розслідування – і чомусь визначили, що та моя сестра і була крадійкою тієї ручки.

Групка ентузіастів, до якої належав і я, йшли за нею через стадіон, викрикуючи різні образи й штовхаючи її в спину. Я не штовхав, але викрикував. Чого я опинився серед тих шукачів справедливості, й сам не знаю. Можливо, тому, що це була моя дитяча помста за те, що у нас спільний батько? Але я йшов з тією дитячою зграєю і викрикував. Старші люди, що траплялися нам на шляху, не розуміли, чого це галасливі пуцьвіріньки так розґелґоталися. Нам було весело.

Від школи до хати моєї напівсестри шлях неблизький. Жили вона з мамою і бабцею майже на краю Язловецкого кінцє, звідки було видно польові дороги. Хтось запропонував, щоби таки дійти до її хати і поскаржитися. Усі ми дружно пристали на таку пропозицію.

Дійшли. На дитячий галас з’явилася її мама. Хтось з найсміливіших похапцем оповів всю історію про крадіж. Запала мовчанка. Та моя сестра вперше за увесь час, що над нею знущалися, заплакала і сказала, що вона цього не робила. Ми усі опустили очі й хотіли якнайшвидше забратися геть. Стояли як вкопані.

Її мама, оглянувши нас, зупинила свій погляд на мені.

Я відчув цей важкий погляд.

І вона сказала щось дуже неприємне, як тоді, коли побачила мою маму, що йшла з моїм батьком по благословіння:

«А ти чого прийшов? – запитала мене. – Та ж у вас один батько».

Після цих слів на мене витріщилися однокласники.

Тепер мені було прикро і боляче так само, як і моїй сестрі, яку ми супроводжували, обвинувачуючи в крадіжці.

Сестра обтерла сльози і попрямувала до хати.

Одинокласники та однокласниці одне за одним почали розходитися.

Мене покликала мама, стоячи в дверях ґанку.

Їй потрібна була допомога, щоби зійти сходами.

Вона трималася однією рукою за клямку дверей, а другою – за палицю. Палиця, звичайно, допомагала, але мій лікоть був надійнішим.

«Та він нас покинув, коли тобі виповнився рік», – сказала мама.